Ярослав Погорелий, контрактник 79-ї окремої аеромобільної бригади, восени 2014 року пройшов дві ротації у Донецькому аеропорту. Він детально розповідає про те, як захисники летовища тримали оборону, описує небезпечні й курйозні ситуації.
– Я з 2-ї роти 1-го батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади. Вперше ми в аеропорт заїхали у ніч з 2 на 3 жовтня. Друга ротація була у листопаді, але конкретних дат не пам’ятаю.
Детально розповім про першу ротацію, як все це починалося. Ми тоді, в принципі, не дуже усвідомлювали, куди ми їдемо. Ми виїхали з Краматорська 2 жовтня, перечекали у Пісках, поки стемніло, й вночі заїхали до нового терміналу аеропорту. Там зазвичай проводилися усі ротації. Нас було десь близько 4 десятків, я вже точно не пам’ятаю.
Коли ми заїжджали, особливої стрілянини не було. Перед цим хлопці відбили штурм, тому «сєпари» якраз заспокоїлися.
«Сєпари» взяли у кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх «сєпарів»
Ситуація була довкола аеропорту дуже цікавою – щось на зразок подвійного кільця. «Сєпари» взяли у кільце нас, а ми потім утворили кільце поверх «сєпарів». За допомогою «арти» був пробитий коридор, яким туди і заїжджали.
Приїхали ми туди, загнали БТРи у приміщення нового терміналу й розвантажили боєкомплекти. Нас вишикували й розповіли, що і як маємо робити. Визначили, хто лишається у новому терміналі, а я потрапив до групи, яка мала дістатися до старого терміналу. Там йти зовсім трохи пішки, й ми короткими перебіжками добігли.
От там уперше, поблизу старого терміналу, я добре роздивився трупи загиблих бійців. Це були хлопці з «Правого сектору». Здається, то були тіла трьох людей. Зайшли ми у старий термінал. Темрява навколо. Курити не можна, ліхтариками світити не можна, голосно розмовляти не можна. Довкола бардак і хаос. Повна дезорієнтація на місцевості.
Ми міняли 1-у роту, проникли всередину й зайшли на її місце. Нас зустрів загін «Правого сектору». Нас швидко ввели у курс справ. Бійці «Правого сектору» відвели мене на позицію, пояснили, що там і як, дали приціл нічного бачення, щоб уночі можна було спостерігати за ворогом.
Взагалі-то, до ранку було тихо, спокійно, ніхто по нас не стріляв. Трохи десь міномети «попрацювали», й було чути, що ніби танк рухається. Як виявилося пізніше, то був «сепарський» танк. Ніхто тоді на це увагу не звернув, хоча варто було. До ранку все було тихо, спокійно. Зранку якась ідилія була. Всі ходили розслаблені.
Я був у себе на позиції – стояв у старому терміналі, під сходами, що йшли на другий поверх. Зі мною був ще один хлопець, Діма Шеврун. Тобто у нас дві людини на позиції: один чатує, а інший відпочиває. Ми з Дімоном позицію укріпили: поставили там усякі ящики, понасипали мішки з піском. Я знайшов старі каски, ще радянські – поставив їх на вікно. Щось типу легких укріплень ми зробили, щоб хоч трохи прикритися.
Це якраз те саме місце, де вбили тих хлопців з «Правого сектору» (це показано у фільмі «Добровольці божої чоти» – ред.) Вони несли пораненого під цими сходами – вистрелив танк, і їх убило. Ось там у нас була позиція.
Ми собі навіть каву встигли заварити. Сидимо, п’ємо каву, я навіть берці зняв. Сиджу собі біля вікна й роздивляюся довкола. Погода гарна. Тільки мене насторожило, що хлопці з «Правого сектору», коли повз наше вікно пробігали – весь час пригиналися. Та, ладно, думаю: хлопці, мабуть, більше мене знають, й далі сиджу собі спокійно. І годині десь так о 8-й чи 9-й ранку – вже добре розвиднілося – ми знову почули звук танка, й розпочався обстріл.
Перший постріл. Щось бахнуло. Я тоді ще не розумів, танк це чи ні. Щось бахнуло, і снаряд влучив у старий термінал. Один, другий, третій раз. А потім влучило поряд з тим місцем, де я сидів. Я за стінкою ховався і визирав у вікно. І тут, прямо над головою, влучив підкаліберний снаряд (снаряд меншого калібру, ніж калібр гармати, для якої він призначений – ред.) Це і врятувало. Якби влучив фугас, то я б зараз усе це не розповідав. Стріляли підкаліберним снарядом – влучили над моєю позицією. Я роззутий побіг, прихопив автомат. Одягся, взувся.
Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися – зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють
Танк зробив близько 30 пострілів. Мабуть, повністю відстріляв весь свій БК (боєкомплект – ред.) Лупив по нас, лупив, а потім почала працювати «сєпарська» артилерія. Десь півгодини все це тривало, а тоді «сєпари» влаштували щось на зразок димової завіси. Коли артилерія затихає, перестає працювати, це сигнал прислухатися – зараз в атаку піде піхота. Щоб не покласти свою ж піхоту, артобстріли припиняють. І тоді піхота йде на штурм.
Наше завдання було дуже просте: тримати їх на відстані автоматного вогню. Тобто, ми їх близько не підпускаємо, корегуємо «арту», і вона їх потім вже «накриває». Головні втрати у них від нашої артилерії, а ми вже так, опосередковано. Завдання було стримувати, не підпускати близько до рубежів.
Настрілялися тоді! Я з 10-ї ранку до 2-ї дня вистріляв, мабуть, тисячі дві патронів. Практично весь БК, що у мене був, розстріляв. Я тільки потім зрозумів, що це було нерозумно, бо в мене одного на всю роту був автомат 7,62 (калібру – ред.) Більше ні у кого не було таких патронів, тому мені доводилося ходити і просити їх у «Правого сектору».
О 14-й бій закінчився. Сепаратисти запросили щось на кшталт «перемир’я», мовляв, приїде «газель» збирати «200-х» і «300-х». Приїхала машина – позбирала те, що від них залишилась, вивезла. У нас було піднесення, адреналін.
Я тоді вперше батькам подзвонив. До цього я їм не казав, де перебуваю. Коли відбили штурм, я подзвонив і сказав, що я в аеропорту, й «все добре». Ми ж тоді майже без втрат обійшлися. У нашій роті було кілька легкопоранених. «Правосеків» трохи більше зачепило, по їхніх позиціях танку було простіше всього «працювати», але «200-х» у них теж тоді не було.
Відсутність зв’язку, і як згоріли БТРи
Все затихло, й ми сидимо: відпочиваємо. Але, поки у нас ішов бій, ніхто з нас не знав, що відбувається у новому терміналі. Зв’язку, рації у мене, наприклад, не було. Ми дізнавалися з розповіді того, у кого рація була. Хтось щось по рації почув і нам розповів, ми потім все це обмірковували.
І от десь о 5 чи 6 годині вечора прибіг один і сказав, що «російський спецназ захопив новий термінал». Як потім з’ясувалося, то не було правдою, але відчуття було не з приємних. Коли кажуть, що новий термінал захоплений, це означає, що не зможуть ані ротацію провести, ані патрони підвезти, ані нас вивезти чи наших поранених. Хвала Богу, все це виявилося неправдою.
Пізніше ми дізналися, що, поки ми вели бій у старому терміналі, у новому згоріли усі наші БТРи і БК (боєкомплекти – ред.). Там були БТРи, які ми загнали у бокси. Приїхали наші танкісти, перегородили дорогу нашим БТРам так, що ті не могли виїхати. Якимось чином – є маса версій, навіть, що снайпер підпалив – підбили наш танк. Він почав горіти, почав «рватися» БК. Перекинулися на наші БТРи і почали горіти. Вибухнув весь мій БК, який залишив про запас у БТРі, і не тільки мій. Згоріли БТРи з усіма патронами і всім іншим. Ми багато чого привезли з собою, але не встигли забрати.
У новому терміналі був страшний бій. Я подробиць не знаю, бо нас там не було. Але «сєпари» до них лізли, а наші відстрілювалися, і багато їх поклали. Але через те, що почали рватися боєкомплекти в БТРах, людям довелося відступити з нового терміналу. Вони до нас швидко перебігли – у старий термінал, пересиділи десь години до 8-ї чи 9-ї вечора, а коли все затихло – спокійно повернулися. Спочатку пішла невеличка розвідгрупа, подивилася, що там і як, а тоді вже всі зайшли на свої позиції.
Я зараз розвінчую один з міфів про те, що «зачищали новий термінал чотири бійця «Правого сектору» та один наш снайпер». Це було не так. У новому терміналі на другому поверсі залишалися наші хлопці
Я зараз розвінчую один з міфів про те, що «зачищали новий термінал чотири бійця «Правого сектору» та один наш снайпер». Це було не так. У новому терміналі на другому поверсі залишалися наші хлопці. Вони були там весь час і нікуди не відступали. Ніхто там нічого не зачищав. Наші туди спокійно повернулися, зайняли ті ж самі позиції, на яких були до цього, і далі тримали там оборону, й давали вогневу відсіч.
Але правда у тому, що справді 3 жовтня був важкий бій. Ми відбили штурм. «Сєпари» зазнали великих втрат й не могли наступати. Добре спрацювала наша артилерія й підбила їхні танки.
Ми з новин чули, що «Гіві» з «Моторолою» обіцяли на день народження Володимира Володимировича «віджати» аеропорт. Тож ми готувалися до тяжких боїв
І це навіть ще не був день народження «товариша» Путіна. Ми з новин чули, що «Гіві» з «Моторолою» обіцяли на день народження Володимира Володимировича «віджати» аеропорт. Тож ми готувалися до тяжких боїв і чекали якихось конкретних дій з боку сепаратистів. Проте, вони сиділи тихо на своїх позиціях, мабуть, їм не було чим атакувати. У них залишались їхні позиції в РУВС, у готелі – у будівлях довкола аеропорту. Вони там тримали оборону, так само, як ми. В атаку не йшли, просто сиділи, дивилися, аби ми не робили якихось дій. Бували якісь короткі зіткнення, перестрілки снайперів, але так – дрібниці.
«Небезпечний анекдот», або граната під ноги
– Одного разу такий анекдотичний трапився випадок. Вночі – дати не пам’ятаю – числа чи 5 жовтня, чи 6-го, до старого терміналу кілька сепаратистів зайшли і щось там ходили, шукали. За допомогою тепловізорів ми їх помітили і злякали.
Я тоді подумав, що вони через підвали потрапили. А потім я собі так вирішив – це була моя дурна ініціатива – зранку підірвати вхід до підвалів, щоб вони туди не лазили. І все це я робив тишком, нічого нікому не казав. Зібрав протитанкову міну, зробив з неї фугас. Знайшов двох добровольців. Один був командир «Правого сектору», що тримав оборону в старому терміналі, а інший – хлопець з 79-ї бригади, з мого взводу. Я не знаю, чому, але ми вирішили піти вночі до тих підвалів.
Центральний хол та вхід до старого терміналу – там довге таке відкрите з усіх боків приміщення – і треба метрів 30 чи 40 пробігти по відкритій місцевості. Нас було видно, сепаратисти нас помітили й почали стріляти. Побачили, як ми той фугас несемо, але ми, відстрілюючись, прорвалися до входів у підвали.
Почали ми спускатися сходами вниз, до підвалів. Ми подумали, що, якщо підвал, то там мають бути обов’язково розтяжки. Вирішили ми їх зняти, але нічого кращого не придумали, ніж кинути гранату, щоб вибуховою хвилею усі розтяжки познімало.
Та вийшло так, що один з нас кинув гранату, а вона полетіла нам назад під ноги. Граната вибухнула і посікла нас уламками. Мені трохи зачепило руку, а моїм товаришам трохи дісталося. Ось такий був «анекдотичний» випадок. Потім мені довелося самому бігати другий раз до того підвалу – забирати фугас.
У нас у всіх було бажання цю битву виграти
Ми всі були дуже мотивовані
Після усіх тих штурмів, які ми відбили після 7-го числа, все було більш-менш спокійно. Як вам пояснити... виникло бажання практично у всіх цю битву виграти. Ми всі були дуже мотивовані. Нам хотілося завершити усе це на нашу користь.
В принципі, коли ми відбили той штурм, якби була зроблена контратака, то ми могли багато чого взяти під свій контроль. Так, це було б зі втратами, однак можливість така була.
Виїжджали ми вночі зі старого терміналу, точно не пам’ятаю, здається, на Покрову, 14 жовтня. Приїхали БТРи. Моєму відділенню місця в БТРі не вистачило. Виїжджали на броні. Виїхали ми більш-менш... Зранку були в Краматорську, потім ще день все це «психічно переварювали».
