Олександр Алієв, старшина батальйону «Айдар», в зоні АТО отримав вісім поранень, потрапив у полон, після лікування та адаптації повернувся до мирного життя. Зараз він активно допомагає бійцям зі схожими проблемами та ветеранам війни. Займаючись соціальною роботою, Олександр Алієв вирішив спробувати свої сили і на місцевих виборах.
Добровольцем з місцевого воєнкомату Олександр Алієв був зарахований до батальйону «Айдар». 17 червня 2014 року під час бойового завдання зазнав численних поранень. З полону бійця визволив Володимир Рубан. Змінюючи різні госпіталі, реанімобілем його доставили в Полтаву, з цього моменту почалася адаптація та реабілітація.
Мене витягли з того світу, і я не готовий був ані працювати, ані воювати
«Були сильні емоції: я повернувся, я живий, я вдома, – розповідає Олександр Алієв. – До нас, перших поранених, приходили всі і одразу. Депутати, афганці, волонтери, це переросло в якийсь потік. Я відчував себе мавпочкою, до якої всі приходять на оглядини. Якщо чесно, воювати бажання вже не було. Я бачив людей, які хотіли мститися, мені хотілося просто прийти до тями, відпочити. Мене витягли з того світу, і я не готовий був ані працювати, ані воювати. Перший пік емоціональний пройшов, почалася параноя».
В госпіталі він не виглядав і за ворота, додому боявся йти, а ще треба було їхати до військової частини, подавати документи на відпустку.
Дружина негативно сприйняла рішення Олександра їхати на війну. На руках в неї маленька дитина, чоловік поранений, з черепно-мозковою травмою. Жінка не приховує емоцій.
По телевізору показують, що дружини радісно зустрічають чоловіків, а я свого так радісно не зустрічала, насправді, я готова була його вбити
«От приїхали журналісти, що вам говорити? Скажу як є: по телевізору показують, що дружини радісно зустрічають чоловіків, а я свого так радісно не зустрічала, насправді, я готова була його вбити», – відверто говорить Любов Алієва.
Вдома Олександр першим чином встановив металеві двері, бо не міг нормально спати. Колишнього полоненого обтяжувало спілкування з рідними, аби якось відпочити, родина виїхала на кілька днів на Закарпаття.
«В нас був невеликий будинок, в якому ми жили чотири дні. Це було літо, але вночі ставало прохолодно, і ми просили господаря розтопити комин, сидіти біля вогню було дуже приємно», – згадує Любов.
«Я просто сидів на веранді, споглядаючи, як хмара заходить в село і стає туманом. До нас ніхто не нав'язувався, весь час ми були лише втрьох. В будинку не було інтеренету, телевізора, погано ловив мобільний зв'язок, але там я нарешті видпочив і розслабився», – згадує Олександр.
Майже за рік Олександр адаптувався до мирного життя. Прийти до тями йому допомогла… бюрократія. Оформлення довідок, інших паперів змусило виходити з дому. Колишній завідувач відділом соціальної роботи з бездомними та звільненими з місць позбавлення волі, зараз Олександр Алієв веде власний блог в інтернеті, у якому ділиться набутим досвідом та інформацією.
«Я давно займаюся соціальною роботою, їздив навчатися до Польщі, і зараз вчуся в інституті. Знаю, що дуже ефективно діє програма «рівний – рівному», це коли спілкуєшся з людиною, яка була в подібних ситуаціях, що й ти. Навесні я написав на ім’я на голови ОДА лист, що в мене є досвід соціальної роботи, освіта за фахом, як «атошник» я пройшов усі етапи оформлення, тож просив задіяти мене в роботі. У відповідь отримав три відписки з різних служб, що в них немає робочих місць», – ділиться з кореспондентом Олександр Алієв.
Олександр мав можливість з родиною виїхати до Польщі, але залишився в Україні. Зараз лікується в госпіталі, у листопаді розраховує на медичну допомогу в Литві. Змінивши війну з ворогом на війну з бюрократією, Олександр Алієв вирішив спробувати свої сили на місцевих виборах до районної ради.
«Я заповнював анкету на одному з тренінгів, у ній була така фраза – якою Ви бачите Україну через 25 років? Я тепер думаю, що через 25 років Україна буде саме такою, якою ми хочемо».
