Київ – Історичні музеї можуть і мають говорити про сьогодення, переконана директорка французького Державного центру управління та інформування у сфері музейної справи Сільві Гранж. Вона пильно стежить за українськими подіями і приїхала поділитися своїм досвідом роботи з новітньою історією. Радіо Свобода зустрілося з Сільві Гранж після її лекції в Національному художньому музеї і поговорило про те, чому музей має лишатись незалежним від політиків, коли починається минуле і як берегти пам’ять про Майдан.
«Коли я їхала повз Майдан, то мусила вийти з таксі і фотографувати, шофер не міг затягти мене назад», – розповідає Сільві Гранж. На площі досі лишаються фото, каски, інші речі загиблих, і люди продовжують доглядати ці імпровізовані пам’ятники. Це саме та пам’ять, ті артефакти, які потрібно зберегти – не скільки самі предмети, скільки спогади і історії тих, хто продовжує ходити на Майдан, каже музейниця.
Музеї мають терапевтичну властивість – часто люди приходять туди, щоб вгамувати свій біль, пов’язаний з певною подією
«Музеї мають терапевтичну властивість – часто люди приходять туди, щоб вгамувати свій біль, пов’язаний з певною подією. Можливо, створення музею Майдану поки що не актуально. Одразу забирати під вітрину усі артефакти Майдану було б бездумно і несправедливо до родичів загиблих. Однак треба щось робити із болем, переживаннями і вчинками, що мають місце у теперішньому. Чекаючи на такий музей, варто було б робити виставки, пропонувати різні погляди на подію, що сталася. І на основі цього вирішити, яку історію про Майдан українці, врешті-решт, хочуть розповісти», – розповідає Сільві Гранж.
Скільки часу має сплинути, щоб подія стала історією? Сільві Гранж каже: історичний музей має відтворювати і сьогодення. Чи може такий погляд бути об’єктивним? Так, переконана музейниця – за умови, що музей не нав’язуватиме єдину версію подій, а разом з відвідувачами спробує розібратися, у якому часі живе суспільство. Утім, такий підхід підтримують небагато французьких музеїв. «Історичний музей у Страсбурзі, наприклад, зупиняється на періоді після Другої світової війни і відмовляється йти далі у експозиціях», – каже Гранж. І пояснює: навіть у демократичній Франції говорити про сучасність непросто. Більше того, говорити про минуле так само потрібно з точки зору сучасних людей: «Потрібно постійно відповідати на запитання: яке діло людям до того, що відбулось 50 років тому?», – додає музейниця.
Музеєм імміграції опікувалось Міністерство внутрішніх справ
Спроба насадити єдиний погляд на історію – із політичними цілями – може зустріти й спротив. Гранж розповідає, як кілька років тому тодішній президент Ніколя Саркозі ініціював проект Дому історії Франції – грандіозного музею, який мали розмістити у приміщенні Національного архіву у Парижі – майже священного для французів.
Завжди є спокуса спростити історію
«У проекті взяли участь дуже хороші історики. Однак сама ідея Дому історії була у тому, щоб створити такий собі національний роман, утвердити французьку, білу, класичну ідентичність. Тобто використати певну оповідь, яка не є сучасною, щоб пояснити і виправдати певні політичні позиції сьогодення. Завжди є спокуса спростити історію», – каже вона.
Музейники здійняли протест – заблокували приміщення Національного архіву, лишаючись там навіть на ніч. Сільві Гранж розповідає: у той час, як французькі історичні музеї активно працюють із такими темами, як колоніалізм і рабовласництво, а французьке суспільство є мультикультурним, ідея єдиної нації, втіленої у проекті Дому історії, виявилась вкрай недоречною.
У той же час у Парижі з’явився Музей історії імміграції, однак урочисто його відкрили лише нещодавно, каже Сільві Гранж: «А це значить, що офіційна влада не визнавала свого стосунку до цього проекту. До речі, раніше ним опікувалося цілих чотири міністерства, одне з який – Міністерство внутрішніх справ». Сказати, що французькі музеї незалежні від влади було б неправдою, розповідає музейниця. Саме тому вона охоче працює у провінції, де менше прямих директив.
Політика сучасного музею має бути сфокусована не на фондах, а на людях, вважає Гранж. Так, у 90-х роках у Франції був рух за зміну назв музеїв. Зараз, наприклад, музей у Греноблі, який раніше був етнографічним, перетворився на Музей суспільства. Сільві Грандж пояснює: «Така зміна потрібна, щоб оказати: важливі не речі, представлені в експозиції, а люди та їхні історії, пов’язані з цими речами. – як люди минулого і сьогодення, так і ті, що прийдуть завтра».
