Київ – Родина Олександра Кучми – єдина в Обухівському районі, що на Київщині, де троє братів боронять Україну від російської агресії. Старші брати – Олександр і Дмитро – вже демобілізувались, а на зміну їм на Донбасі заступив молодший, Сергій. Олександр Кучма очолює Спілку ветеранів АТО Обухова і нині, за його словами, «воює» з бюрократичною машиною за соціальні права своїх побратимів. Про це і про свою участь у боях на Донбасі Олександр Кучма розповів Радіо Свобода.
У мене таке враження, що той чи інший політик, чиновник, який дістався влади, в якийсь момент перетворюється на перевертня
– Я вважаю, що зараз найголовніше і державі, і суспільству – надати соціальний захист українським бійцям та їхнім родинам. У нас в Обухові та Обухівському районі лише 250 осіб отримали статус учасника бойових дій, а майже сімсот осіб досі цього статусу не мають. А хлопці, які повертаються додому, потребують уваги не лише з боку своїх рідних: звикнути до мирного життя складно, під час бою у людини «вмикаються» інакші інстинкти і навички, ніж ті, якими ми оперуємо у мирний час. Повертатись у мир – важко, а якщо ще чиновники не хочуть виконувати свою роботу, фактично не хочуть виконувати законодавство України – це викликає у хлопців негативні емоції. Знаєте, у мене таке враження, що той чи інший політик, чиновник, який дістався влади, в якийсь момент перетворюється на перевертня, бо забуває не лише про свої обіцянки, а і про свої безпосередні обов’язки – служити людям, народові України.
– Які саме проблеми Ви б виокремили, якщо говорити саме про діалог влади і учасників АТО?
Ділянки землі і пільги для ветеранів АТО – це те, що закріплено у законодавстві України і те, що доводиться іноді вибивати, ледь не у прямому сенсі цього слова
– Якщо ми говоримо про Обухів, то головні проблеми – це виділення ділянок землі учасникам бойових дій на сході і своєчасне оформлення документів демобілізованим або пораненим, яким необхідні пільги. Ділянки землі і пільги для ветеранів АТО – це те, що закріплено у законодавстві України і те, що доводиться іноді вибивати, ледь не у прямому сенсі цього слова. Я прекрасно розумію, що довкола Києва земля справді «золота», знайти вільні ділянки доволі складно, але є закон, який гарантує забезпечення учасників АТО землею, і цей закон місцева влада повинна виконувати. Є і закон, в якому прописано, що родини загиблих в АТО бійців і бійці, які отримали контузію або поранення під час військових дій – ці люди мають право на певні соціальні пільги, на соціальний захист. А ми опиняємося у ситуації, коли боєць не може оформити відповідні документи, тому що чиновник «не поспішає» виконувати законодавство, або у штабі чи частині, де служив боєць, десь загубили його документи. І процес, і оформлення статусу учасника бойових дій, і документів на землю або на пільги, розтягується на місяці. А людині ж ще і реабілітацію треба пройти, і влаштуватись на роботу або ж повернутись на стару роботу.
– Як Ви допомагаєте побратимам?
Я – за те, щоб українські бійці йшли у владу і змінювали її зсередини
– У нас зібралась команда хлопців – учасників АТО, серед нас і демобілізовані за призовом, і поранені. Наша команда діє разом – ми спілкуємося з чиновниками, з волонтерами, з потенційними меценатами, які могли б допомогти вдовам загиблих, підтримати їхні родини. Тобто у нас є бажання щось змінити і наш принцип: «Не ми повинні шукати чиновників, а вони нас». Якщо чесно, я – за те, щоб українські бійці йшли у владу і змінювали її зсередини. Але навряд чи чиновники, на яких нинішня система влади вибудувана, чекають там учасників бойових дій або хлопців з «Самооборони Майдану». Хоча, чесно кажучи, надихає те, що навіть до Верховної Ради пробилось кілька бойових командирів і бійців. Кажуть, що змінити систему зсередини неможливо? Неправда, це можливо! Ви спробуйте навіть у потужний двигун всипати піску – побачите, що з того вийде.
– У Вас немає досвіду політичного, але є досвід військовий. З чого починалась російська агресія для Вас?
У нас унікальна бригада – хлопці з боями пройшли Донецьку і Луганську області, були у Донецькому аеропорту в перші 72 дні його оборони
– Для мене і мого брата Дмитра все почалось 11 березня, коли нас призвали на військову перепідготовку. Якщо пам’ятаєте, тоді ніякого АТО не було і жодного слова про воєнну агресію Росії наші керманичі не вимовляли, тоді лише «ввічливі зелені чоловічки» окупували Крим. Я по телевізору спостерігав за окупацією Криму і розумів, що Кремль не спиниться на цьому, надто вже боляче український Майдан «вкусив» президента Володимира Путіна. На перепідготовку йшов, готовий захищати країну, а при потребі й Крим звільняти. Нас з братом відправили до танкістів, Дмитро був командиром танка, а я – навідником. Потім все «переграли», і мене призначили командиром БМП-2 (бойова машина піхоти – ред.), а Дмитро став членом мого екіпажу. Ми служили у 72-й бригаді (другий батальйон, п’ята рота). У нас унікальна бригада – хлопці з боями пройшли Донецьку і Луганську області, були у Донецькому аеропорту в перші 72 дні його оборони. Так само наші були в Ізварині, чиновники у міністерстві оборони досі не визнали, що там був котел.
– Що Вам відомо про бої в Ізварині?
– Наші хлопці там бились більше 24 діб, а потім декому довелось виходити з оточення вздовж кордону з Росією, фактично по лінії кордону, дехто взагалі виходив через територію Росії. Є такий військовий Михайло Драпатий, який тоді командував другим батальйоном 72-ї бригади. Пізніше він очолив штаб 30-ї бригади. Драпатий тоді з боями виводив хлопців, і при тому не втратив жодного свого бійця!
– Які найяскравіші спогади у Вас з Донбасу?
Не розумію, чому люди, які ненавидять Україну, в Україні живуть?! Якщо так подобається Росія, то емігруй собі у Росію
– Наша рота брала участь у подіях 9 травня 2014 року в Маріуполі. Ми відбивали районний відділок міліції у Маріуполі, фактично витягували звідти нашого начальника штабу підполковника Лисенка. Це був наш із братом перший бій, і запам’яталися крики наших хлопців: «Врятуйте нас!» – це був екіпаж 240-ї машини, який наш БМП витягував. Ми їх врятували. Але Ви б бачили обличчя цих місцевих мешканців, які намагались нас не те що зупинити, а були готові нас вбити – це були неадекватні люди, вони на нас з ненавистю дивились і просто нам у спини шипіли прокльони. І коли ми стояли у колоні під тим райвідділом, натовп ішов на нас, готовий нас знищити. Я не розумію, чому люди, які ненавидять Україну, в Україні живуть?! Якщо так подобається Росія, то емігруй собі у Росію, а не вимагай, щоб на українську землю приходили російські війська захищати українофобів.
– Ви були у колоні бойової техніки Збройних сил України, яку зупиняли мешканці Донеччини, правда?
– Так, нас зупиняли на під’їзді до Маріуполя, при цьому пізніше ми з’ясували: офіційно про проїзд військової техніки саме тією дорогою повз ті села знали у міліції. Тобто міліціонери «злили» інформацію і у потрібний для сепаратистів час агітатори за «Новоросію» зібрали людей, які нас і зупинили. Ми були змушені змінити маршрут. Я не тримаю зла чи образи на тих, хто кидався нам ледь не під колеса – ці люди просто не уявляли, що відбувається, вони були дезінформовані і дезорієнтовані. Вони платять за це своїми життями.
– Чи пам’ятаєте, де і коли отримали поранення?
– Так, це сталось 18 липня 2014 року під Савур-Могилою, там тоді були жорстокі бої.
Напередодні, 16 липня, на наші позиції вийшли три танки супротивника, під їхнім прикриттям йшла піхота зі стрілецькою зброєю. Мій навідник Михайло, нині покійний, разом з підкріпленням (а нам на підмогу прийшли хлопці з 24-ї бригади) знищили два танки. А 18-го росіяни вийшли на наші позиції, обстріляли зі стрілецької зброї і відійшли. Ми вдень сіли обідати і нас з «нульовки» (лінія українсько-російського кордону – ред.) почали обстрілювати з «Нон», нас просто накрили вогнем. А «Нона» коли стріляє – самого пострілу не видно і не чути, лише момент вибуху можна чути і бачити, саме цей момент. Стрільбу противник вів по машинах, фактично вся наша військова техніка була знищена. А тут ще виявилось, що бійці 24-ї бригади не навчені стріляти, то мій брат і мій навідник їх вже під час бою і вчили.
– Вас було поранено під час обстрілу з «Нон»?
– Так, і спершу я отримав два поранення у ногу. Я вже був у своїй машині, а як з неї вискочив і рвонув до бліндажу – якраз і отримав два осколки у ногу. Побачив, що поранені два моїх товариші – помічний гранатометника з позивним «Масік» і старший стрілок з позивним «Зінгер». Я «Масіка» встиг відтягнути, аж майже впритул міна розірвалась, «Зінгера» розірвало, а мене поранило у руку. Фактично увесь правий бік тіла був посічений осколками. І «Масіка» зачепило добряче – поранення черевної порожнини і ногу відірвало. Я не міг тоді ні йому, ні собі допомогти, спробував повзти до бліндажа і майже на вході до нього мене знову поранило, цього разу у поперек. Врятували мене побратими і мій брат Дмитро, якого тоді ж контузило. Він, до речі, досі не може чиновникам довести, що контузію отримав у бою. Сподіваюся, у мого наймолодшого брата – Сергія Кучми – подібних проблем з бюрократами не виникатиме. Сергій лише нещодавно призваний до лав Збройних сил України.
– Пане Кучма, а Ви бачили обличчя своїх ворогів?
Вони прийшли до нас зі своїми «Градами», називають це «русским миром», а який же це мир, коли і наших військових, і наші населені пункти «Гради» обстрілюють?
– Бачив у бінокль, бо росіяни і сепаратисти до нас не підходили ближче, ніж на чотириста метрів. А якщо чесно, ми їх і самі ближче не підпускали. Чого на них дивитись? Вони прийшли до нас зі своїми «Градами», називають це «русским миром», а який же це мир, коли і наших військових, і наші населені пункти «Гради» обстрілюють? Я іноді дивлюсь по телебаченню виступи керівників Росії і думаю: «Як можна так відверто брехати?! Невже не соромно?!». Думаю, що ті, хто мріє відродити імперію, нехай ціною мільйонів людських життів, не мають совісті.
