Микола Статкевич: Лукашенко – це маріонетка Кремля

У серпні шість останніх білоруських політв’язнів вийшли на волю. Серед них і колишній кандидат на посаду президента Білорусі на виборах 2010 року Микола Статкевич. Після тих виборів він провів майже п’ять років на ґратами – причому в дуже важких умовах, із одним побаченням на рік із дружиною і однією бандероллю. Багато часу провів у карцері. 59-річний політик є колишнім військовим, підполковником запасу. У 1991 році він виступив проти путчу ГКЧП, вийшов ще за часів СРСР із КПРС на знак протесту проти придушення радянськими танками виступів за незалежність у Вільнюсі, стояв у витоків білоруської армії і прийняв присягу на вірність Білорусі в річницю битви при Орші, коли в 1514 році литовсько-білоруське військо розгромило росіян. Микола Статкевич був гостем Радіо Свобода у Празі.

– Пане Статкевич, у Вас були дуже важкі умови перебування в неволі. Як Ви це витримали?

– Ну, без сумніву, тиск чинився більший, аніж на пересічного в’язня. З чотирьох років і восьми місяців у неволі я лише вісім місяців провів у колонії, а чотири місяці взагалі був у так званому камерному утриманні. Колонії в Білорусі дуже погані, це дуже депресивне місце. Чимось нагадує військо, де люди живуть в казармах. Строєм ходять в їдальню, на працю, лише зброї немає. Але з огляду на те, що я відмовлявся писати заяву про помилування – хоча, написавши її, міг би вже через три дні вийти на свободу, – то мене перевели в так звану «криту в’язницю» на три роки (це максимальний термін). Коли я з неї повернувся знову до колонії, то колонія мені видалася санаторієм. Ну, але через якийсь час, мабуть у пана Лукашенка закінчились гроші і йому потрібні були кредити Міжнародного валютного фонду і мене абсолютно несподівано звільнили наприкінці серпня цього року вже в розпал президентської виборчої кампанії.

– Ви вийшли через майже п’ять років перебування на ґратами – якою Ви побачили Білорусь?

– Знаєте, я побачив Білорусь більш залякану, аніж п’ять років тому. Разом з тим я побачив, що кількість людей, які стомилася боятися, зростає. Коли мене випустили, дали квиток і посадили в автобус із Могилева до Мінська, то я перетелефонував дружині і батьку і повідомив, що на самозванця натиснули і він змушений був мене випустити. Люди, які їхали в автобусі, – переважно з Могилевської області, настала в салоні тиша – я подумав, що люди трохи перелякалися. А потім, коли на різних зупинках вони по черзі виходили, то посміхалися, махали рукою, а один пенсіонер навіть сказав, що йому за честь їхати разом. Я подумав, що зробили з нашими бідними людьми, які в автобусі боялися навіть слова сказати. Якась покірливість в людей виробилась, подумалось мені. Але коли я вже приїхав до Мінська, то зібрався натовп десь 500 людей – і люди приїхали з усієї Білорусі, покинувши всі справи. Там вже був трохи інший народ. Дистанція між тим, хто боїться, і тими, хто припинив боятися, в Білорусі збільшилась. У Мінську багато людей просто підходять на вулиці, тиснуть руку, підтримують, кажуть, аби не здавався. Тобто, в Білорусі стало більше страху, але вже є значна кількість людей – нехай це меншість, – яка вже стомилася боятися.

– Ви називаєте Лукашенка «самозванцем». Чому?

– Так воно і є. Річ у тім, що він був легітимним президентом п’ять років. Його обрали у 1994 році і термін його повноважень закінчився літом 1999 року. І він не провів вибори у 1999 році, а лише восени 2001 року. При цьому він посилається на референдум 1996 року. Я мовчу, що то був за «референдум», і як люди достроково голосували, і що були райони де 100 відсотків голосували тощо. Але той референдум був консультаційним. І на підставі консультаційного референдуму Лукашенко додав собі два з половиною роки перебування при владі. Потім розпустили парламент. І взагалі після цього механізм легітимних виборів був зруйнований. У нас є стаття в Кримінальному кодексі за продовження владних повноважень неконституційним шляхом. Це те, що було зроблено у 1999 році. Це важкий кримінальний злочин, а оскільки при цьому ще гинули люди – у нас загинули кілька відомих політиків в той час, – то це тягне вже на термін 15 років, а максимально й смертна кара за такий злочин. Тому Лукашенко не лише самозванець, а й здійснив важкі злочини, і він про це знає.

– Але реалії в нинішній Білорусі такі, що Лукашенко має популярність і тримає все в кулаці…

– Знаєте, він мав певну популярність і харизму. Зараз його не вважають сильним політиком. Багатьом він вже набрид. Рівень життя падає. Яка його реальна підтримка – сказати важко. Але якщо вірити деяким соціологам, які не оприлюднюють офіційно свої дані, то цей рівень підтримки між 20 і 30 відсотками. Це люди, які вже давно, як-то кажуть, підключили холодильник до телевізора. Але реально ніхто не може сказати, яка в нього насправді популярність, бо в нас на виборах бюлетені не рахують.

– Які в Лукашенка відносини нині з Кремлем?

– Лукашенко – це маріонетка Кремля. За розмовами про інтеграцію, за те, що він знищив білоруську мову, знищив білоруську історію – за це він отримує прямі дотації у розмірі до 20 відсотків ВВП Білорусі. Це унікальний випадок у світі, такого більше ніде немає. Я одразу кажу українським колегам, щоб вони не заздрили, бо Україна в п’ять разів більша за Білорусь і тому таке з нею неможливе. Якщо нам десять, а в інші роки й до 12 мільярдів доларів можуть дати, то у випадку з Україною треба множити на п’ять! В Росії таких грошей немає.

– Куди йдуть ці гроші з Росії?

– Що в Білорусі на ці гроші утримується? Вісім автономних спецслужб, найчисельніша міліція у світі в перерахунку на 100 тисяч населення. Але і це не головне! Лукашенко контролює 80 відсотків усієї білоруської економіки. Це перетворює нашу економіку в цілком неефективну і неконкурентоздатну. Наша економіка робить не прибутки, а збитки. Але ці збитки покриває Кремль своїми дотаціями Лукашенку. Окрім того, в Білорусі є система трудових контрактів, які підписують із керівниками державних підприємств, держслужбовцями тощо. І такі контракти можна не продовжити, і кожен боїться за своє робоче місце. Це робить людей залежними і заляканими. Наша економіка без дотацій швидко розвалиться. Якби Білорусь платила українські ціни за газ і нафту, ми б і місяця не протягнули. Вся білоруська економіка – це такий великий колгосп, який також дозволяє утримувати народ під повним політичним контролем.

– Пане Статкевич, як людина військова, що Ви думаєте про стан білоруської армії, бо Лукашенко якось закидав Україні, що вона, мовляв, не захищала Крим, а от білоруси будуть воювати за кожен клаптик землі?

– Ну, в білоруському війську є субординація і воно гарно організоване. Звичайно, техніка далеко вже не найсучасніша – у нас із авіацією великі проблеми. Але наша протиповітряна оборона вже має комплекси С-300, хоча також є й старі комплекси. Але проблема білоруської армії не у цьому. Лукашенко багато років воював з білоруським патріотизмом. У війську багато прихильників «русского мира». Військо може гарно воювати з трьох мотивів: гроші, страх або патріотизм. Грошей у білоруській армії платять на порядок менше, аніж в Росії. Страх – так, бо бояться Лукашенка, але всі розуміють, що Путін страшніший. А щодо патріотизму, то небагато патріотів зараз в білоруському війську. І якщо у випадку конфлікту у західному напрямку ще буде якийсь патріотизм, у випадку зі Сходом – я боюся, щоб це військо хоча б пішло у той бік воювати…

– Президент Лукашенко часом подає себе в ролі гаранта білоруської незалежності. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Коли Лукашенко в рокі свого президенства ще був слабкий, але заявляв, що готовий хоч на колінах повзти в Москву і хотів Кремлю здати нашу незалежність, аби отримати головну посаду в Кремлі, то були тоді можливості усунути його від влади – навіть шляхом демонстрацій. Але ми тоді побоялися, що усунувши Лукашенка, який на початку був популярним, ми відкриваємо дорогу танкам зі Сходу, які б могли з’явитися на вулицях Мінська і ми б згубили державність. Тобто, ми тиснули, але не спробували його усунути. Але коли Марші свободи в Мінську завершувались у ті часи десятками поранених з обох боків, тоді Лукашенко зрозумів, що білоруси хочуть мати свою державу. Він тоді перелякався і різко змінив риторику. Один раз він п’ять днів ховався в бункері в одній зі своїх резиденцій, а коли вийшов, то став говорити як патріот. Наш тиск на владу в той час спинив продаж білоруської незалежності. Адже не дивлячись на антинаціональну політику влади, ми розуміли, що сам факт існування державності працює на зміцнення нації. Бо зростають нові покоління і люди рано чи пізно починають відчувати себе білорусами, ставити питання про історію, починають цікавитись мовою.

Зараз бачимо сплеск інтересу до національної символіки, як гриби після дощу ростуть курси білоруської мови для молоді. Так що наша тактика себе виправдала, але Лукашенка ми ніколи не розглядали як гаранта незалежності. Саме він є головною загрозою незалежності, бо створив таку систему.

– А що Ви думаєте про війну на сході України? Чи було це несподівано для Вас?

– Мене, трошки заскочило те, що українці раніше втратили обережність. Адже ми всі увесь час відчували і відчуваємо, що російський ведмідь дихає в потилицю. Загалом білорусів конфлікт в Україні лякає. Білоуси дивляться на конфлікт в Україні очима російських телеканалів. Це ще один гріх Лукашенка перед Білоруссю – він допустив повне домінування російських телеканалів в країні. Назагал істерики в Білорусі немає, а такий трохи відсторонений, я б сказав, погляд. Громадська думка розділилася. В питанні Криму – дякуючи російським телеканалам – більшість на боці Росії, але у питанні Донбасу Росію підтримує менше половини населення. Назагал білоруси бояться і не хочуть бути втягнутими в цей конфлікт.

– Чи буде в Білорусі російська авіабаза, про яку так багато говорять?

– Якщо Путін дуже захоче, то буде. Але питання тут у тому, чи вистачить у Путіна літаків, адже він зараз у Сирії воює. Чи захоче він базу ще й у Білорусі? Всі ці загравання Лукашенка із Заходом, з Україною – чи щиро все це? Адже він залежний і з Москви йому можуть подзвонити і сказати: через місяць світові ціни на нафту… І все! На наступний день він на колінах біля воріт Кремля. Нам треба п’ять мільйонів тонн нафти на рік, а Росія нам продає 24 мільйони тонн за цінами в два з половиною рази нижчими за світові. І ми нафту на нафтопереробних заводах переробляємо і експортуємо потім, в тому числі ту ж солярку до України. І коли ціни були на нафту у світі високими, то це давало 7-8 мільярдів доларів прибутку. А російський газ у нас утричі дешевший, аніж у Литві. На цьому й тримається «економічне диво» Лукашенка.

– Як Україні будувати відносини з Лукашенком?

– Розумієте, Україна веде війну і зайвого ворога, як-то кажуть, їй не треба. Не треба йти на конфлікт з Лукашенком, але й довіряти Україна Лукашенку не повинна.

– Ви вірите в європейське майбутнє Білорусі?

– Я в цьому переконаний. Нам головне зберегти стіни власного дому – нашу державність. А рано чи пізно все буде добре. Нічого, потерпимо, почекаємо, переживемо. Бачите, ми зараз у Празі, в 1968 році Чехословаччина захотіла отримати свободу і завершилось тоді це окупацією. Але через 21 рік, коли СРСР став падати і стало не до них, люди в Чехословаччині вийшли без втрат на вулиці і зробилися вільними. Білорусь – на відміну від України – не дуже велика країна, але Білорусь – це європейська країна, білоруси – це європейський народ. І ми повинні бути разом з іншими в Європі, але ми також повинні бути обережними і терплячими, бо коли загубимо державу, то вибратися з нової імперії буде важко.