Львів – Львів’янин Юрій Калиняк понад рік воював у зоні бойових дій на Донбасі. Чоловік отримав повістку торік у серпні, пройшов вишкіл на Яворівському полігоні і служив у 72-й окремій механізованій бригаді. Війну Юрій Калиняк зафіксував через фотооб’єктив.
«У горах небо прив’язане до гір, а у степу степ переселений до неба». Юрій Калиняк порівнює небо у рідних Карпатах, де народився, виріс, там часто фотографує, і у степу, де понад рік воював. На його світлинах багато неба, різного, у різні пори – зима змінює осінь, весна зиму, літо весну. І ще застав початок другої осені у степу перед демобілізацією. На фотографіях багато зірок, які немов самі падають до рук. Але через цю красу природи показана війна.
Кілька років тому Юрій замислювався, що робитиме, якщо раптом буде війна. Думав, що працюватиме фотокореспондентом, бо любить фотографувати, а довелось заряджати гармати. Коли торік йому принесли повістку, не роздумував – зібрався і пішов служити, а вдома чекали рідні.
Добровольцем не пішов, з огляду на життєві обставини, а коли принесли повістку, то враз стало легко і спокійно, як це не дивно звучить
«Літо було у 2014-му гаряче – Зеленопілля, Іловайськ, я дивився і читав новини в інтернеті. Добровольцем не пішов, з огляду на життєві обставини, а коли принесли повістку, то враз стало легко і спокійно, як це не дивно звучить. Коли попадаєш в тему, то стає спокійніше. Приїхав в околиці Волновахи і побачив, що там реальна війна», – розповідає Юрій.
Юрій Калиняк проходив строкову службу на флоті, а вдруге довелось служити артилеристом. Вишкіл упродовж двох місяців проходив на Яворівському полігоні, а потім учився вже безпосередньо у зоні АТО. «Коли потрапляєш у реальні бойові умови, то швидко схоплюєш, але на полігоні теж навчився, бо хто не лінувався, розумів, що це робота і від цього залежить життя, то вчився».
З собою на Схід взяв фотоапарат, який завжди був під руками. «Це моя улюблена справа – процес пошуку вдалого кадру, в різні обставини, в які потрапляю, завжди беру фотоапарат. Фотографував не завжди, коли був настрій».
Фотографія збагачує світ
На світлинах Юрія побратими перед боєм, під час чергування на вогневій позиції, під час затишшя, відпочинку, обіду, увечері при свічках, коли генератор не працював, спіймав вдалий кадр, і його світлина передала дуже затишну атмосферу, немов свят-вечірню. На одній із фотографій бійці сидять перед телевізором, який, до речі, самі купили у Волновасі.
«Інформацією з телебачення не переймались, не запарювались нею. Мали своє завдання, працювали і за цим пильнували. Але коли дізнавались, що хтось загинув, що мають активізувати наступ, то це не проходило повз нас», – каже він.
У підрозділі, в якому служив Юрій, «двохсотих» і важкопоранених не було, але побратими травмувались і хворіли. Обстрілювали їх систематично. Але тримався, розумів, що має давати раду у тій ситуації, в якій опинився. «Розумів, що мене чекають, що потрібен комусь, що будеш потрібен ще якийсь час тут», – зауважує він.
На світлинах Юрія є занедбане гранітне підприємство, точніше те, що від нього залишилось, зокрема і кар’єр, затоплений вже ґрунтовими водами. Бійці у ньому ловили коропів, купались. Хтось взяв з собою фотоапарат, а хтось вудку, а ще хтось машинку для стрижки, гітару, нарди, шахи. «Війна, насправді, – це дуже цікаве середовище, в яке потрапляєш, там є місце для різних емоцій. Де є страх, знаходиш місце для мужності, де є нудьга, можна знайти, чим порадіти, де є зневіра, то знаходиш місце для надії».
Надію давали і зірки з неба, і місяць, і усміхнені побратими, і вістки з дому, а ще пес, якого бійці назвали «Сєпар», знайшовши його ще цуценям. «Сєпар» проходить через фотографії Юрія, зроблені від початку служби до демобілізації. «Сєпар», уже зі своїми цуценятами, далі живе у підрозділі з бійцями. «Цуценя має своє життя і нічого, крім степу, не знає», – каже Юрій.
«Фотографія допомагає збагатити цей світ. Я звик візуалізувати світ картинками. Багато не зафіксовано мною на війні, але є в голові «диск» з усіма картинками, які, мабуть, мають залишитись лише для мене», – зазначає він.
Можна дивитись на проблему, що я, мовляв, воюю, а хтось розважається. Можна дивитись ще по іншому. Мені немає на що нарікати
Фотографії Юрія Калиняка змушують замислитись, вони публіцистично-мистецькі. «На всякій війні хтось гріє руки, хтось страждає. У цьому нічого нового немає. Я знайшов свій сенс. Можна дивитись на проблему, що я, мовляв, воюю, а хтось розважається. Можна дивитись ще по-іншому. Мені немає на що нарікати. Тисячі хлопців пішли у глину, стали інвалідами, а я відвоював і цілком добре почуваюсь. Мені було б важче повернутись, якби там тривали активні бойові дії. Зараз не працює артилерія, я сподіваюсь, що гаряча фаза позаду. Не знаю, як все це вирішуватиметься, це велика проблема для поколінь на десятки років. Мені складно уявити, як це має все виглядати після війни».
Для Юрія Калиняка важливо, що українське військо втримало позиції десь краще, а десь гірше, але держава має свою армію. А ось чи змінила війна українське суспільство?
Війна доторкнулась кожного. Воює ціла країна, зі мною служили хлопці з усіх регіонів
«Війна доторкнулась кожного, хто там був і є, у кого там близькі, а також і тих, хто вважає її не своєю, хто відгородився від неї. Адже він говорить про війну, а значить, вона і його доторкнулась. Воює ціла країна, зі мною служили хлопці з усіх регіонів», – зазначає Юрій Калиняк.
Він прокидається дуже рано і ці передсвітанкові години ще дещо тривожні. А позбутись цього відчуття допомагає робота з фотографіями. Частину світлин, понад 300, Юрій вже опрацював, а ще багато у папці. Можливо, вдасться зробити виставку фотографій.
