Максим Ільченко з міста Краматорськ отримав інвалідність на війні у 25 років. Колись він займався комп'ютерами та програмуванням, але у травні 2013 року за призовом потрапив до лав армії. Після того, як Максим чудом вижив після боїв у зоні АТО, перед ним постала нова задача – навчитися жити в суспільстві з інвалідністю. Зараз він опановує нову професію масажиста і сам став допомагати людям як волонтер.
В серпні 2014 року Максим Ільченко, артилерист 72-ї мотострілкової бригади, отримав тяжке кульове поранення в обличчя під час прориву з оточення під Ізвариним, куля пройшла під очима. Йому врятували життя, але не змогли врятувати одне око, інше бачить лише на 20 відсотків. За рік Максим переніс 8 операцій і побував на лікуванні в Америці завдяки волонтерам.
Після поранення Максим і не сподівався на нормальне життя, малював в уяві сумні прогнози та був у глибокому відчаї. Подолати психологічну кризу допомогли люди, яких він раніше не знав – волонтери.
Просто прийшли гарні дівчата, сказали «дякуємо, що ви є», обняли й пішли, і це було дуже круто
«На день приходили по 5-10 разів. Хтось приходив книжку почитати, хтось щось приносив, цільову допомогу – гроші. Навіть просто прийшли гарні дівчата, сказали «дякуємо, що ви є», обняли й пішли, і це було дуже круто. Я знав, що в світі багато гарних людей, але таке скупчення їх було, що в мене навіть не було думок, щоб себе накручувати і мати поганий настрій», – згадує Максим події 2014 року.
Змінити професію можливо, якщо не бажаєш виживати на пенсію з інвалідності
Максим розумів, що не може і не хоче сидіти вдома, так само, як жити на пенсію з інвалідності. Він планує здобути нову професію, одружитися та мати дітей. Для пошуку себе у новій професії боєць звернувся до волонтерського Центру зайнятості вільних людей. Зараз Максим навчається на курсах масажу.
«З моїм зором дуже важкий фізичний труд протипоказаний. Працювати за комп’ютером – це перенапруження для очей. Хоча, я трошки бачу, щоб щось прочитати, при 250-відсотковому масштабі, та все одно не зможу виконувати якісно якусь роботу. І я вирішив піти на курси масажу. Можливо, далі це будуть якісь східні практики чи щось на кшталт цього. Влітку збираюся вступати до університету і далі здобувати освіту, щоб мати змогу практикувати», – пояснює Максим Ільченко.
Кожну пільгу маєш «вигризати»
Отримати групу з інвалідності для Максима Ільченка стало справжнім випробовуванням. До бюрократичної тяганини долучилися рідні й волонтери. В той час, коли поранений боєць лежав на лікарняному ліжку, він мав дістати витяг з наказу про поранення.
«Мені казали, що мене поранили під Ізвариним, і ми маємо провести розслідування. А розслідування провести вони не можуть, і я не можу отримати цю довідку. А без цієї довідки я не можу отримати «учасника бойових дій», жодних пільг і взагалі нічого. Але, знову ж таки, допомагали волонтери. Мені дали витяг і довідку про поранення, і про те, що я учасник АТО. Мене поранили 6 серпня, а спочатку видали довідку, що я був в АТО до 1 серпня. А де мене 6-го поранили? Вдома?» – Згадує Максим тяганину із документами.
Поки хлопець перебував у лікарні, його мати взяла відпустку на роботі і займалася всіма паперовими справами сина як його представник. Волонтери допомагали в юридичних справах. Підключалися польові командири і бойові товариші. Пільги вдалося отримати, проте, право користуватися ними також доводиться виборювати щодня.
Кожну пільгу ти маєш ніби «вигризати», по-іншому не назвеш. Ставлення деяких людей, ніби я прийшов з війни щось у них забрати
«Кожну пільгу ти маєш ніби «вигризати», по-іншому не назвеш, і це дуже погано. Деякі люди досі ще не усвідомлюють, в якому стані країна. Я сам з Краматорська, і там багато людей з проросійськими настроями. Я якийсь час «воював» з маршрутчиками. В мене посвідчення інваліда війни, а вони кажуть – ми возимо безкоштовно учасників бойових дій, а не інвалідів війни. Така маленька ситуація, а ставлення деяких людей, ніби я прийшов з війни щось у них забрати. А я хочу просто жити нормально і мати свої права хоча б», – розповідає Максим.
Під час лікування в Америці незнайомі люди приносили все необхідне та передавали гроші
Як каже сам Максим, практично «витягли» його здоров’я в Америці. Українська федерація Америки спочатку забирала на лікування поранених на Майдані хлопців, а згодом почала приймати українських військових з АТО.
Поборотись із бюрократичною українською системою, аби виїхати на лікування, довелось Максиму, рідним і волонтерам і на цьому етапі його життєвого шляху. Але все вдалося, і результат виявився успішним.
«Мені зробили операцію на щелепі, бо я не мав змоги відкривати рота, на око – ліве око все ж таки видалили і поставили протез, зробили операцію на носі. Я не мав ні в чому потреби, бо якщо я хотів щось поїсти, чи мені були необхідні якісь вітаміни, то це все діставали люди, які приходили до мене, знайомилися, допомагали. Крім того, навіть трошки грошей звідти привіз, бо всі намагаються допомогти і, якщо не знають як, то дають гроші», – згадує Максим.
Максима вразила потужна підтримка українців в Америці. Хлопець не очікував на таку увагу і навіть не здогадувався, що українські волонтери знайдуться в країні за десятки тисяч кілометрів.
Жінка, яка приїхала заробляти гроші, замість того, щоб відправити 100 доларів додому, приносить їх, щоб хлопцям купили берці. Мене це так дивувало!
«Я приїхав спочатку і думав, що буду лежати в госпіталі, і все. Але там шалена громада, принаймні, в Філадельфії. Просто звичайні люди мені допомагали. Вони там вболівають за Україну, і для мене це було і дивно, і приємно бачити: коли жінка, яка приїхала заробляти гроші, замість того, щоб відправити 100 доларів додому, приносить їх, щоб хлопцям купили берці. Мене це так дивувало! За 10 тисяч кілометрів люди думають про те, як все відбувається», – із захопленням розповідає боєць.
«Ті, хто вийшов з оточення через Росію, прикрили артилеристів»
Коли Максим пішов на строкову службу у 2013 році, він не міг здогадуватись, що буде брати участь у справжніх воєнних діях. Навіть коли їх долучили до першої хвилі мобілізації, і почалися навчання, ніхто не сприймав це серйозно, згадує боєць 72-ої мотострілкової бригади.
У нейтральній зоні, один чи два кілометри (зона ні українська, ні російська), у посадці залишалася техніка. Приходили сепаратисти, забирали її і потім казали, що вони забрали це в української армії
«Спочатку ми просто стояли, а далі в нас пішли бойові завдання. На той час виявилося, що бойовики почали з Росії забирати техніку. Причому, це відбувалося досить дивно: у нейтральній зоні, один чи два кілометри (зона ні українська, ні російська), у посадці залишалася техніка. Приходили сепаратисти, забирали її і потім казали, що вони забрали це в української армії. Ми мали наказ зробити так, аби від’єднати від російського постачання сепаратистів, і таким чином ми дійшли до Ізвариного. Я зрозумів, що ми дуже комусь заважали, тому що по нас навіть почали стріляти з Росії», – розповів Радіо Свобода Максим.
Українські військові у кількості близько 700 чоловік, за словами Максима, потрапили в оточення. Частина з них вийшла з оточення через кордон з Росією. Це була резонансна подія, проте Максим зауважує, що якби не це, то артилеристам не вдалося би прорватися крізь ворогів.
«Ті люди, які виходили через Росію, допомагали нам. Вони забирали час, підривали техніку, щоб не залишилася. Вони вийшли через Росію, зброю залишили прикордонним військам, і за три дні вони вже були на Савур-Могилі, тобто їм навіть не дали відпочити. Коли вони виходили, вони нас прикрили, щоб ми мали час трохи просунутися по кордону. У Росії дуже чекали, щоб виходили артилеристи, снайпери та інші. Я сам артилерист. А ті, хто виходили через Росію, були піхотою», – розповідає боєць.
«Нагород ніхто, крім штабістів, не отримав»
Після успішного прориву з оточення бійцям обіцяли нагороди, яких вони досі не отримали, каже Максим. Практичної користі від них немає, проте це є важливим психологічним моментом та визнанням для кожного, хто там був, зауважує Максим.
Ті, хто сидів в командному штабі – в кожного по медалі. І це не дуже приємно
«Виходить, як завжди. З тих, хто виходив у той серпневий прорив, ніхто нічого не отримав. А ті, хто сидів в командному штабі – в кожного по медалі. І це не дуже приємно. Ми спілкуємося з польовими командирами, вони кажуть, що подавали документи вже разів три чи чотири, і не можуть знайти ланку, де не пропускають дані», – поділився Максим.
«Маленький крок може стати вирішальною подією»
Незважаючи на постійні перепони, складнощі і боротьбу за власне здоров’я, Максим сповнений позитиву, оптимізму та жаги до життя. Вважає, що йому пощастило. Натхнення бачить в людях, які йому допомагають, тому вважає своїм обов’язком так само долучитися до допомоги. Розчарування після повернення та відчуття несправедливості – все це було, стверджує боєць. Проте саме в боротьбі із системою він бачить вихід і вважає, що сподіватися на швидкі зміни після Революції гідності не варто.
«Я мав багато перепон для того, щоб поїхати в Америку, отримати посвідчення, і цього б не було, якби ми це все не побороли. Я знаю, що маленький крок може стати вирішальною подією. Якщо сидіти вдома і нічого не робити, то нічого не відбудеться. Я на собі це відчув. Поряд зі мною люди робили. Завдяки їм зі мною такі гарні речі сталися. Якби не було цих людей, вони не захотіли б встати зранку, прийти до госпіталю познайомитися, не захотіли б піти на сварку з полковником, щоб щось здобути, то в мене нічого не було б. Я це пройшов, і я не хочу, щоб коли поранять ще когось, вони проходили те саме, що я проходив», – наголосив Максим.
Зараз Максим поки що не працює. Він долучився до організації «Краматорськ SOS» і допомагає, чим може. Після отримання диплома масажиста почне шукати роботу в Києві або Краматорську. Також планує і надалі працювати над собою і своїм здоров’ям. Звісно, буває, що повертаються сумні настрої та спогади, каже він, проте варто спілкуватись із психологами, волонтерами, друзями, знаходити вихід і не замикатися вдома, вважає 26-річний Максим Ільченко.
