Стрічка «Музей «Революція» російської режисерки Наталії Бабінцевої пропонує розглядати Майдан не лише як політичне явище, але й як естетичне. Це фільм-дослідження культурної складової української революції: від розмальованих щитів і касок до віденської виставки, присвяченої Майдану. «Музей «Революція» вже бачили у Росії, Польщі, Австрії, Великій Британії та США, а 21 і 22 листопада стрічку покажуть у шести українських містах. Наталія Бабінцева розповіла Радіо Свобода, чим київські протести 2014 року подібні до паризьких 68-го, і чому її засмутило те, як обійшлися з постреволюційним Майданом.
– Про культурні ініціативи Майдану нині мало говорять, набагато більше, зрозуміло, акцентують на трагічних подіях. Чому для вас важливо було показати саме цю сторону революції?
– Мені часто ставлять це питання. От ви спитали нейтрально, а буває, з таким натиском питають: мовляв, там же люди загинули. Мені здається, що за винятком атрибутики, усі революції схожі. Принаймні, те, як їх висвітлюють у медіа. А те, що робить їх різними – це якраз можливість людей не брати участь у насильницькому спротиві, можливість вийти на площу і зробити те, що насправді ніколи б не зробив. Такий карнавальний переворот, коли верх і низ міняються місцями, і можна робити те, що не дозволено. Коли революції закінчуються, про цей момент зазвичай забувають.
– З чого взагалі почався фільм?
– У березні нас запросили знімати виставку артефактів Майдану у Відні («Я – крапля в океані» – ред.). Тоді ще взагалі було незрозуміло, що відбувається. Мене дуже схвилював той факт, що ситуація ще політично нестабільна, а революцію вже намагаються якось канонізувати, помістити у виставковий, буржуазний простір.
Треба сказати, що виставка у Відні мені зовсім не сподобалась. Не тому, що витвори мистецтва були погані або куратори недостатньо постаралися. Справа була у тому, що енергія, яка стоїть за усім цим, у тих стінах була відсутня. Коли за кілька тижнів ми приїхали у Київ, Майдан ще стояв у такій своїй схвильованій фазі, ще багато чого лишалося на вулиці, і це, звісно, склало неабияке враження. Там, на виставці, самого Майдану дуже бракувало. Тому що він сам був естетичним феноменом.
Ми знімали навесні і влітку, а грудневі кадри я відбирала з хроніки, зокрема, з архівів «Вавилону 13». Я передивилась неймовірну кількість матеріалу і зрозуміла, що речі, які цікавили мене, насправді не зацікавили більше нікого.
– Художник Іван Семесюк, один із героїв фільму, розповідає, що їм хотілося зробити цей протест чимось на кшталт паризьких повстань 68-го року. Як вважаєте, їм це вдалося?
– У титрах між епізодами є два лозунги, які якраз використовували французькі ситуаціоністи у 60-х роках. Про вуличну виставу і про те, що мистецтво – всюди. В естетичному і філософському сенсі (Олекса – ред.) Манн, Семесюк і компанія мали рацію. Я дивилася кадри з революції на площі Тахрір, фільми про інші «кольорові» революції, і там нічого подібного не було, не було цієї естетизації простору. І це дуже цікавий момент, що саме на Майдані у Києві це склалося.
– А чому? Мені, наприклад, здається, що це частково від того, що у нас, як у пострадянської країни, не сформована політична мова. І вся ця творчість – це своєрідне політичне висловлювання.
– Відсутність політичної мови, або радше, наявність застарілої політичної мови – це слушно, однак вона ніяк не пов’язана із цим народним імпульсом вийти і щось робити. Усім хочеться бути почутим. І у цій ситуації будь-яке висловлювання не лише естетичне, але й політичне.
– Семесюк, до речі, ще каже, що культура Майдану – це також створення певної нової міської міфології.
– Майдан був навіть не міфом, а живою історією, яка обростала новими героями, несподіваними візуальними штампами. Але мені здається, що потім це відчуття розсіялось. Можливо, тому у мене такий фінал (фільм завершується кадрами військового параду у травні 2014-го – ред.), який не усім подобається. У мене було відчуття нерозуміння, внутрішньої несправедливості від того, що з Майданом, як із цим місцем пам’яті, обійшлися так різко. Із ним потрібно було розлучатися, але, як на мене, усе мало б відбуватись інакше. Це не потрапило у фільм, але там був епізод, де усі герої фільму розмірковують, що далі робити з цим місцем. І там звучали дуже утопічні ідеї.
– У фільмі є також ваша поїздка до Межигір’я з Алісою Ложкіною – кураторкою виставки «Кодекс Межигір’я». Яке враження на вас справило це місце?
– Феєричне. Якби не Аліса Ложкіна, нас взагалі не пустили б навіть у передбанник президентських хоромів. Ми бачили лише спортивний комплекс, знімати хонку нам так і не дозволили. Це була майже трагікомічна ситуація. У монтажі, звісно, це важко показати, але ми прочекали там шість годин, думаючи, дадуть чи не дадуть нам увійти, щоб подивитися на усі ці скарби сумнівної якості. З одно боку, я розуміла трепетне бажання усе охороняти. Але у той же час за манерою поведінкою цей вартовий, Петро Привид, був схожий на молодого бюрократа-початківця. Він точно знав, що дозволить нам увійти, але давав зрозуміти свою важливість. Утім, не можу сказати, що ці хороми справили на мене враження неймовірної чиновницької розкоші, мені здається, Росія все-таки дає у цьому фору Україні.
– На «Кодекс Межигір’я» стояли черги, де були навіть ті, хто вже побував у резиденції. На Вашу думку, навіщо ця виставка була потрібна?
– Думаю, корисно було подивитись, що це все-таки було за життя і якою була ця людина, що її цікавило. Коли ми вивозили звідти колекцію портретів для виставки, я взагалі переосмислила образ Януковича. Він перестав бути просто одіозною політичною фігурою, нікчемною і неприємною. Я побачила у ньому якогось дурника, не такого демонічного, як його зображали у медіа. Це варто було показати. Можливо, у 90-ті роки усе склалося б інакше, якби нам продемонстрували, чим жили радянські чиновники.
– Формально Ваш фільм про культуру. Але наскільки він є політичним для Вас самої?
– На показі в Інсбруці, Австрія, одна пані дуже строго запитала: «Це все дуже добре, але Ви нам скажіть, зрештою, хто правий, а хто винний?» Будь-який фільм, що стосується культури такого зарядженого місця, як Майдан, не може уникнути політики. Але, все-таки такий, ракурс на історію Майдану дозволив нам уникнути прямих політичних питань. Я не вмію давати на них відповіді.
