(Рубрика «Точка зору»)
Грудневої ночі задзвонив дзвін Михайлівського собору в Києві. Це був набат. «Києве, вставай!» «Беркут» пішов на зачистку Майдану, і дзвонар бив у всі дзвони. Майдан відстояли, чорні шоломи відійшли. Архістратиг Михаїл не дарма визнаний покровителем Києва і шанований городянами. Михайлівський собор став одним із центрів громадянського опору. Тут ховалися від двоногого беркута, лікували поранених, тут відігрівалися, готували їжу. Сюди в найстрашнішу ніч привезли обгорілі останки людей з Будинку профспілок.
У декількох сотнях метрів від Михайлівського собору – Десятинна церква. Так, там тільки майданчик, але для мене, для сотень тисяч людей, це – Десятинна церква, побудована князем Володимиром. Відома зі шкільних років історія: під час Батиєвої навали, а була вона теж в грудні, але далекого 1240 року, в набат били всі київські дзвони. У Десятинній церкві сховалися останні обранці міста. Церква зайнялася і, звалившись, поховала киян.
Паралелі напрошуються самі собою. Але є важлива обставина. Батий привів чужорідну орду. Вона виросла на язичницькому кумисі в диких східних степах. А в Михайлівський собор заганяла людей орда, яка виросла вдома на скислому молоці псевдохристиянства. Батий Янукович демонстративно носився зі своєю показною вірою в Бога, як молоденькі секретарки носяться з дешевою біжутерією. Блискуча мішура «світу цього» була Януковичу дорожче справжніх цінностей.
Чому всі загарбники, навіть нібито християнські, так цілеспрямовано нищили храми? Та тому, що це не просто стіни. Це фортеці нашого духу
Для українського християнського народу церква завжди була життям і духовним, і мирським. Життям у буквальному сенсі. У церквах ховалися жителі Батурина, коли в гетьманську столицю увірвалася орда з Московської держави. Ті ординці закидали храми палаючими смолоскипами, рубали християн направо і наліво, влаштовували показові страти. Вони тільки назвалися віруючими, а були варварами-безбожниками. «Кров текла вулицями Батурина», – згадували очевидці.
Чому всі загарбники, навіть нібито християнські, так цілеспрямовано нищили храми? Та тому, що це – не просто стіни. Це – фортеці нашого духу. Дзвони б'ють на сполох під час війни. І тоді меч беруть навіть монахи: як, наприклад, похований у київських печерах захисник монастирських стін, богатир Ілля Муромець. Стіна по-українськи – «мур», Муромець – міцний, як стіна-мур.
У Софіївському київському соборі, побудованому на місці перемоги князя Ярослава Мудрого, сьогодні знаходимо сотні графіті простих киян. Написи розповідають іноді більше, ніж літописи. Літописи можна переписати, а царапки – ні. Кияни з дитячою безпосередністю сповідалися церковним стінам у своїх гріхах: «Господи, допоможи рабі своїй», – написала жінка, а чоловік каявся, що «блуд сотворив у святий день». «Помози рабу твоєму Ігнату. А прізвище моє Саєтат». Як бачимо, у стародавніх киян були прізвища, як у киян нинішніх.
Як і тисячу років тому за часів Ярослава Мудрого, ми і сьогодні до всіх відомих молитов, після «Боже, поможи», слідом за невідомим киянином повторюємо нашу споконвічно християнську, суто українську молитву: «А ворогів моїх трясцею оточи...»
У диявольському плані грудневої зачистки Майдану був один примітний пункт. Виконавцю наказувалося забезпечити мовчання дзвонів Михайлівського собору. Забезпечити мовчання можна було одним способом: приставивши пістолет до голови дзвонаря. Але дзвін Михайлівського собору не замовкав всі найважчі дні. Рубаючі помахи дзвонаря-семінариста Івана Сидора нагадували богатирські удари мечем Іллі Муромця. Через лічені хвилини на руках кривавились мозолі, не рятували рукавиці, але Іван бив у дзвін кілька годин поспіль. «Коли задзвонили дзвони, страх відступив, з'явилася впевненість, що ми вистоїмо», – дякували Іванові тисячі киян.
Тут знову згадаємо графіті Софіївського собору. «А ворогів моїх трясцею оточи», – молив Бога невідомий киянин. Бог почув його молитви. Бог чує наші молитви. Як і тисячу років тому за часів Ярослава Мудрого, ми і сьогодні до всіх відомих молитов, після «Боже, поможи», слідом за невідомим киянином повторюємо нашу споконвічно християнську, суто українську молитву: «А ворогів моїх трясцею оточи...»
Володимир Земляний – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії»
