Гість передачі «Ваша Свобода»: Петро Потєхін, полковник, начальник відділу повітряно-десантної техніки командування Високомобільних десантних військ ЗСУ; Юрій Бутусов, військовий журналіст.
Олександр Лащенко: Правда про битви за Савур-Могилу влітку 2014 року. Такою буде тема нашої сьогоднішньої розмови. Йдеться про курган Савур-Могила, стратегічну висоту, на Донеччині.
28 липня минулого року українські силовики повернули Савур-Могилу і розблокували війська АТО. Однак, після серпневого втручання регулярних російських військ висота знову перейшла під контроль проросійських бойовиків.
Пане Потєхін, саме сьогодні минає рівно рік, як Ви висунулися на Савур-Могилу. Це було 18 серпня 2014 року. Так?
Петро Потєхін (переклад): Це дійсно було так. І я виконував обов’язки в командуванні сектору Д. Тобто у серпні 2014 року вже був другий місяць, як розпочалася АТО. Був сформований спочатку ешелон ізоляції кордону, куди мене було відкомандировано. У сектор під Амвросіївку я прибув у складі 79-ї повітрянодесантної бригади. Там і розпочалося моє життя саме по утриманні рубежів нашої України.
– Наразі нагадаємо, що ж відбувалося рік тому на Савур-Могилі. Надаю слово моєму колезі Андрію Кузнецову.
– Пане Потєхін, який зараз стан здоров’я полковника Юрія Гордійчука? Напевне, відстежуєте, тримаєте зв'язок по можливості з побратимами.
Петро Потєхін: Він перебуває в Америці на лікуванні. Стан здоров’я у нього поліпшується весь час. Але я не кажу про те, що він цілком здоровий. Тому що уражений організм його був сильно. Я думаю, що воно просто так не минеться.
Щодо Гордійчука, то я хочу сказати, що це прекрасний офіцер. Я його знав багато років до того, як ми з ним знову зустрілися саме на Савур-Могилі. Це прекрасний офіцер. Я думаю, що він гідний цієї нагороди, яку йому була вручена. Тобто він стояв до останнього.
Моя ж ситуація, як я потрапив на Савур-Могилу, була просто воєнною. Тобто 18 числа я отримав наказ о четвертій годині ранку, що підрозділ, який знаходиться на Савур-Могилі, у важкій ситуації. Керує цим підрозділом полковник Гордійчук. Я отримав офіційний наказ висунутися на цю висоту і утримувати її до підходу наших військ.
Я доповів керівництву, що на даному етапі у моєму секторі немає десантних підрозділів, тому що у зв’язку з тим, що 79-у бригаду було виведено із сектору Д на відновлення боєздатності чи поповнення технікою, озброєнням і так далі, я залишився один у штабі для координації дії.
– Один як десантник?
Петро Потєхін: Так, один як десантник саме у штабі сектору Д для координації підрозділів, які входять в наш сектор. Це входили 79-а бригада, 25-а бригада. Все рівно необхідні узгодження з іншими підрозділами, відслідковування, поповнення боєприпасів. Будь-які питання ми вирішували в секторі Д для забезпечення цих військ.
– Пане Потєхін, коли Ви особисто опинилися в центрі цих бойових дій, цього, можна сказати, пекла, це вже було завдано удар з боку російських регулярних військ?
Савур-Могилу обстрілювали з такою інтенсивністю, не знав, як люди там можуть виживатиПетро Потєхін
Петро Потєхін: Савур-Могилу обстрілювали з такою інтенсивністю, що, коли я перебував в оточенні в Мар’їнці, в Степанівці, я спостерігав, як обстрілюють Савур-Могилу, я навколо неї постійно знаходився, були моменти, що я знаходився, то я просто не знав, як люди там можуть виживати.
– Це «Град», «Смерч» з боку противника?
«Град», «Смерч», саме з території Російської Федерації обстрілювалиПетро Потєхін
Петро Потєхін: «Град», «Смерч». Так, саме з території Російської Федерації її обстрілювали. І обстріли були дуже потужними. Я не заздрив тих хлопцям, які там знаходилися. Я думав, що там вижити просто неможливо.
– Ми говорили про Вашого побратима полковника Гордійчука. Сподіваємося, що він все ж стане на ноги! Але Ви теж особисто були поранені під час боїв за Савур-Могилу.
Перед батьками я винен – не повернув додому двох сержантів з командиПетро Потєхін
Петро Потєхін: Так, мене було поранено 19 числа, коли почався саме штурм Савур-Могили. Вперше мене було поранено 19 числа, вдруге – 20 числа. І евакуювали мене 20 числа вже в дуже поганому стані. Я вже не міг ходити… Неважливо.
Тобто ситуація була такою, що я вважаю, що мені пощастило, що мені вдалося брати участь у захисті Савур-Могили, прийти на допомогу у важкий час, що я, можна сказати, привів хлопців. І хоча перед їхніми батьками я винен – я не повернув додому двох сержантів з команди, яку я привів. Я привів семеро хлопців. На жаль, двоє загинуло. Всі вони нагороджені посмертно орденами «За мужність». І вся група, яку я привів, нагороджена орденами «За мужність». Всі до одного.
– Пане Потєхін, а є якась статистика? На сьогодні відомо, скільки саме українських воїнів загинуло під час боїв за Савур-Могилу?
Петро Потєхін: Коли ми заходили спочатку, коли це був ешелон ізоляції кордону, висувалася 79-а бригада першою. Саме бойові втрати у нас сталися під Савур-Могилою, коли ми висувалися. Ми не розраховували на такий суцільний вогонь. Розумієте, це все було спочатку. Ми не вірили, що проти нас хтось може воювати, чи до того дійде ситуація, що ми почнемо воювати одне проти одного. Так, ми виконували свій обов’язок. Ми висувалися, але перші військовослужбовці загинули 12 червня 2014 року.
– А загалом можна назвати цифру, скільки загинуло українських воїнів взагалі під час боїв за Савур-Могилу? Чи такої інформації на даний момент немає?
79-а бригада у секторі Д втратила 26 військовослужбовців, один офіцер. 300 пораненіПетро Потєхін
79-а знаходилася більше 20 днів в оточенні. Вбитих доводилося вивозити через російський кордонПетро Потєхін
Петро Потєхін: Я не можу дати дані про всіх, тому що я був направлений з ПДВ. Я можу сказати, що в 79-й бригаді, яка знаходилася у цьому секторі, за час перебування у секторі Д вона втратила 26 військовослужбовців, серед них один офіцер. Але це не саме на Саву-Могилі. Це при виконанні бойового завдання по захисту нашої держави, по захисту кордонів. Більше 300 чоловік були поранені. Такі втрати були у нас на той час.
Але я ще раз повторю, що десантники не здавалися і трималися до останнього. Поки вони не отримали наказу, ніхто не йшов. Хоча дуже важке був становище. 79-а бригада знаходилася більше 20 днів в оточенні. І навіть вбитих нам доводилося вивозити через російський кордон, тому що не могли пройти ні санітарні машини, ні інше.
– А через російський кордон як вдавалося проходити?
Петро Потєхін: Приходили волонтери. Тобто ми через прикордонників домовлялися з волонтерами. Приходили волонтери, ми передавали їм загиблих хлопців і поранених, а вони повертали їх через певну кількість кілометрів, провозили по своїй території, повертали нам. Ми їх там зустрічали.
– Пане Бутусов, Ви щоденно відстежуєте те, що відбувається на фронті. Ця сторінка «Бої за курган Савур-Могилу» – дійсно символ такий, можна казати, містичний. Бої другої половини серпня 1943 року під час Другої світової війни, коли радянські війська теж кровопролитно визволяли цю висоту. Потім, виходить, з 28 липня минулого року українські війська визволяли. А потім підступний удар російської регулярної армії. Так? Що Ви можете сказати про ці бої? Як ця сторінка надалі буде позначатися на історії війни на Донбасі?
Юрій Бутусов: Савур-Могила – це просто один із символів бойових дій на кордоні на першому етапі війни. Їх не можна порівнювати з боями 1943 року, тому що зовсім інші обставини, інші сили, інші втрати. Війна носить інший характер. Це не війна масових армій.
– Некоректне порівняння, так?
Юрій Бутусов: Так. Тоді це була війна масових армій, а зараз це війна маленьких підрозділів.
Савур-Могила просто мала ключове значення для ведення операцій в секторі Д. Тобто для того контролювати наші війська, які йшли відрізати від Росії основні шляхи постачання зброї бойовикам, противник захопив приблизно 8 червня Савур-Могилу. Це висота, яка контролює місцевість на дальність до 40 км. Тому вона мала велике тактичне значення.
– До речі, в основному степову місцевість.
Юрій Бутусов: Степову місцевість. Була суха літня погода, тому, коли йшов якийсь конвой, противнику було дуже зручно – з висоти вони бачили пил і відразу корегували вогонь.
– Тобто це захоплення Савур-Могили сепаратистами у червні, наскільки я розумію Вашу думку, відбулося без допомоги регулярних російських військ. Чи ні?
Просто зайшли 8 червня угрупування 100 бойовиків і не менше двох одиниць бронетехніки до Савур-Могили, 79-а бригада з групою третього полку спецназу відразу попали під вогоньЮрій Бутусов
Юрій Бутусов: Так. Вони просто зайшли туди. Насправді наші підрозділи були з квітня у секторі Д. І навіть з кінця березня. І неодноразово пропонували зайняти цю висоту. На травневі свята туди ще їздили школярі з Донецька минулого року. Але, на жаль, вона не була зайнята. І перед початком наступу українських військ, яке почалося 12 червня, 8 червня угрупування бойовиків чисельністю до 100 людей і не менше двох одиниць бронетехніки зайняли підходи до Савур-Могили, і наші підрозділи, а це була 79-а бригада з групою третього полку спецназу, відразу попали під вогонь.
Я про що хотів сказати? Не можна відокремити операцію в районі Савур-Могили від бойових дій в секторі Д на кордоні, тобто в районі населеного пункту Ізварине, від Ізвариного до Мар’їнки. Тобто значення Савур-Могили було ключове, тому що через цю висоту противник міг зробити оточення наших військ і контролювати наші комунікації. Тому це була ключова висота.
– 28 липня ЗСУ відбили Савур-Могилу, так?
Юрій Бутусов: 28 липня у нас президент заявив, що Савур-Могила під українським контролем. Але насправді так, наші зайшли на Савур-Могилу, але через неузгодженість дій у підрозділах, підрозділи 95-ї аеромобільної бригади відійшли, і 51-а не встигла своєчасно знову зайняти ці позиції.
– Але, зрештою, ЗСУ контролювали цю висоту?
Юрій Бутусов: На жаль, після того ми її не змогли зайняти аж до 7 серпня.
– А потім цей ключовий момент, про який пан Потєхін казав, тобто вже удар російський регулярних військ?
Перший удар регулярних російських військ стався 11 серпня в районі СтепанівкиЮрій Бутусов
Юрій Бутусов: Удар регулярних російських військ перший стався – вони ввійшли в бій в секторі Д 11 серпня в районі Степанівки. Вони вирішили завдання по Степанівці. Вони завдали там поразки підрозділам третього батальйону 30-ї механізованої бригади. І після того наші підрозділи відійшли з того району. І Савур-Могила з тилової висоти і контролюючого спостережного пункту стала передовою.
– Зрештою, як сказав і пан Потєхін, довелося залишити цю висоту. А у Вас є статистика кількості загиблих українських вояків, сепаратистів, російських саме в боях за Савур-Могилу?
На самій Савур-Могилі щонайменше до 20 людей загиблимиЮрій Бутусов
Юрій Бутусов: Статистика є достовірна по наших військовослужбовцям. Можна зараз сказати, що за період боїв безпосередньо на самій Савур-Могилі, то таких підрахунків достеменно офіційних й досі немає. Але я думаю, що це щонайменше можна оцінити до 20 людей загиблими з нашого боку.
– З боку противника?
Юрій Бутусов: З боку противника невідомо. Але ці цифри мають бути більшими. Тому що ті війська, ті підрозділи, які противник кидав у бій, не були регулярною армією. Це були російські найманці.
– Плюс ці безкінечні обстріли «градами», «смерчами».
Бойовикам вдавалося тримати висоту, корегували вогонь російської артилеріїЮрій Бутусов
Юрій Бутусов: Так. Російська армія допомагала їм. Чому їм (бойовикам – ред.) вдавалося тримати цю висоту? Тому що вони корегували вогонь російської артилерії. І вона абсолютно безкарно з російської території…
– Давайте уточнимо. Савур-Могила від кордону на якій відстані знаходиться?
Юрій Бутусов: Це було менше 20 км.
– Зовсім близько.
Юрій Бутусов: «Гради» запускалися постійно з російської території, постійно наносили удари артилерією ствольною, реактивні системи. І противник корегував вогонь. Вони бачили далеко. Наші підрозділи ще на підході зазнавали, їм треба було маневрувати, відходити від артилерійських ударів. Саме тому їм вдавалося це тримати.
Саму Савур-Могилу тримати неможливо. 20-30 людей немає де заховати. Скеля. Треба контролювати з усіх боків навколоЮрій Бутусов
І друга причина. Саму Савур-Могилу тримати неможливо. Там більше 20-30 людей навіть немає, де заховати. Там немає, там скеля. Для того, щоб її контролювати, треба було виділити значно більші сили, яких у нас не було, для того, щоб контролювати з усіх боків навколо. Тобто навколишні села. Цього ми зробити не могли, тому що у нас не було стільки сил. Операція по перекриттю кордону виконувалася тими військами, які були.
– Пане Потєхін, дійсно, як у цьому пеклі вдавалося триматися все ж таки? «Гради», «смерчі» знову ж таки, постійні обстріли з різних боків, оточення.
Трималися на грані фантастики. Саме духом патріотизмуПетро Потєхін
Петро Потєхін: Ми трималися на грані фантастики. Саме духом патріотизму. Люди просто-на-просто вкопувалися у ці оглядові майданчики, які там розташовані. Савур-Могила – це взагалі оглядовий майданчик, шпиль, це музейний комплекс людям, які загинули під час Другої світової війни.
– І все це без харчів, без води, наскільки я розумію, озброєння обмаль?
Прийшли туди з мінімальним боєкомплектом, запасом води і харчів. Піднімалися вночі. Поповнив запаси на блокпосту старшого лейтенанта з Івано-ФранківськаПетро Потєхін
Петро Потєхін: Ми прийшли туди з мінімальним боєкомплектом, з мінімальним запасом води і з мінімальним запасом харчів. Тому що ми піднімалися, грубо кажучи, за тривогою, ми піднімалися вночі. Ми не встигли, як належить, екіпіруватися.
Я поповнив зі своїм підрозділом боєприпаси, запаси води, продукти на блокпосту, який очолював старший лейтенант з Івано-Франківська. Я, на жаль, не знаю його прізвища. Але хочу йому подякувати. Якщо він живий...
Юрій Бутусов: Батальйон «Прикарпаття».
Віддав все, що зміг. Попросив у нього прапор. Зняв зі свого блокпостаПетро Потєхін
Петро Потєхін: Так. Коли він побачив, скільки нас йде, він сказав: що я можу вам дати? Він віддав нам все, що зміг. Він віддав нам воду, він віддав нам продукти, він віддав нам боєприпаси. Спитав: що ще? У нас єдине, що не було, прапора, щоб позначити свою машину. Я попросив у нього прапор. І він зняв зі свого блокпоста прапор України.
– Те, про що Ви зараз розказуєте, дійсно, це трагічні сторінки, але, зрештою, це все ж таки має якийсь позитив (якщо взагалі можна говорити про позитив). Українська армія все ж таки дасть відсіч агресору загалом? На Ваш погляд, як людини, яка не в кабінетах сидить, не лампасами світить?
Дамо відсіч агресору. Це і так наші території, просто трошки не під нашим контролем. Повернемо. І з Кримом, буде все добреПетро Потєхін
Петро Потєхін: Ми обов’язково дамо відсіч агресору. Ми повернемо наші території. Я вважаю, що це і так наші території, просто на даному етапі вони трошки не під нашим контролем. Але ми повернемо. І з Кримом, я думаю, теж буде все добре. Інакше не може бути.
Все рівно світове співтовариство бачить, що це неоголошена війна, що ведеться вона не зовсім за правилами. Одна справа, коли оголошують війну, і всі країна встає, а інша – коли просто люди без розпізнавальних знаків.
– До речі, не всі знають. Ви ж в Росії народилися.
Петро Потєхін: Так. Я народився у місті Липецьк. Прізвище у мене російське. Батько у мене офіцер. Він теж, за національністю, росіянин.
– Пане Бутусов, а Вас цей досвід Савур-Могили на які висновки надихає?
Савур-Могила показала, в умовах невигідних, надважких, дуже мало знайшлося б у світі людей, які вирішили ризикувати собою. У нас знайшлися навіть в героїчні, мужніЮрій Бутусов
Юрій Бутусов: Савур-Могила показала, що в умовах, які взагалі тактично невигідні, надважкі, мені здається, дуже мало знайшлося б у світі взагалі людей, які взагалі вирішили ризикувати собою. І те, що у нас в тій надважкій ситуації, коли в нас армія фактично тільки створювалася, її не було (треба відверто сказати), знайшлися навіть в тих умовах такі героїчні, мужні люди, які своїм життям ризикнули для того, щоб втримати висоту.
– Це дійсно надихає на оптимізм, безперечно. При чому реальний.
Юрій Бутусов: Це такі мужні люди, як полковник Потєхін. Це люди, якими ми маємо пишатися!
– Пане Потєхін, я Вам тисну руку і бажаю Вам здоров’я!
