У Росії недостатньо сил, щоб не пустити Чорногорію в НАТО – Ґарчевич

Брюссель ­– Виступаючи перед журалістами у штаб-квартирі НАТО, генеральний секретар організації Єнс Столтенберґ назвав історичним рішення країн-членів запросити Чорногорію приєднатися до альянсу. Востаннє НАТО розширювали у 2009-му, коли членами стали Хорватія та Албанія. І от через більш як шість років, 2 грудня 2015-го, міністри закордонних справ країн НАТО запросили Чорногорію стати 29-м членом організації. Це ще не повноправне членство, і, як кажуть дипломати, процес ратифікації та проходження технічних процедур може зайняти близько двох років, однак ані в Чорногорії, ані в НАТО не висловлюють сумнівів, що членство тепер – лише питання часу. Про реформи, які довелось провести в країні, аби відповідати стандартам НАТО, про які так багато тепер говорять в Україні, та про вплив Росії на цей процес Радіо Свобода розповів національний координатор НАТО в Міністерстві закордонних справ Чорногорії Веско Ґарчевич.

– Скільки часу вашій країні знадобилось, щоб відповідати критеріям НАТО?

– Процес тривав дев’ять років, з 2006-го, коли Чорногорія приєдналась до програми «Партнерство заради миру». Однак переламним моментом стало ухвалення Плану дій щодо членства у 2009-му. Він передбачає річний національний план, де країна вказує перелік реформ, які необхідно здійснити за рік. Кожного року після виконання плану приїжджає міжнародна команда НАТО, щоб перевірити прогрес, якого вдалось досягнути. Ми виконали шість таких річних планів.

Впродовж шести цих років Чорногорія була сфокусована на реформах у чотирьох галузях: реформа оборонного сектору, що була покликана зробити його сумісним з НАТО, реформи в секторі безпеки (військова розвідка та Агентство національної безпеки – ред.), у сфері верховенства права та щодо підтримки ідеї вступу до НАТО серед громадян Чорногорії. Якщо говорити про верховенство права, то, як ви, мабуть, знаєте, Чорногорія також планує стати членом Євросоюзу. Ці два процеси йдуть поруч і доповнюють один одного.

Зараз для нас історичний момент. Тому що після відновлення незалежності у 2006-му ми як країна поставили перед собою дві пріоритетні цілі: стати членом НАТО і ЄС. І одна з цих цілей тепер значно наблизиться. Після отримання запрошення ми ще мусимо пройти низку технічних процедур і лише після цього станемо повноправним членом. Але з політичної точки зору переломним моментом є саме запрошення.

​ – Чи можете Ви виділити сектор, де проводити реформи було найважче?

– В першу чергу мушу сказати, що країна повинна бути терплячою, бо процес довгий. Однак, як сказано у приказці: навіть подорож у тисячу миль починається з першого кроку. У нас було кілька ключових моментів, після яких, якби ми не були такими впертими у позитивному значенні цього слова, то могли б зійти з дистанції. Наприклад, ми думали, що саміт ЄС в Уельсі минулого року буде хорошою нагодою для запрошення, але цього не сталось. І першою реакцією було розчарування та незадоволення. Але врешті-решт, Уельс виявився навіть корисним для Чорногорії, бо зміни стали ще інтенсивнішими, як і політичний діалог з країнами-членами.

У кожній з галузей було важко. Якщо говорити про сектор безпеки, то, як відомо, ми країна з перехідною економікою, бо є представником колишнього соціалістичного табору. До речі, як і Україна. Процес реформ ускладнювався й тим, що в 90-і на нашій території тривала війна. Вірніше, на території колишньої Югославії, частиною якої була Чорногорія і яка почала розпадатись на початку 90-х в ході кривавої громадянської війни. Тож все це зробило процес реформування складнішим.

Але я б не виділяв жодного з секторів. Кожен з них має свої виклики. У оборонному секторі вони свої, те ж щодо верховенства права, якщо йдеться про країну, яка тільки переходить до парламентської демократії. У випадку Чорногорії дуже важливою є й суспільна підтримка. Бо, як я вже казав, Чорногорія була частиною Югославії, яку НАТО бомбив у 1999-му. Люди досі пам’ятають це, і емоції ще не вщухли. Тож за шістнадцять років, у період між 1999 та 2015 роками, ми пройшли шлях від повного несприйняття НАТО до позиції, яку ми маємо зараз, коли більшість людей, чи кількість, що дуже близька до більшості, підтримує членство. Це було непросто. З людьми треба говорити, пояснювати, чому це важливо, чому такі країни, як Чорногорія, мають приєднуватись до альянсу, яке це має значення для нашої безпеки та стабільності, регіонального співробітництва і так далі. Тож ми намагались пролити світло на різні аспекти членства, а не лише на військовий.

– Але ж очевидно, що доводилось ухвалювати непопулярні рішення.

– В секторі безпеки ми мали впровадити низку законів, у результаті яких люди, що працюють там, тепер швидше йдуть на пенсію. Відтак звільнені були близько двадцяти відсотків усіх працівників цього сектору. Це означало, що ми відкриваємо шлях молодим спеціалістам, які вже будуть тренуватись за натовськими стандартами. Не тому, що всі попередні працівники погані, просто іноді доводиться вживати заходів, які не є популярними. Але вони роблять нас ближчими до мети, яку ми перед собою поставили. Такі заходи є важливим сигналом для партнерів у НАТО, що свідчить про серйозність наших намірів.

– Спротиву не було? Адже навряд звільнені працівники були в захваті від таких рішень. В українському Міністерстві оборони постійно нарікають на спротив системи і старих кадрів.

– Я не знаю, що вони відчували, я з ними не говорив, але вони не робили чогось такого, що б гальмувало процес. А щоб все пройшло гладко, їм були запропоновані компенсації. Вони їх прийняли, тому в Чорногорії це не викликало якихось проблем.

– Нещодавно міністр оборони України заявив, що до 2020 року українське військо має перейти на стандарти НАТО. Як це відбувалось у вас?

– Як на мене, у військовому секторі є три головні речі. Брати участь в операціях під егідою НАТО – бо за таких умов ви працюєте в полі з іншими країнами-членами, що допомагає війську стати сумісним з натовськими і перейняти їхні стандарти. Дуже важливим також є бюджет. Тут у НАТО є чіткі критерії: країна повинна виділяти два відсотки від свого ВВП на оборону. Також важлива структуризація бюджету. Треба виділяти певний відсоток коштів на модернізацію армії. Важливо інвестувати у тренування та освіту людей, які там працюють. Країна мусить впроваджувати стандарти, за якими можна буде взаємодіяти з країнами-членами НАТО. У нас невелика армія, тож, можливо, це було нашою перевагою, бо коли ми відновили незалежність у 2006 році, то розвивали армію з нуля.

– В Україні далеко не всі схвалюють прагнення приєднатись до НАТО. У Чорногорії схожа ситуація?

– Публічна кампанія – це одне з тих питань, які ми мали вирішити. На початку січня цього року вступ до НАТО підтримували 32 відсотки жителів Чорногорії. До цього було близько 15. А вже в кінці листопада останні опитування показали підтримку на рівні 47 відсотків. Проти залишається 38, інші поки не визначились.

У супротивників є кілька причин, і, як я вже казав раніше, одна з них – це бомбардування НАТО в 1999-му, наслідком чого були втрати і серед мирного населення. По-друге, наш сусід Сербія вирішила бути нейтральною країною. Тож і тут є частина людей, які хочуть, щоб Чорногорія утримувала нейтралітет. По-третє, частина людей думає, що вступ до НАТО зіпсує хороші стосунки з Росією, які історично склались у Чорногорії. По-четверте, я б сказав, у частини людей хибне сприйняття того, чим насправді є НАТО. На альянс навішують ярлик суто військової організації, яка начебто тільки тим і займаєтьмя, що веде війни. І от ці чотири чи п’ять аргументів постійно експлуатуються людьми, які проти вступу. Частина з них категорично проти, інші відстоюють нейтральний статус Чорногорії. Але за останні два роки ми провели важку роботу. Я, мій попередник, моя команда – ми працювали з людьми, проводили масові заходи, їздили по всій країні, говорили, пояснювали, що таке НАТО. Роз’яснювали, що жителі Чорногорії можуть отримати користь від членства, як, зрештою і вся країна.

– Представники влади у Чорногорії неодноразово звинувачували Росію у причетності до акцій протесту, які відбувалися в Чорногорії і стосувались, серед іншого, приєднання до НАТО.

– Так, у нас були протести, але я не можу стверджувати, що їх фінансувала Росія. Була ціла низка акцій, але участь у них брали не більше від кількох тисяч людей.

Найбільша з них відбулась кілька тижнів тому в столиці. Там було близько 5–6 тисяч демонстрантів. Але якщо говорити про позицію Росії, то варто зазначити, що ці акції супроводжувались заявами міністра закордонних справ Росії, у яких висловлювалась підтримка тим, хто протестує проти уряду Чорногорії і проти вступу до НАТО. Також протести активно висвітлювались у російських медіа. Йдеться про ЗМІ, які мовлять сербською і розташовані здебільшого в Белграді. Не було, мабуть, і дня без десятка статей про Чорногорію. Більшість з них є негативними і описують якраз можливий вступ Чорногорії до альянсу та різко критикують цілі нашої зовнішньої політики.

Але я хотів би наголосити, що Чорногорія ніколи не приховувала своїх планів. Одразу після відновлення незалежності у 2006-му ми визначили пріоритети. І одним з них було НАТО. Усім нашим партнерам, як на Заході, так і на Сході, у тому числі й Росії, було відомо, що Чорногорія хоче стати членом організації. Ми нічого не робимо таємно. Тож зараз ми лише продовжуємо втілювати нашу зовнішню політику, в якій передбачено, що Чорногорія має стати членом НАТО та ЄС.

– Та все ж представники Росії, зокрема, міністр Сергій Лавров, раніше заявляли про те, що, м’яко кажучи, не підтримують прагнення Чорногорії стати членом альянсу. Ви зважаєте на позицію Росії? Адже навіть якщо не брати до уваги військовий фактор, залишається, наприклад, економіка.

– Ми не надто залежні від Росії в економічному плані. В першу чергу, йдеться про енергетичну незалежність. Ми не приєднані до жодних її трубопроводів. Ми розташовані на Півдні Європи, і у нас різні джерела постачання енергії.

Щодо інвестицій, то Росія також не головний інвестор. Для нас такою країною є Італія – наш сусід. Інші потужні інвестори – члени Європейського союзу. Росія представлена у сфері туризму. Так, звідти до нас їде значна кількість людей. Хоча з України також. Тож багато росіян купують нерухомість у Чорногорії. Але загалом у Росії немає значних важелів впливу на економіку Чорногорії. У Росії тут немає інвестицій у банківському чи енергетичному секторі. Найбільшими їхніми інвестиціями були гроші, вкладені в наш алюмінієвий завод. Але уряд Чорногорії вже повернув це підприємство у свою власність. Тож, з цієї точки зору, у Росії недостатньо сил, аби змінити наврямок руху Чорногорії.

– Тобто заяви МЗС Росії ви не брали до уваги?

Ми майбутній член НАТО. Але водночас не забуваємо наше минуле. Ми пам’ятатимемо і поважатимемо той факт, що у Чорногорії з Росією завжди були хороші відносини. Але у нас є свої інтереси і свої цілі у зовнішній політиці. Ми незалежна країна, тож будемо дотримуватися власних політичних інтересів, але й поважатимемо інших.