(Рубрика «Точка зору»)
У День Гідності та Свободи українці згадуватимуть про обидва Майдани: і про старт Помаранчевої революції, і з чого починалася Революція гідності. Ці річниці викликають у багатьох змішані почуття: як позитивні, так і болісні. У всіх, врешті, вони різні, проте не мало люду поміж собою неодмінно говоритиме про розчарування.
Наївно було сподіватися, що після революції все одразу зміниться. Що все буде, мов у казці й Україна в одну мить перебереться із країни Третього світу на перші клітинки політичної шахівниці.
До цієї наївності добряче долучилися лідери думок, інтелектуали, котрі правдиво вірили, що у нас все вийде, при чому вдасться це зробити дуже швидко. Наче вони не знали, що до влади прийдуть такі ж пройдисвіти, але цього разу не «абсолютне» зло, а, традиційно, «менше».
Інша справа, що якби вони так щиро не вірили й не заражали цим своїм завзяттям та налаштованістю на позитив усіх довкола, то не відбулися б і ті зрушення, на котрі зараз не зважає соціум, вимагаючи більшого.
Насправді країна повільно, але впевнено рухається в правильному напрямі. Навіть попри війну та, певною мірою, якраз завдяки їй, бо у всьому мусить зберігатися баланс.
І те розчарування, котре відчувають активні українці, що на передовій боротьби з контрреволюціонерами режиму, воно мусіло їх рано чи пізно настигнути. Вони вимріяли собі те, що не могло одразу трапитися тут-і-зараз.
Одним із найважливіших зрушень Майдану було те, що ці 7-15% активних українців, котрі й втілили революцію в життя, дізналися одні про одних. Що вони такі не одні, кому стара система поперек горла стоїть і тим заважає вільно дихати. Перезнайомилися між собою, навели мости, завели зв’язки й скооперувалися уже на волонтерській чи іншій ниві.
І ось результати виборів, бездіяльність влади, арешти не тих, небажання уже нового режиму втілювати в життя реформи – все це приводить до розчарування у лавах пасіонаріїв. Вони уявляли, що серед всього народу ті ж настрої й така ж готовність змінювати та змінюватись і, як не допомагати, то, принаймні, не заважати.
Більшість завше опиратиметься змінам. В ній аж ніяк не одні лиш прихильники ідеї повернення до правил, за якими доводилося існувати за режимів Кучми та Януковича, хоча ці правила чи то «понятія» й були зрозумілішими.
Просто те, що називали в Україні реформами, ніколи не приносило народові нічого доброго. Та бутафорія реформ періоду розпаду СРСР, а потім і в добу Кучми, і за Ющенка, і за Януковича, стала національною травмою, котра вмикає захисний механізм майже у кожного, хто чує слово «зміни».
Проте іншого виходу, як здійснювати реформи в українців немає. Тому активісти й волонтери приречені розчаровуватись, але рухатися далі, надихаючи на звершення інших. Інтелектуали – не лише попереджати про можливі загрози, а й зберігати оптимізм. Більшість ж – опиратися поступу, але все більше до нього долучатися. Так вже розподілені ролі в суспільстві.
Тому немає часу розчаровуватись чи зачаровуватись та зупинятися на півшляху. Треба діяти. Попри обставини: контролювати, розслідувати, йти у владу, направляти, розвиватися.
Прекрасно, що, попри все, активна частина суспільства й сама не хоче зупинятися, їй мало тієї дещиці сьогочасних здобутків, вона вимагає більшого. Розуміє не тільки те, що український народ вартий кращого життя, а що й готовий брати на себе відповідальність. Від такої їхньої готовності знову з’являється піднесеність і тягне говорити про високе, як в часи самого Майдану. Значить все вдасться. Nevseremos!
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
