Я хочу показати жах і самотність людей влади – автор вистави про Путіна-Макбета

На вулицях Праги з’явилися портрети Володимира Путіна. Ні, чехи не стали поголовно шанувальниками президента Росії, а російське посольство не проводить у чеській столиці піар-акцію «Великий Брат дивиться на тебе». Йдеться про афіші вистави «Володимир Макбетін», прем’єра якого відбудеться у Празі цими днями. Як легко здогадатися, це постановка за мотивами шекспірівського «Макбета». Дію, однак, перенесено в сучасну Росію – точніше, в Росію близького майбутнього, – а головний герой «списаний» з її нинішнього президента. Детальніше про виставу Радіо Свобода розповів її режисер, художній керівник арт-групи Spitfire Company Петро Богач.

– Чому саме Путін? Чим він для Вас такий цікавий, що Ви вирішили присвятити йому цілий спектакль?

– Нині в Європі диктаторів залишилося дуже мало. Так що пошуки сучасного персонажа, відповідного Макбету, привели мене до Путіна. Правда, говорити тільки про Путіна – не зовсім точно. Я намагався поєднати в одному образі різні риси, властиві диктаторам, – демагогію, дар маніпулювати людьми та інше. Все це вбудовано в контекст шекспірівської трагедії, історії Макбета. Так народився образ головного героя цієї вистави – Володимира Макбетіна. Так, це, звичайно, пряме відсилання до Путіна...

– Та й на афішах його портрет...

– Ну так, правда, дещо видозмінений – розрізаний і частково покритий червоною фарбою. Але я, працюючи над цією виставою, весь час пам’ятав про те, що для мене важливіший не конкретний Путін, а швидше феномен диктатора як такий.

– Що для Вас спільного в історії Макбета та історії Путіна?

– Я ставив собі просте і водночас складне запитання: що станеться з Володимиром Путіним через кілька років? Що з ним трапиться? Те ж, що з попереднім президентом України? Або щось інше? Я спробував співставити це з історією Макбета, але переніс дію в аеропорт, у момент, коли наш Володимир Макбетін намагається втекти з країни, оскільки його зрадили. Хто зрадив? Думаю, в реальності, якби щось подібне сталося, то усунення Путіна було б на совісті тих людей, які зараз оточують його, хто йому найбільш близький. Його свита, радники, найближчі співробітники. Люди, у яких, як і в нього самого, є чималий досвід усунення неугодних.

– Макдуфи, якщо згадати шекспірівську трагедію?

– Так, щось у цьому роді. Так от, я замислився над питанням: що робить в такий момент подібна людина? Як поводиться? Вчора світ лежав біля його ніг, як це було і з Макбетом – ну добре, в тому випадку не весь світ, а королівство Шотландія – і раптом у нього нічого не залишилося! Це самотність правителя – ось що мене цікавить. Правителя, государя, тирана – називайте як завгодно. Це головна тема нашої постановки.

– Виходить, що Spitfire Company продовжує власну традицію. Адже більшість ваших попередніх вистав так чи інакше були присвячені кризовим або, як кажуть у психології, пограничним ситуаціям, тому, як людина їх переносить, і який вплив на неї вони справляють. Чим у цьому плані буде відрізнятися «Володимир Макбетін»?

– Перш за все, ця вистава ближча до класичного театрального подання. Раніше ми робили постановки, де переважав танець або так званий site-specific theatre. Цими засобами ми працювали над такими темами, як втеча і біженці, або над темою травми, як у виставі Animal Exitus. У «Володимирі Макбетіні» більше класичної драми, більше слів. Це, природно, пов’язано з шекспірівською основою спектаклю. Я досить сильно скоротив «Макбета», але залишилося там, усе ж, чимало, половина приблизно.

– А друга половина – Ваша?

– Ні, другої половини просто немає. У тому сенсі, що я майже нічого не додумував, там тільки текст Шекспіра. Я не наважився щось вписувати. Але всі інші необхідні деталі і сценічні ходи я вирішую засобами сценографії, хореографії, руху, жесту. Намагаюся візуалізувати весь сюжет, використовуючи розміщення на сцені двох великих відеоекранів, які розташовані в аеропорту, де відбувається дія. На них іде телетрансляція нібито реальних подій, breaking news про те, що діється в той момент у Росії, – загалом, ми створюємо так зване альтернативне майбутнє. І, як це не дивно прозвучить, це теж один із способів передачі шекспірівської трагедії. З точки зору змісту, в усій виставі немає нічого, чого б не було у Шекспіра, за єдиним винятком – однієї промови, в якій правитель Володимир Макбетін намагається відповісти на звинувачення в якомусь злочині.

– Чи буде у Вашій виставі фігура леді Макбет? Адже, якщо говорити про Володимира Путіна, його особисте життя – чи не найбільш таємничий бік його життя в цілому. Ну так, відомо, що він був одружений, розлучився, що у нього дві дочки, але все інше ретельно приховано від очей широкої публіки – одні чутки, нічого більше. Як із цією темою працювали Ви?

– Леді Макбет там є, і навіть є багато в чому рушійною силою подій – так само, як у Шекспіра. Для мене важлива тема маніпуляції як на рівні політичному і пропагандистському, так і на рівні особистому, навіть сексуальному. А також на рівні рекламному – звідси рекламні банери, які є істотною частиною дії. Мені цікаво саме це: як люди впливають один на одного, маніпулюють один одним, і як зрештою правителі, сильні світу цього самі виявляються під впливом, в полоні контексту, в якому існують, у тому числі, в полоні власних страхів. Мені якийсь час назад потрапила на очі стаття, здається, в британській газеті Guardian, де стверджувалося, що Володимир Путін, куди б не приїхав, не їсть нічого «чужого». На будь-якому саміті або міжнародній зустрічі, на будь-якому банкеті, з Обамою або Меркель, – не їсть нічого, крім привезеного з собою. Це був для мене як режисера відмінний імпульс: спробувати розібратися і показати, чого може боятися така людина. Проаналізувати феномен страху, яким охоплені ті, хто стоїть на вершині влади.

– Ви не побоюєтеся того, що Ваш спектакль, як у певній мірі і шекспірівський «Макбет», виявиться дещо дидактичним, повчальним: ось злочин – а ось і неминуче покарання?

– Сподіваюсь, що ні. Я і «Макбета» не сприймаю тільки як історію злочину і покарання. У фігурі Макбета мене цікавить підпорядкування спокусі влади. Адже це на різних рівнях відбувається і в нашому повсякденному житті. Й інша річ, яка для мене важлива, – це вплив пропаганди, яка валиться на нас з усіх боків. Я не кажу зараз саме про російську пропаганду, чи західну, або якусь іще – вона скрізь. Достатньо взяти кілька інформаційних матеріалів з різних джерел на одну і ту ж тему – і ви переконаєтеся в тому, наскільки важко нині, зіставляючи ці джерела, зрозуміти, де ж усе-таки правда. Знайти її стає майже неможливо. Якщо ви це усвідомлюєте, то потрапляєте у свого роду вакуум, бо перестаєте вірити тому, що чуєте і читаєте. Це дуже дивний стан, і це одна з причин, через які я переніс макбетівский сюжет у Росію: думаю, саме там це зараз проявляється найбільш очевидно.

– «Макбет» – це ще й тема долі, фатуму. Його там уособлюють постаті трьох відьом з їхніми пророцтвами. У вашій інтерпретації історії Путіна Макбетіна доля теж присутня? Чи для Вас важливіший момент вибору, який робить політик-правитель: іти на беззаконня чи ні, починати війну або не починати і так далі?

– У мене це скоріше ретроспекція, погляд в минуле. Макбетін приїжджає в аеропорт, коли втікає зі своєї країни. У нього вже все в минулому – всі найважливіші дії та головні злочини, і тепер у нього є можливість їх осмислити й оцінити. Але доля теж не дрімає: у певний момент він одержує звістку про те, що літак затримується, і ця інформація стає для нього в тій ситуації, в якій він перебуває, свого роду голосом долі – або, якщо хочете, голосами відьом із «Макбета». Є там, до речі, і ще один момент: на одному з екранів іде кліп з дівчиною, це реклама нижньої білизни, але якщо поглянути на екран під дещо іншим кутом, то там з’являється напис United Witches («Об’єднані відьми»; очевидно, відсилаючи до відомого рекламному циклу United Colors of Benetton – ред.) Так що відьми і у нас не дрімають. Тим самим я намагаюся грати і з глядачем, комбінувати два рівні реальності – те, що бачить головний герой і леді Макбет(іна), і те, що бачить глядач. Де межа між ними? І де – ось ще один рівень – межа між свідомістю та підсвідомістю? Те, що наш Макбетін не відчуває себе ні в чому винним, не означає, що «відьми» долі його переслідують. Його роздирає конфлікт між свідомістю та підсвідомістю, доводячи до певної форми божевілля. І це той самий пограничний стан, про який ви згадали раніше і який мене цікавить найбільше.

– Ви не боїтеся, що політична актуальність вистави зашкодить їй саме як виставі? Тобто глядачі будуть дивитися на «Макбетіна» просто як на антипутінський памфлет?

– Так, я цю небезпеку усвідомлював від самого початку. Це свідомий ризик. З іншого боку, «Макбетів» було багато, в такій же актуалізації – жодного. Те, що робить Spitfire, – це якраз актуалізація «вічних» історій, невпинна оцінка та переоцінка вже відомого за допомогою того, що відбувається зараз. У цьому сенсі події останніх двох років, пов’язані з Росією і Україною, дуже важливі, тому що вони вплинули на багато що і багатьох, у тому числі, тут, в Центральній Європі. І будуть впливати й далі. Тому важливо, як мені здається, осмислити, що відбувається, засобами мистецтва. Звичайно, мені не хотілося б, щоб спектакль виглядав пропагандистським. На актуальне мистецтво завжди можна подивитися як на вид пропаганди, але це лише кут зору. Я – театральна людина, я шукаю театральну історію. Актуалізація «Макбета» – це ще й нагадування про те вічне, що в ньому є, і що дозволило цій трагедії пережити стільки століть. Ну, а вийшло у нас чи ні – не мені судити.

– Уявіть собі, що на «Макбетіна» прийде російський глядач – у Празі чимало росіян, і приїжджих, і тих, що живуть постійно, – у якого на Путіна інший, більш позитивний погляд. Ваша вистава його переконає? Або, щонайменше, змусить задуматися?

– Я був би цьому радий. У мене самого є кілька знайомих росіян і українців, що живуть у Празі. І я знаю, наскільки це болюче питання. Ми багато розмовляли на цю тему, і, здається, поки різниця в позиціях тих, хто за, і тих, хто проти, – майже як на війні у солдатів, що сидять один проти одного в окопах. Я, власне, не хочу нікого ні в чому переконувати або «розпропагандувати». Я хочу лише показати жах і самотність людей влади. Адже ці люди дійсно самотні.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода