(Рубрика «Точка зору»)
У році так 1986-му комітет комсомолу Київського політехнічного, де я навчався, влаштував для неблагонадійних студентів-дисидентів зустріч з Лесем Танюком. Йому тоді радянська влада дозволила повернутися до Києва з «московського заслання». Зустріч була закритою, майже таємною. Всього осіб вісім. Лесь Танюк говорив українською. Ведучий від комітету комсомолу (племінник видатного українського оперного співака) – російською. Інші учасники зустрічі – теж нею.
Добре запам’ятав власне відчуття подолання психологічного бар’єру, коли заговорив до гостя українською – у студентському середовищі нею спілкувалися у поодиноких випадках. Українською я і тоді володів добре, бо закінчив одну з нечисленних на той час у Києві українських шкіл (№191 імені Павла Тичини), половина нашої родини говорила українською, а інша половина – підтримувала першу. Проте київське молодіжне середовище у середині вісімдесятих повністю було російськомовним. Ведучий навіть зауваження мені зробив, мовляв, гість може говорити, як хоче, а у Київському політехнічному інституті мовою спілкування є російська. Словом, тоді замість розмови про роль мистецтва у вихованні молоді дискусія звелася до одвічного мовного питання.
Русифікація
З проголошенням незалежності, на початку поточної форми української державності, українська мова у Києві швидко почала повертати свій «природний ареал застосування». Цьому попервах сприяла держава – переведення на українську викладання у більшості шкіл, державних вишів, пізніше у військових та міліцейських навчальних закладах, а також перехід на українську певної частини судочинства та діловодства державних установ. Не останню роль у відновленні престижу української мови зіграли трансляції сесій Верховної Ради перших скликань, бо у дев’яностих колишні комуністичні функціонери, які потрапили до парламенту, всіляко намагалися демонструвати патріотизм, тож промовляли переважно доброю українською. Отже, російська там вживалася набагато менше, ніж у нинішньому парламенті.
Однак уже тоді інформаційно-культурний простір (ефіри телебачення та радіо, перші приватні журнали та газети) заполонив російськомовний продукт. Вважалося, що він користується більшим попитом. Проте головною причиною, як на мене, стало те, що власниками і керівниками нових ЗМІ були переважно радянські культурні російськомовні люди. Своє власне відторгнення всього українського вони всіляко видавали за ставлення суспільства.
Держава в особі парламентів та урядів нічого не зробила для нормотворчого забезпечення захисту і розвитку української мови. Коли ж із капсул окремих галузей економіки вилупилися дракони фінансово-економічних, олігархічних груп, невід’ємними складовими яких стали медіа-імперії, то вони вже самі спромоглися нав’язати власну мовну домінанту в інформаційно-культурному просторі України. Вирішальну роль у цьому зіграла найтісніша співпраця з російськими телеканалами, радіостанціями та виданнями.
Два поодинокі успіхи у захисті української мови в Україні лише підтверджують те, що був шанс для кращого поширення її у сьогоденні. Йдеться про закон «Про рекламу» та норматив, яким визначається, що кінопоказ у публічних кінотеатрах має здійснюватися українською. Власники кіномереж стверджували, що глядач не ходитиме на українські фільми. Пішов. І прибутки від україномовного прокату виявилися не меншими від російськомовних.
Однак сьогодні українську знову витісняють, зокрема з урбаністичного простору – вивіски у містах (всупереч закону «Про рекламу»), оголошення у великих магазинах, меню у ресторанах, інформаційні повідомлення дедалі більше є російськомовними, у столиці зокрема.
Український сегмент інтернету сьогодні зіставляється з російськомовним як 20% до 80% – це за умови, якщо двомовні сайти зараховувати одночасно до україномовних та російськомовних.
Щодо соціальних мереж, то виключно інтуїтивно, тут ситуація подібна, але точні дані важко отримати.
Повертається російська і до органів влади – парламент, уряд, місцеві адміністрації. Норма закону «Про державну службу», яка вимагає від чиновників неодмінного володіння українською, демонстративно ігнорується Верховною Радою, зокрема при призначенні міністрів. Президент також бере до себе на службу людей, які ніколи не знали і знати не бажають української.
Ще одним чинником витіснення української мови з ужитку є те, що вона асимілюється англійською через термінології цифрової доби та нових соціальних явищ. Назви нових пристроїв (девайсів) чи суспільних процесів запозичуються українською та російською безпосередньо з англійської лише з адаптованою вимовою. Нічого поганого тут немає, однак у тій самій Великобританії існує Оксфордський словник англійської мови, який оновлюється щоквартально, фіксуючи нові слова в англійській, і у такий спосіб унормовує та збагачує її водночас.
Загальновідомий приклад Ізраїлю, де мові іврит не лише були забезпечені усі нормативні умови для її застосування, але і сьогодні продовжується робота держави щодо її наукового розвитку – передусім, це адаптація сучасної термінології до вживання в цій мові.
Знову сподівання на волонтерів
Задля об’єктивності зауважимо, що унікальні соціокультурні явища, що мають місце в Україні, теж збагачують інші мови. Так, наприклад, термін «Майдан» увійшов без перекладу в більшість найпоширеніших мов світу, а слово «тітушки» увійшло навіть до іспаномовної «Вікіпедії».
Українська держава не приділяє ніякої уваги збереженню та розвитку української мови. Набагато простіше і дешевше виявилося оголосити українців двомовним народом, пустити на самоплив мовні процеси в інформаційно-культурному просторі, продовжувати послуговуватися російськомовним кіно- та телепродуктом.
Такий нехлюйський підхід держави кардинально суперечить зовнішнім та внутрішнім суспільно-політичним обставинам. Росія – ворог. Її підлий напад на Україну є лише концентрованим виразом ставлення більшості росіян до українців. Дедалі більше мешканців України, незалежно від етнічної чи навіть расової належності, усвідомлюють себе українцями. Національна ідентичність неодмінно потребує і мовного визначення. Якщо держава ігноруватиме свій обов’язок забезпечити цю суспільну потребу, то за неї зробить черговий волонтерський рух. На щастя, сьогодні українське суспільство втричі є сильнішим від української держави.
Але кому треба держава, яка уникає виконання своїх обов’язків – від безпеки до культури, але податки при цьому стягує регулярно?
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
