(Рубрика «Точка зору»)
Події в Україні серйозно вдарили по російській пропаганді. Не можна сказати, що втрати великі, але брехня почала все більше пристосовуватися до внутрішнього споживання, ніж для обдурювання зовнішнього противника. Здається, що приклад України став для міжнародних організацій, насамперед, Євросоюзу та ОБСЄ серйозним приводом для того, щоб задуматися про інформаційну оборону і контратаки. Серйозних результатів поки немає, швидше за все, російська пропаганда сама видихається. До того ж, новим полем битви стає Сирія.
В інформаційній війні з Україною у російської пропаганди були вдячні читачі, слухачі та глядачі як серед самих росіян, так і серед жителів частини східних областей та Криму. Для російських бійців інформаційного фронту не було великих проблем пхати у вуха, вихованих в СРСР, людей старі напрацьовані пропагандистські штампи. Немає особливих проблем і з вірою в постійну брехню – багато людей, як і раніше, живуть з надією на відновлення СРСР, їм подобається любити «сильну руку» у вигляді Путіна, сподіватися на відновлення всього безкоштовного – від медичного обслуговування до путівок в Кисловодськ.
Однак тривалі інформаційні війни створюють певну втому в населення, яке вірить казкам. Частина розчаровується, частина намагається знайти пояснення своїм очікуванням в ідеологічних обіцянках інших бійців – від фашистів, націоналістів до езотериків та інших фантастичних брехунів. Ніхто не проводив спеціальних досліджень, але можна припустити, що слухняна, вихована в радянських традиціях аудиторія скоротилася на третину, а то й наполовину. Принаймні, зараз вже мало знайдеться охочих слухати казки про «Новоросію», тим більше, все більше людей втрачають надію на приєднання окупованих російською армією територій до Росії. Ніяких особливих благ від «ДНР» і «ЛНР» населення не бачить, крім того, що вони можуть помахати прапорцями і в черговий раз чмокнути портрет Путіна.
Але у російської пропаганди є свій вдячний і постійний слухач і глядач, предки якого під час становлення СРСР недоїдали, голодували, але вірили в «світлі ідеали» марксизму-ленінізму. Нічого іншого вони все одно не можуть робити – їхня мета полягає в тому, що вони завжди любитимуть владу, бажано, ту, яка більше за всіх буде обіцяти. Цим людям у своїй масі далеко за п'ятдесят, але є й молоді активісти: колишні комсомольці або ті, хто активно голосував за комуністів, соціалістів і всяких ліберал-демократів. Ця аудиторія завжди вбирає практично все, що їм втюхує російська пропаганда, – від пліток і чуток до добре вибудуваної дезінформації. Ці люди сліпо вірять всьому, що їм передається російською мовою, вони ніколи не намагаються перевіряти інформацію, а тим більше порівнювати й аналізувати. Вони звикли вірити з радянських часів, коли просто неможливо було уявити, щоб хтось порівнював пропагандистську брехню і передачі, наприклад, ВВС або Радіо Свобода.
Зазвичай на пострадянському просторі така аудиторія становить п'ятнадцять-двадцять відсотків населення, до чорока-п'ятдесяти – в російськомовних регіонах з усталеною ідеологією ностальгії за СРСР. Можна припустити, що в Білорусі цей відсоток вищий – до вісімдесяти, у східних областях України та Криму – до шістдесяти-сімдесяти, як приблизно і в Молдові. Решта відсотків складається з тих, хто вміє думати, а також володіє мовами, зокрема й державними, в Україні – українською, у Молдові – румунською. Оцінювати вплив російської пропаганди досить складно – частина людей вірить беззаперечно, частина – сумнівається, але слухає, а частина – не вірить. На двомовну аудиторію російська пропаганда майже не впливає. На мовців тільки російською мовою впливу більше. За 70 з лишнім років впливу радянської пропаганди населення так і не навчилося аналізувати інформацію.
Фахівці ще довго вивчатимуть те, що називається інформаційною війною проти України, найбільш запеклою за останні 15 років. Війною пропаганду назвати складно, оскільки атакує одна сторона – Росія, захищається й іноді контратакує суперник. Як правило, жертвою завжди стає обдурене російське населення, якому брешуть просто за радянською звичкою. Справді, хто запитує росіян: посилати війська в Сирію чи ні? Швиденько провели Раду федерації та одноголосно ухвалили. 30 вересня Рада федерації Росії ухвалила рішення, а за день до цього «Левада-центр» опублікував дані опитування росіян: більшість проти введення російських військ до Сирії, за пряму військову допомогу висловилися лише шість відсотків.
Результати соціологічного дослідження показали, що Кремль почав свою операцію в Сирії без попередньої пропагандистської підготовки, як раніше – в Грузії та Україні. З іншого боку, потрібно було вигадати якісь інформаційні вкидання, традиційні вже фейки, але російська пропаганда виявилася не готовою до тієї швидкості, з якою Путін вирішив переключитися з України на Сирію. Лише Дмитро Медведєв минулої п'ятниці пробелькотів в інтерв'ю телеканалу «Росія 24» дивне: «Ми захищаємо народ Росії від загрози тероризму, тому що краще це робити за кордоном, ніж боротися з тероризмом усередині країни». Це яким чином «тероризм» із Сирії може через дві-три країни дістатися до Підмосков'я? Чи все-таки не «тероризм», а нафта і необхідність нашкодити США, Ізраїлю та арабським країнам?
Можна не сумніватися, що російська пропаганда спробує виправити ситуацію, і на телеканалах та в газетах стануть з'являтися репортажі про «розіпнутих сирійських хлопчиків». Вже зараз головний ідеологічний орган Кремля – Російська православна церква готова підтримати чергову російську війну. Не відстають і політики, раптом оголосили Сирію батьківщиною християнства і російської цивілізації. Поки у Кремля мало шансів швидко переламати ситуацію на тлі західних санкцій і погіршення російської економіки. Росіяни вважають, що в Сирії триває громадянська війна і Москва має надавати лише політичну і дипломатичну підтримку (двадцять чотири відсотки опитаних), а також гуманітарну допомогу (вісімнадцять відсотків). І, нарешті, найсерйозніша цифра, на яку мають звернути увагу кремлівські стратеги – тільки чотири відсотки росіян готові зустріти біженців із Сирії. Відторгнення сирійців очевидне, і змінити ситуацію тільки пропагандою вже не вийде.
Якщо слідом за деякими експертами припустити, що російська операція в Сирії є спробою відвернути увагу від України, то наслідки можуть бути значно більшими, ніж якби Кремль просто пішов з окупованих українських регіонів. Тепер у Путіна ще більш ускладнилися відносини із Заходом і, що найбільш тривале – з арабським світом, у більшості своїй сунітами, на відміну від російських друзів клану аль-Асада, які є представниками сирійських шиїтів, всього десять відсотків населення Сирії. Кремль завжди вів політику на територіях з мусульманським населенням винятково за допомогою зброї, але тепер, здається, накопичилося стільки протиріч, що Москві вже не встояти.
Незабаром можна очікувати, що Кремль отримає за все – за окупацію Грузії та Азербайджану, Молдови та України, за історичні образи, за завоювання Російської імперії, за бездумну політику підтримки тероризму і диктаторських режимів у багатьох країнах. Справа декількох років. Вже не врятують пропагандистські казки про «розіпнутих сирійських немовлят» або жаліслива історія про Антіохію, яка може за допомогою пропагандистів опинитися в Костромській області. Якщо давньогрецький Херсонес раптом став російським, то чому Іоанн Златоуст не з Сонцевого?
Вперше за багато війн Кремль виявився не готовим до інформаційних ігор. У Чечні в першу війну билися за «відновлення конституційного ладу», у другу – «проти тероризму, посадивши на чолі республіки колишнього бойовика-терориста». У Грузії «захищали» осетинів і воювали проти «грузинського фашизму». В Україні – за «русский мир». У Сирії – ні за що, нічого зрозумілого так і не вигадали.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
