Нас привітали з Днем Незалежності і відправили в Іловайськ – боєць «Мер»

Ірина Лазуркевич, Саляр Алі

24 серпня минулого року батальйон «Миротворець» на півдня відрядили в Іловайськ – прикривати тили українських силовиків. А вже через пять діб він був серед тих, хто неорганізованими групами виходив з оточення соняшниковими полями. Донеччанин, боєць добровольчого батальйону «Миротворець» Микола Омельченко, з позивним «Мер», поділився з Радіо Свобода своїми спогадами про події «Іловайської трагедії».

– Я родом з Донецька. До війни працював пожежником у місті Торез. Хороша в мене була посада. Але коли ця війна почалася – обдзвонив все: Нацгвардію, інші батальйони. Проте мене могли взяти лише рядовим. Ну, а я все-таки вчився, у мене звання офіцера. То я б хотів іти на офіцерську посаду. І так, за збігом обставин, я знайшов в інтернеті номер Гриценка Анатолія Степановича, а він дав мені номер Чалавана Віктора Арісовича – він тоді був радником міністра внутрішніх справ Авакова. Цей чоловік допоміг мені перевестися з однієї структури в іншу – в МВС, у батальйон «Миротворець». Скажу чесно: жодного разу до цього не стріляв, з жодної зброї.

Але ми тренувалися, вчилися. І ось, 11 липня наш підрозділ прибув у Слов’янськ. Коли ми в’їжджали, то побачили двох-трьох людей і одну машину – місто було пусте. За десять днів перебування там нашою функцією було забезпечення громадської безпеки. А 22 липня ми заїхали в місто Дзержинськ – це на другий день його звільнення. Ми там пробули до 22 липня і фактично виконували всі міліцейські функції.

«З батальйону приблизно 60 людей написали рапорти на звільнення і не поїхали»

12 липня після обіду я дізнався, що мій рідний брат підірвався на фугасі на БТР. Його товариші вже сіли закурити і приготували чорний мішок – думали, не виживе. А він відкрив очі. Він лежав цілий рік в госпіталі. Я відпросився його провідати. А коли повернувся 22-го з відпустки, то командир сказав, що ми вирушаємо в Іловайськ. На той момент всі знали, що в Іловайську коїться. З нашого батальйону приблизно 60 людей написали рапорти на звільнення і не поїхали. Я їх не засуджую. Вони зробили свій вибір. Хоча було б непогано, якби вони були з нами.

23-го, коли ми приїхали в Петровське, нам повідомили, що 24 серпня ми вирушаємо на Іловайськ. Привітали з Днем незалежності й сказали, що ми їдемо на півдня прикривати тили, тобто подавати патрони. Відправили готуватися. Але коли ми вже виїхали, запам’яталися випалені поля і вигорілий «Град». Нас відправили в Іловайськ під прикриттям артилерії, бо дорога була наскрізь прострільна. В приватному секторі міста половина будинків була розбомблена, як у Грозному. Ми під’їхали до школи, де базувався батальйон «Донбас». Всі автобуси там спалені – вони були під постійним артилерійським вогнем. Вирішили зайняти позицію в залізничному депо.

«Кажуть, від «Граду» можна сховатися. А я думаю – ні»

25 серпня десь об 11 годині я вперше в житті відчув на собі, що таке «Град». Він спрацював по наших позиціях. Він перелетів депо, і останній снаряд вибухнув десь за метрів сто. Що таке «Град»? Кажуть, від нього можна сховатися. А я думаю – ні. Він летить і ще не вибухає – а в тебе вже будинок тремтить.

Одна наша група зайняла житловий будинок. І, напевно, хтось згори підказав, що потрібно покинути той дім. Вони перейшли в інший – а через 15 хвилин першого дому вже не було. «Град» розбив повністю. 15 людей залишилися живими.

Бій тривав постійно. Лише вночі замовкало на декілька годин – вони ж також втомлювалися. Можна сказати, що ці 5 днів – це було просто пекло. 25 серпня ми вже знали, що перебуваємо в подвійному оточенні.

А 28 серпня прибіг посильний і сказав, що начебто наше керівництво домовилося про «зелений коридор». Виїхати ми мали вночі. У нас залишилося лише дві машини: броньований «Шевроле» і «УАЗ». В автобуси натягли листів металу. Хоч вони і на піввікна лише були, основну частину тіла, коли присядеш, можна закрити.

Ми зупинилися десь о 7 годині. Надійшла інформація, що росіяни не хочуть нас випускати, кажуть: здавати зброю, техніку і виходити. З ганьбою! Але наше керівництво вирішило прориватися боєм. Ніхто б не погодився здати зброю і техніку і вийти з ганьбою! Це ж війна! Як би хто не називав, це – війна. Не було варіанту здатися в полон. Ми вирішили прориватися. Тетерук Андрій Анатолійович сказав, що в Комсомольську стоять наші, що будемо прориватися туди з боєм. Ніхто не думав, що росіяни так будуть діяти… Ми розділилися на дві колони. Одна пішла на Катеринівку. Коли ми тільки почали рух, по нас почали «класти» міни. Але так красиво «клали» – за метрів сто. А це вони просто заводили нас на позиції, де вони вже окопалися і чекали нас.

«Відчув удар в ногу. Обернувся – лежить частина обличчя»

– Коли ми наближалися до села, почулися вистріли. Зовсім поруч. Ми навіть переглянулися в автобусі, мовляв, хлопці, хто стріляє. А виявляється, це нас обстрілювали з усіх боків. Зараз це вже так згадується. А тоді було не смішно. Уявіть собі: їде автобус, а з усіх вікон іде бій. Я за три хвилини десь п’ять магазинів вистріляв. Перший автобус розбили повністю. Інші їхали без шин.

І що я бачив… Максим Сухенко крикнув, що його поранено. Йому перебило пахову артерію. Його відтягли, перев’язали. Але він так і помер у товариша на руках… Останнє, що просив: «Дайте, хлопці, закурити…» А ти знаєш, що нічим вже не можеш допомогти! І сам він це розуміє, але не здається, хоч вже зовсім блідий! І «Волинь» поранило. Коли я перев’язував його, відчув удар в ногу. Подумав: усе, поранило. Обернувся – лежить частина обличчя… Нашому бійцеві потрапило в голову. Після цього моменту нічого не пам’ятаю.

Ми отримали завдання знайти якусь машину і вивезти поранених. Мали іти в бік Комсомольська. Ми взяли поранених і пішли в протилежному напрямку від Старобешево, бо воно вже було не наше. І тут раптом нас починають обстрілювати з крупнокаліберної зброї. Ми всі попадали в полі. Слава Богу, ні в кого не попало. Але самі звуки куль, які пролітають в тебе над головою і соняшники, які лягають на тебе – цього не передати словами. Була б лопата – окопався б. Але там засуха така, що й лопата не проб’є.

Ми піднялися, почали далі йти. І знову почався обстріл. Ми впали знову. Я згадав усі молитви, які знав. Коли перший раз переглянулися – всі були живі. А коли після другого разу оглянувся – лежить Руслан на животі. У нього бронежилет розкритий, голова закинута. Я вже чув цей храп – чув, що людина помирає. Коли ми на похорон потім приїхали, то дізналися, що його аж через місяць витягли з того поля, а батьки казали, що були зламані всі ребра, шийні хребці переламані в чотирьох місцях – це, щоб ви розуміли, з якою силою попала куля. Коли я це побачив у полі – подумав, що все. Але Бог вберіг. Зайшли два наші літаки і спрацювали по позиціях тих росіян – то ми встигли вибігти.

«Спрага – найстрашніше, що може з людиною трапитися»

– Дорога, яка вела до наших, була зайнята росіянами. Ми прийняли рішення чекати вечора, а вночі прориватися до своїх. Десь о 10 годині ми вийшли. Так хотілося пити, що готовий був пити сечу. А після того, як ти п’ять днів нічого не їв і не пив, то і в туалет не ходиш. Насправді спрага – це найстрашніше, що може з людиною трапитися. Прийшов Льоха Петрушко. В нього була баклажка, куди він набрав воду. В ній люди руки мили. Вона така гірка була, з милом. Але ми пили.

Знову рушили в напрямку Комсомольська. І тут хтось з наших побачив річку. Нам було вже байдуже: є там позиції росіян чи нема. Хотілося пити! Ми спустилися до річки. Такої смачної і легкої води я в житті ще не пив. Ти нею навіть не напиваєшся. Ми пішли проти течії, знайшли, де нам вода по коліна, і перейшли річку. Вийшли на якийсь пагорб. Очевидно, там була колись чиясь позиція, бо земля була випалена. Ми вийшли на ту позицію. Відпочили. Вирішили перейти дорогу і зайти в соняшники.

Ми раніше чули, що зліва і справа були позиції. Сепаратистів чи росіян – не знали. Коли вийшли на підвищення, то вони або побачили нас, або почули, як зашарудів сухий соняшник. Вони забігали, почали обстріл. В нас не попадало. На позиції справа запрацював танк. Але в нас не попали. Отак ми наосліп ішли, знаючи, що десь позиції, але не знаючи, де саме. Нас, мабуть, Бог беріг.

«Місцевим довіряти взагалі не можна. Але виходу не було»

Ми пройшли від тих позицій десь три кілометри. Двоє пішло в розвідку. Потім прибігли і розказали, що місцеві розповіли: через сім кілометрів наші стоять. Сказав, що треба минути село, перейти ріку – і там наші будуть. Місцевим довіряти взагалі не можна. Але виходу не було. Повірили. Той чоловік навіть відвіз наших поранених. Всіх не міг взяти, бо якщо впіймали б – вбили б. А він ще й попросив наш прапор. Сказав, що у нас навіть дівчата-снайпери є. Так чітко стріляють. То і захотів наш прапор. Я згадав, що в мене ще був під бронежилетом прапор.

Ми спустились, як і він казав, минули село, потім перейшли річку. Зайшли в Комсомольське. А там нас зустріла Нацгвардія. Виявляється, у них був наказ зустріти наші підрозділи з Іловайська і вивести їх з Комсомольська. Хочу оголосити вдячність Національній гвардії! Це – строковики, яким по 18-19 років, але які вже бачили і вели бій. Хлопці ще три дні потім там воювали, бо чекали виходу всіх.

Потім нас відвезли в Волноваху. Там я таки дістався до телефона, який там залишив. Я зателефонував дружині. Вона п'ять діб не спала. А мама взагалі не знала. У мене ще ж брат після поранення: невідомо, виживе чи ні. А тут ще й я.

Ввечері ми виїхали з Волновахи. Потім я потрапив у Мелітополь, в Одесу. А звідти – в Київ. Тут вже дізнався, хто вийшов, хто не вийшов. Виявляється, «Волинь» вижив. Приїхала машина на те місце, де були хлопці, відвезла їх в Старобешеве в лікарню. А там вже сепаратисти почали по лікарнях ходити, бо Старобешеве вже було не нашим. Дівчата швидко видали хлопцям цивільний одяг і сказали: «Якщо будуть питали – ви з Новокатеринівки звичайні люди. Вас там поранило». Російською нормальною мовою могли розмовляти, можливо, три хлопці – всі ж з західної України. А сепаратисти приходили. Пощастило – їх не зачепили.

«У твоєму домі живуть казакі і чеченці, а ти нічого не можеш зробити»

Кожна людина в житті повинна виростити сина, посадити дерево і ще віддати честь. А честь віддається тільки раз: батьківщині і дружині. Не треба боятися. Страшно всім. Я – житель Донецької області. Я бачив все на власні очі: як в твоєму домі живуть казакі, чеченці, а ти нічого не можеш зробити як звичайна людина. Щоб це все не прийшло до нас в Україну, треба боротися.

Кожен має визначитися сьогодні. Якщо тобі доля дала шанс захистити свою державу – треба його використати. Бо що тоді ти скажеш дітям, коли воно все прийде сюди? Як подивишся їм в очі, коли тікатимеш?

Не на ту країну напали! Ми все одно переможемо!