(Рубрика «Точка зору»)
Будь-які суперечки з хлопцями з Росії зводяться до одного: вони переконують тебе, що Росія – це нормальна держава з острівцями девіантності, а ти намагаєшся їм пояснити, що вони живуть у девіантній державі з острівцями нормальності.
І в цей момент ти дуже гостро відчуваєш, наскільки у вас різне розуміння «норми».
Чисто по-людськи я їх можу зрозуміти. Напевно, це такий собі формат психологічного самозахисту. Запевнити себе в тому, що навколо стандарт із червоточинами, а не навпаки. Адже інакше доведеться визнати дуже багато речей, які визнавати не хочеться.
Наприклад, те, що їхня батьківщина – це держава-агресор, яка вчинила анексію і розв'язала війну. За всієї очевидності факту для багатьох це виявляється нездоланним бар'єром, адже неприємно жити з відчуттям, що слова з підручника про Другу світову звучать відносно твоєї країни. Тому в багатьох є бажання прикинутися, що нинішня історія – з Кримом і Донбасом – не більше, ніж крихітний історичний зигзаг, який сам собою затихне років через 10-20 і все повернеться на круги своя. І ці хлопці відчайдушно не хочуть розуміти, що ні, не повернеться.
Вони не хочуть розуміти і того, що вся російська економіка – це імітація. Що вона існує рівно до того часу, поки ціни на нафту і газ дозволяють наповнювати бюджет. І як тільки ситуація змінюється – економіка теж зникає. Тому що в цій системі все, що не нафта – лише поліпи на нафтовій трубі.
Умовний «Парк Горького» можливий тільки як засіб освоєння рентних надлишків. Він – як Олімпіада або чемпіонат світу з футболу – існує лише поки є ресурс, який потрібно «розпиляти». Це не бізнеси і не економіка – це імітація того й іншого. Картковий будиночок, збудований на нафтовій бочці. Фантом.
Звичайно, можна сказати, що родові хвороби Росії споріднені з українськими. Що по обидва боки кордону одна і та сама олігархічна модель. Що корупція і корпоративність прописалися у Києві та Москві в однаковій мірі. Але тут, як у старому анекдоті, «є один нюанс».
Тому що завжди є перевірочне питання. Українська армія перебуває в Росії чи російська – на території України?
Це надзвичайно важливо, тому що ступінь нормальності країни вимірюється не лише економікою. І не тільки соціалкою. І не тільки рівнем корупції та олігархізації. Вона вимірюється, зокрема, й готовністю розв'язувати війни.
Звичайно, обов'язково знайдуться ті, хто скаже, що право на війну визначається правом сильного. Що саме економіка відкриває можливості для перекроювання кордонів. І що головне завдання полягає лише в тому, щоб амбіції відповідали ресурсам.
Але це не так.
Тому що у більшості комфортних для життя держав є чітке розуміння того, де саме стоять їхні прикордонні стовпи. А проблема сучасної Росії саме в тому, що в її самовідчутті у неї немає кордонів, а є тільки лише горизонти. І саме тому, поки інші держави використовують економіку для облаштування життя, Москва дивиться на неї як на ресурс для перекроювання політичної карти.
І проблема всіх і кожного, хто виріс у подібній парадигмі, саме в тому, що вони відчайдушно не хочуть помічати реальність. Вони виправдовують логіку існування країни тим, що «всі поводяться так само». Намагаються робити девіацію – нормою. Намагаються прикидатися, що грають за правилами. Не помічаючи того, що ці правила є нормою тільки для людожерів.
Напевно, їх можна зрозуміти. Дуже важко, коли країна живе впоперек всього того, у що ти віриш. Тому простіше підлаштуватися під країну. Простіше бути страусом. Але проблема будь-якого страуса – в його недвозначній позі.
І тому особливої поваги заслуговують ті, хто, живучи в Росії, бачить дійсність у всій її неприкритій наготі. Це вимагає неабиякої громадянської мужності. Тому що досвід показує: якщо в Росії ти починаєш вдивлятися в реальність – реальність починає вдивлятися в тебе.
А це завжди матиме наслідки.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
