Київ – Історик та директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольский пригадав родинні історії про трагедію 29-30 вересня 1941 року в Бабиному яру. Лише за ці два дні там розстріляли, за деякими даними, майже 34 тисячі євреїв. Загинули там і бабуся історика, і дві його тітки. Подольський пригадує слова рідних і запевняє, що ніхто не чекав такого від німців. А після закінчення Другої світової трагедію витиснули з офіційної концепції пам’яті про війну. Історик розповів також, що в повоєнні роки батько навіть забороняв дітям вчити мову ідиш та відсторонив від єврейської культури, щоб захистити від радянського антисемітизму.
Історик наполягає: через сталінізм та післявоєнні репресії його покоління втратило зв’язок із єврейською культурою та традицією. Навіть про загиблих в Бабиному яру родичів йому розказали, лише коли він став дорослим.
«Мій батько почав розмовляти російською лише в армії»
– Коли я почав займатися цим професійно і дивився архіви та спогади, я усвідомив, що доля моєї родини – це була типова доля євреїв під час окупації. Проте кожна доля залишається унікальною. Я народився в кінці 60-х. Але мої батьки були дуже старими, вони були б гідні бути батьками батьків моїх ровесників. Батько – 1921 року народження, а мати – 1924-го. Вони були з тієї генерації євреїв України, які пам’ятали жахливі події та вони носили їх в собі. Я також застав свого дідуся, 1889 року народження.
Мамині родичі були євреями з Коростишева. Раніше вони мешкали в містечку Радомишль, тобто мої витоки з Житомирщини. Втім ще до війни вони переїхали до Києва.
Як писав історик Джошуа Рубінштейн, націонал-соціалізм вбив євреїв, а сталінізм – пам’ять про євреївАнатолій Подольский
В Радомишлі було дві українські школи, одна єврейська. Деякі євреї закінчували українські школи, а деякі українці отримували шкільну освіту мовою ідиш. Це було таке міжвоєнне життя, якого вже немає – пан Гітлер та пан Сталін зробили все, щоб таке життя зникло з карти України та Європи. Як писав історик Джошуа Рубінштейн, націонал-соціалізм вбив євреїв, а сталінізм – пам’ять про євреїв.
Мого батька призвали в армію в 1939 році, а до цивільного життя він повернувся в 1949-го – пройшов усю війну. Але він ніколи не розповідав про те, що бачив та що робивАнатолій Подольский
Мого батька призвали в армію в 1939 році, а до цивільного життя він повернувся в 1949-го – отже, пройшов усю війну. Збереглися його фото під Сталінградом – вони дуже виразні. Але він ніколи не розповідав про те, що бачив та що робив. Він залишив цю пам’ять в собі та не передав її. Як писав Павло Загребельний, молоде покоління найбільше страждає від війни. Так само і зараз на сході України саме молоде покоління потрапляє під дії цього Молоха (міфологічне божество природи й сонця, в жертву якому спалювали живцем людей, особливо дітей – ред.).
Я народився в родині, де читали книжки мовою ідиш, але які від мене забиралиАнатолій Подольский
Батько розмовляв мовою ідиш та знав українську, а російською почав розмовляли лише в армії. Так само моя мати. Я народився в родині, де читали книжки мовою ідиш, але які від мене забирали. Багато єврейських родин Києва після Голокосту та після Сталіна, який репресував носіїв єврейської культури, припинили передачу культурної та мовної традиції від себе до дітей. Ми чули ідиш, лише коли батьки лаялися чи розмовляли про щось потай від дітей. І це був наслідок Голокосту та, зокрема, Бабиного яру.
«В Бабиному яру вбили мою бабусю та двох моїх тіток»
– Коли я зростав було нерозуміння контексту – на улиці та в житті я не бачив того, про що зберігали пам’ять в родині. А в родині звісно пам’ятали про Бабин яр – мати мого батька та дві його рідні сестри загинули.
Євреї не вірили, що німці зроблять щось подібнеАнатолій Подольский
Євреї не вірили, що німці зроблять щось подібне. З 1939-го по 1941-й по всьому Радянському союзу була закрита антинімецька пропаганда – Гітлер був союзником Сталіна. Тому багато єврейських родин в Києві навіть не уявляли, що їх польські одноплемінники – вже в гетто та концтаборах, що на вулицях Лодзя, Кракова та Варшави просто вбивають єврейських людей.
Тому їх вбили в Бабиному яру – мою бабусю та двох моїх тіток по лінії батька. Вони не хотіли та не могли виїхати. Вони пам’ятали інших німців та не чекали людей із ідеями расового очищення, вони не уявляли собі різницю між кайзером Вільгельмом, Веймарською республікою та Третім Рейхом.
Мій дядько потім казав: якщо б той Вермахт не поводив себе так із цивільним населенням, то невідомо як би все закінчилося. Тому що дуже сильна була роздратованість радянським режимом, але потім побачили, що другий режим просто злочинний.
А родичі по лінії мами встигли евакуюватися з Києва в серпні. До мого діда приїхали друзі з Радомишля та переконали його: в маленькому містечку розстріли почалися на півтора місяця раніше, ніж у Києві. Вони сказали йому: «Мирон, це не ті німці. Ти просто не розумієш, треба втікати».
Це тенденція для багатьох єврейських родин. Чоловіки-євреї воювали в Червоній армії та кожен день звісно могли загинути, але єврейські жінки та діти на окупованих територіях були приречені лише за фактом народження євреями. Шансів вижити в них не було взагалі.
«В 70-ті Компартія забороняла євреям збиратися в Бабиному яру»
В повоєнні роки батько відсторонив своїх дітей від вивчення мови ідиш та від єврейської культури. Він просто заборонив її – таким чином захищаючи нас від радянського антисемітизмуАнатолій Подольский
– В повоєнні роки батько відсторонив своїх дітей від вивчення мови ідиш та від єврейської культури. Він просто заборонив її – таким чином захищаючи нас від радянського антисемітизму, від радянської ідеології, також антилюдської.
Пам’ять про Бабин Яр була в родині завжди. Ніколи не забуду – це був 1974 рік, коли мені було 7 років. Ми з батьком пішли до Бабиного яру, я тоді нічого не розумів. А він туди ходив до своєї мамиАнатолій Подольский
Отже, пам’ять про Бабин Яр була в родині завжди. Ніколи не забуду – це був 1974 рік, коли мені було 7 років. Ми з батьком пішли до Бабиного яру, я тоді нічого не розумів. А він туди ходив як на цвинтар, він туди ходив до своєї мами. Тоді міліціянт підійшов та йому щось сказав. Його бліде обличчя я пам’ятаю все життя. Ми повернулися із ним та пішли до парку Слави. Я запитував: що це за місце? Він нічого не розповів. Вже потім, незадовго до його смерті, він розповів, але я вже був дорослим.
Це був конфлікт родинної пам’яті та офіційної пам’яті – в родині пам’ятали загиблих, але я цього не розумів, тому що про Бабин яр не можна було дізнатися. Батько не міг навіть вільно пройти до місця, де загинула його матуся та його сестри.
Коли я працював в архівах, я знайшов розпорядження міськкому Комуністичної партії Києва: «Лиц» єврейської національності у вересневі дні не допускати до Бабиного яру, щоб більш ніж по троє не збиралися»Анатолій Подольский
Потім, коли я працював в архівах, я знайшов розпорядження міськкому Комуністичної партії Києва: «Лиц» єврейської національності у вересневі дні не допускати до так званого Бабиного яру, слідкувати, щоб більш ніж по троє не збиралися».
Навіть в 1991 році, коли були 50-ті роковини та люди вперше офіційно прийшли до Бабиного яру, багато з них не вірило, що там не буде агентів КДБ, які будуть вносити їх до списків, що можна вшанувати пам’ять загиблих та їх за це не будуть репресувати.
На цю ж тему:
