(Рубрика «Точка зору»)
Поведінка влади України навряд чи витримує іспит з огляду на її адекватність нинішній ситуації, на послідовність і логічність. Однак вона дає підстави підозрювати наявність у неї глибинних соціо-ментальних основ, зокрема у ставленні до країни-агресорки, Російської Федерації. Ці основи сформувалися не самі по собі і виникли не спонтанно.
Протягом усіх років незалежності України російська пропаганда та її апологети в Україні не втомлювалися навіювати міфи про «особливий характер» відносин двох країн, що нібито радикальним чином відрізняються від усіх інших міждержавних відносин, є якимсь «ексклюзивом», що виходить за межі стандартів міжнародного права. Вся ця пропагандистська демагогія про «спільне минуле», «споконвічну дружбу», «братні народи» вразила свідомість політичного класу України, зачепила його найглибші ментальні структури і позбавила адекватності в оцінці поточної ситуації.
Пропагандистські зусилля Кремля, що базувалися не на порожньому місці, а цілеспрямовано надбудовувалися на здобутки понад 300-річної спецоперації імперії з переформування свідомості українців, виявилися далеко не марними. Вони ще раз актуалізували давно закладений комплекс малоросійства, котрий поет і офіцер армії УНР Євген Маланюк називав «капітуляцією ще до початку бою». Саме ця не стільки ідеологія, скільки психологія постійно відтворює у головах українського начальства меншовартість і пораженство, відновлюючи задавнені та дуже типові для малоросів настрої подвійної лояльності й подвійної національної ідентичності, коли носій цього типу свідомості одночасно почувався українцем за кров’ю та народженням – і вірним слугою Російської імперії в політичному відношенні.
Зрозуміло, що нині цей малоросійський комплекс уже не є настільки «хімічно» чистим, як у ХVIII–XIX–XX століттях, усе ж таки 24 роки незалежності України на щось таки вплинули, проте залишкові явища малоросійства присутні дотепер у мисленні й поведінці керівників України, політиків, громадянських діячів, науковців і журналістів доволі потужно.
Виявляється, вони не чекали…
У численних публічних заявах українських достойників постійним рефреном у поясненнях щодо втрати Криму, поразок під Іловайськом, Дебальцевим та інших місцях звучить одне й те ж саме: «Ми не чекали…», «Хто ж міг подумати…», «Якби не Росія, ми б цих сепаратистів…» і так далі. Отже, вони не розраховували, що Російська Федерація буде здійснювати свою де-факто (всупереч пропагандистському туману) ворожу щодо України політику.
Сучасні політичні малороси (поміж них керівники Генштабу, колишні очільники СБУ і військової розвідки, аналітики і т.п.) як жертва російського навіювання чомусь вважали, що Росія поводитиметься на українському напрямку як дружня, союзна Україні держава, що є абсолютно неадекватним усій сумі фактів двосторонніх відносин – як останнім часом, так і протягом попередніх 300 років. Вони вірили у це позірне «братство» всупереч реаліям, ігноруючи більш ніж промовисті обставини: Росія сприйняла унезалежнення України як особисту образу, як порушення своїх національних інтересів, як безпосередню загрозу своїй безпеці.
Починаючи з 1991 року Російська Федерація постійно провокувала конфлікти в Криму, в 1994 році, коли Росія зосереджувала ударне угруповання на Таманському півострові, Україну від украй неприємних подій врятувала лише війна в Чечні. А потім був організований Росією заколот Мешкова у Криму, а потім провокації навколо острова Тузла. Власне, Росія ніколи й не приховувала своїх реваншистських прагнень щодо України. Однак українська політична верхівка воліла не помічати цих красномовних ознак небезпеки. Це традиційна для малоросійства схильність до наївності й легковажності, цей страх дивитися правді у вічі й називати речі їхніми власними іменами, це боягузтво як один з вирішальних чинників політики – все воно присутнє в українському політичному житті.
Нині це яскраво проявляється у ставленні центральної влади до громадянської блокади Криму, коли влада удає, нібито вона взагалі мало про це знає і чіткої позиції не має, замість кардинально і принципово вирішити питання про припинення торгівлі з окупованими територіями, для чого потрібно нарешті скасувати вкрай шкідливий «Закон про вільну економічну зону Крим», про що вже кажуть навіть прості жителі півдня Херсонської області. Нерішучість, непринциповість, постійне намагання сидіти одним задом на двох стільцях роблять українську політику слабкою і провальною.
А що ж нині?
На Українському радіо з доволі яскравим проявом малоросійства виступив колишній діяч Міністерства закордонних справ Василь Филипчук. Він довго і натхненно навіював українцям зневіру і безнадійність, розповідаючи, що Україна не має (на його думку!) жодних шансів у збройному протистоянні з Росією, оскільки не має такої могутньої армії і таких значних ресурсів. З цього випливав лише один раціональний вихід: капітуляція.
Проте, якби пан Филипчук згадав чимало відповідних прецедентів зі світової воєнної історії, то переконався би у недосконалості своїх аргументів. Наприклад, у 1939 році все населення Фінляндії чисельно поступалося кількості особового складу Червоної армії. Але Фінляндія не капітулювала, вступила у двобій і як показали наступні події, вчинила правильно. Можна згадати ще декілька «Давидів», які зуміли поставити на місце сучасних «Голіафів»: Афганістан, В’єтнам, Ізраїль… Пан Филипчук убачає порятунок лише в тому, щоб «домовлятися з Путіним». Не варто нагадувати загальновідому фразу німецького канцлера Бісмарка про те, чого варті будь-які договори, підписані з Росією. Домовленості особисто з Путіним значать ще менше… Адже жодних гарантій їхнього виконання не існує. Звеселив і суто малоросійський заклик пана Филипчука «перехитрувати Путіна». У попередній історії України всі намагання малоросів перехитрувати супротивника такого роду закінчувалися поразкою.
А на «5-му телеканалі» ведучий в студії атакував заступника міністра інфраструктури, запитуючи, чи не завдасть Україна більше шкоди самій собі, запроваджуючи заборону на польоти над українською територією для російських авіакомпаній і чи не потерпатимуть українські громадяни, які літають до Росії, через необхідність робити зайву пересадку в Білорусі?
Заступник міністра справедливо нагадав, що йде війна і він не уявляє, як під час, приміром, Другої світової війни громадянин Британії літав би до Берліна, щоб звідти зручніше діставатися Індії чи Австралії…
Отож маємо зробити підсумок: верхівка з невиліковним комплексом малоросійства, що сприяв таким настроям в усіх верствах суспільства, не зможе привести Україну до перемоги навіть в ідеально сприятливих умовах, не кажучи вже про скрутні, бо в тієї еліти поразка живе в головах і душах. З цього випливають цілком логічні висновки про те, де містяться головні чинники перемоги і поразки в сучасному протистоянні України з путінською Росією…
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
