Революція на граніті – це втрачене покоління, яке, на жаль, не прийшло в політику – Ягун

25 років тому на теперішньому майдані Незалежності, а тоді – площі Жовтневої революції у Києві, розпочалось студентське голодування, що отримало назву Революція на граніті. Чому вихід Української РСР із Союзу не відбувся таким радикальним шляхом, як у Литві чи Грузії, як сьогодні впливають учасники студентської революції на політику сучасної України – про це Радіо Свобода поспілкувалось із учасником подій 90-го року Віктором Ягуном. Тоді він був головою Студентського братства Львівського лісотехнічного інституту і членом Української гельсінської спілки. У подальшому – кадровий офіцер СБУ, в 2014-му – на початку 2015 року він обіймав посаду заступника голови цієї спецслужби.

– Ми такі акції почали організовувати ще в травні. Ми організували такий захід в травні у Львові, біля оперного театру. Він був на добу, ми там ніби себе перевіряли – як ми можемо це робити, але ми не афішували, де ми будемо проводити і що ми будемо проводити. Тому, фактично, ми цю акцію (київську – ред.) готували з травня 1990 року.

– Це було для Вас незвично в країні, де всі ходять на акції тільки за викликом влади?

– Ні, це насправді не було для нас щось незвичне – незвично було проводити у Києві. Тому що Львів бурхливий був уже з 88-го року, і ми пройшли уже багато етапів. І ми відчули, що вже переросли регіональний масштаб, і вирішили зі своїми вимогами вийти на всеукраїнський рівень. Але, разом з тим, у нас не було такої значної підтримки, яку ми б хотіли мати тут, у Києві. І Ми розуміли, що без підтримки студентів Східної України нам ця акція не вдасться, тому що вона відверто буде ідентифікована і владою, і суспільством, як «от приїхали студенти із Західної України, і щось вимагають – нехай би вони там собі на Заході і вимагали». У нас контакти були вже і з Українською студентською спілкою, і з іншими молодіжними організаціями Східної України, тому ми узгоджували свої дії з ними. Зрозуміло, що у них не було таких сил і можливостей, як у нас, тому все, що стосувалося ресурсів – у тому числі, людських – взяли на себе студенти із Західної України. А за організаційні моменти відповідали ті, хто був у Києві.

– Студенти були реально рушійною силою, чи ви спиралися на старих дисидентів? Хто був із самого переду?

– З самого переду були студенти. І наша помилка була, коли представники старого дисидентства, «Народної ради», прийшли до нас, і це вже не вперше було, коли так звані старі політики нам заявляли: чому ви не узгодили з нами ці дії, чому ви самі собі тут усе придумали, а от це не на часі, а вам це не вдасться.

Ну ми по молодості були максималісти... Ми розуміли, що, якщо ми цього зараз не зробимо, ми цього не зробимо ніколи. І коли вони приходили і казали нам: ви тільки нам заважаєте, у них якась стратегія у Верховній Раді, вони про щось домовляються. І, напевне, тільки наш максималізм і наше нерозуміння всіх тих реалій дозволили нам перемогти в цій акції. Інша справа, що ми її не довели до кінця, як мені здається.

– Як реагувало на це середовище довкола Вас? Що Ви відчували навколо?

– Нам вдалося переламати ситуація, тому що у перші дні було суцільне нерозуміння: що ви тут робите і хто ви такі. Такого просто ніхто не чув, не бачив, не знав. До нас навіть приїхав представник телепередачі «Взгляд» Політковський, тому що це був резонанс для всього Союзу.

Були такі випадки, коли людина стояла-стояла в перших лавах, читала наші плакати, потім дістає гроші, дає нам – ми розгортаємо, а там сума якраз на купівлю легкого автомобіля. Людина ж їхала щось купувати, ми так зрозуміли… Але були й протилежні випадки. У нас же була жорстко побудована система охорони. Там же не просто голодування – була своя медицина, своя журналістика…

Були випадки, що люди приносили їжу – на теперішніх Майданах це було повсюдно, а тоді це було незвично. От приносить бабуся чай із шипшини, а в нас була чітко побудована система, що ми ті чаї і всі продукти не передаємо – голодуючим зрозуміло, що це не передається – а обслуговуючий персонал ходив їсти не на території табору. І коли наша медицина один раз перевірила цей чай (я і зараз пам’ятаю, що це був час з шипшини), то там був ціанід.

Були ще провокації, коли хлопці у спортивних костюмах, короткострижені – ми їх тоді ідентифікували, як курсантів військового училища – вибуховий пакет кидали в табір. Швидше за все, це були курсанти міліцейської школи або чогось такого, я не думаю, що військового училища.

– Десь мені траплявся на очі такий заголовок – до спогадів людини, яка була учасником подій – що після тієї революції було таке ж розчарування, як і після подальших, Помаранчевої і Революції гідності. А з іншого боку, було і піднесення, і це піднесення ще довгий час працювало, і спрацювало на подальші події, вже 1991 року. Ваше враження – було розчарування?

– Було, тому що ми сподівалися, що в нас пройде те, що відбулося в Східній Європі, тобто ті оксамитові революції. Був той максималізм, що народ підніметься, народ зрозуміє, народ піде вперед. І там досить такі радикальні були вимоги, як на той час.

– Сподівалися, що буде, як в країнах Балтії…

– Ми сподівалися, що все-таки буде якийсь резонанс, і що суспільство нас підтримає. Не сталося так, як хотілося. Що нас ще вразило, що насправді з нашого покоління не так багато політиків, яких можна ідентифікувати, що це ті, які пройшли той Майдан. Всі знають Донія, Кириленка, до речі, ще такий політик є сумнозвісний – Рудьковський, так само крутиться біля Майдану. Багато є тих, які крутилися…

Я просто дивлюся на долі тих людей. Це ті люди, яким зараз за сорок. Їх не так багато в політиці насправді. Дуже багато пішло в бізнес, ще дуже багато пішло в якісь державні структури, але на нижчому рівні, але так, щоб вони стали яскравими в політиці…

– Подальші дві революції дали в політику набагато більше людей?

– Аніж ця перша – так, мені так здається.

– Але ці люди мають вплив на державу?

– Зараз?

– Так, ваші побратими тодішні.

– На жаль, не думаю. На жаль, ні. Ну хтось себе реалізував, до речі, я б не сказав, що вони всі зникли десь. Дуже багато людей знайшли себе в житті, але, на жаль, не в політиці. І, на жаль, я вважаю, що це якраз те втрачене покоління, яке не прийшло в політику. Чому не прийшло? Там багато факторів. Один – що були ті старі дисиденти на той час (хоча вони не такі старі тоді були, 50 років, 60 років), які фактично ту нішу тоді займали. Я просто пам’ятаю, як після того голодування пішли вибори, і вони нам казали: у вас ще досвіду немає. Ви молоді, вам по 20 років, давайте ми підемо вперед. І, фактично, вони зайняли ту нішу, яку нам треба було займати, я так думаю.

Можливо, треба було політичну структуру якусь там робити, треба було об’єднувати людей. Але я хочу сказати, що люди які були, так і залишилися активними. Тому що всі, хто брав участь у тому голодуванні, вони всі проявили себе і в 2004 році на Майдані, і на цьому Майдані, і життєві позиції в них досить такі зрозумілі, як на мене, в теперішній час. Тобто вони не пропали взагалі для суспільства. Вони просто не стали тими провідниками для політики України.

– Все-таки, на Вашу думку, чому не сталося такої радикальної зміни, як у Вільнюсі – українці були тоді не такі радикальні?

– Якби це була одна Західна Україна, де населення було підготовлене до кардинальних змін, і не було того впливу Радянського Союзу – це була б зовсім інша історія, окремо взята з Західної України. Ми тоді на всіх етапах присікали можливість, що давайте Західна Україна піде вперед, а потім Східну підтягнемо. У нас соборність стояла на першому місці. Ми пожертвували, можливо, радикальними тими кроками на користь соборності. На жаль, ви ж бачите, наскільки Україна різна: захід був готовий, схід не був готовий. Ну тут підійшла незалежність, яку нам, як кажуть зараз, подарували, а зараз ми її виборюємо.