(Рубрика «Точка зору»)
У Лізі Націй кожен член її ради мав право вето, і це було одним з факторів, котрі в кінцевому підсумку призвели до недієздатності організації. При започаткуванні ООН, прообразом котрої якраз і слугувала Ліга Націй, вирішено було не повторювати колишніх помилок. Тому право на блокування того чи іншого рішення надано виключно постійним членам Ради безпеки ООН. Колись такі члени звалися Франція, Британія, США, Китай та СРСР. З розпадом останнього правонаступником права вето стала Росія, котра зловживає своїм привілейованим становищем настільки, наскільки це дозволяє статут Ради безпеки ООН. А статут цей дає Росії необмежений карт-бланш: не існує жодного ліміту на використання «табу», що ж стосується позбавлення країни права вето, то зробити це практично неможливо. За таке рішення мають проголосувати 2/3 членів Генеральної асамблеї ООН, а також усі члени Ради безпеки. Іншими словами, Росія має голосувати за позбавлення права вето самої себе. Гадаю, говорити про те, що сподівання на це є марними, зайве.
Приборкати «норовливу»
В останніх числах липня Росія заблокувала створення міжнародного трибуналу для розслідування катастрофи малазійського «Боїнгу». «За» відповідну резолюцію проголосували 11 країн із 15, представлених у Раді безпеки. Троє – Китай, Ангола та Венесуела – утримались. І лише одна – Росія – застосувала право вето. Інші члени Ради безпеки ООН заявили, що в жодному разі не залишать злочин без кари, й для напрацювання подальшої стратегії скликали команду з п’ятьох міністрів закордонних справ, до котрої увійшов і представник України – керівник нашого зовнішньополітичного відомства Павло Клімкін.
Подробиці наради Клімкін розкривати відмовився. «З точки зору юридичних можливостей опцій достатньо багато. Ідею трибуналу в жодному разі не полишили. У нас буде наступна зустріч на високому рівні, де ми визначимо не тільки нашу стратегію, а й чіткі тактичні кроки. Я – якщо можливо – не буду їх оприлюднювати. Але ми впевнені, що нам вдасться притягнути винних до відповідальності», – заявив Клімкін.
А на початку поточного року Росія так само стала на заваді рішенню щодо скерування на Донбас миротворців ООН. Вирішення проблеми існує, запевнив представник України при ООН Юрій Сергєєв. Проте так само, як і Клімкін, Сергєєв не побажав розкривати усі секрети дипломатії. Водночас він зауважив, що вихід для України може полягати у запрошенні на свою територію не миротворців ООН, а, скажімо, поліційний контингент Євросоюзу. Можливо, коли-небудь Україна вдасться до саме такого кроку, однак це не є відповіддю на питання, як можна зарадити зловживанню Росією правом вето.
Існує, щоправда, наступна пропозиція: Україна має звернутися до Ради безпеки ООН з вимогою визнати Росію стороною конфлікту на Донбасі та в Криму. Це має позбавити її можливості ветування, адже учасник конфлікту позбувається подібного права автоматично. Можливо, це й справді варто зробити, однак цей крок не вирішує проблему інших несправедливих ветувань Росією. Відтак актуальними залишаються пошуки справді дієвого та надійного шляху видалення Росії з цього «ігрового поля».
Рецепт від Пауєр та Коморовського
За всю історію ООН найчастіше вето застосовували радянські та російські представники – 123 рази. Американці заблокували 82 проекти резолюцій, британці – 32, французи – 18. Рідше всіх із «п’ятірки» користувався цим правом Китай – всього лише 6 разів. Зловживання Росії своїм правом є очевидною річчю, а от методи її «перевиховання» є значно менш очевидним. Можливо, Павло Клімкін демонструє надто великий оптимізм, коли говорить про «багато опцій», які існують для вирішення цієї проблеми.
Представниця США в ООН Саманта Пауєр бачить лише два варіанти приборкання Росії. Перший виглядає як не надто переконливий: посилити «тиск інших країн на Росію». Кому як не пані Пауєр, на чиїх очах відбувалися основні події в Раді безпеки ООН, знати про те, наскільки маловразливою є Росія, коли доходить до остракізму з боку інших країн світу. На звичні для людства якості – емпатію, каяття, бажання виправити наслідки свого злочину – у випадку Росії годі й розраховувати. Тож про жоден «тиск» в даному разі говорити недоречно.
Другий рецепт від Саманти Пауєр полягає у пораді виносити розгляд найрезонансніших питань на Генеральну асамблею ООН, як це було у випадку з анексією Криму, коли сотня держав виступила на підтримку України, визнавши окупований півострів українською територією. Це вже виглядає на більш зрілий та продуманий підхід, але і його явно недостатньо.
Найкращий алгоритм дій сформулював, як на мене, колишній президент Польщі Броніслав Коморовський. На його думку, ситуацію врятує лише докорінна реформа ООН, інакше організація ніколи не відповідатиме тим викликам, які сьогодні формує світ. Блокування рішень по Україні Коморовський назвав «слабкістю ООН», з якою треба боротися. Але як?
…а також інші варіанти
Слід зауважити, що не лише симпатики України в Євросоюзі чи Америці та Канаді виступають за переформатування Організації Об’єднаних Націй. Те, як вона функціонує, викликає незадоволення й у низці африканських країн. У них на це є власні резони, на яких я не стану детально зупинятися. Квінтесенція у тому, що Африка заявляє: інститут вето морально застарів і його необхідно скасувати.
Така позиція знаходить розуміння і підтримку у постійного представника Італії при ООН Джуліо Терці. Він зазначає, що вето надзвичайно гальмує ухвалення резолюцій, які вимагають термінового втручання Ради безпеки ООН. З огляду на це Терці закликає п’ятірку постійних членів спочатку накласти добровільний мораторій на застосування вето, а згодом і зовсім відмовитися від нього.
Колега Терці від Німеччини – Томас Матусек – підтримує ідею скасування вето, а також наполягає на тому, що Рада безпеки має бути розширена. Як вже було сказано, цей орган складається з 5 постійних членів і 10 таких, котрі обираються на певний час. Несправедливо замикати рішення по найголовніших проблемах сучасного світу на п’яти кранах лише тому, що колись вони представляли антигітлерівську коаліцію, зазначає Матусек.
І має рацію: з часів Другої світової війни світ надто сильно змінився. І як наголошує президент США Барак Обама, найстрашнішою загрозою його безпеці є наразі бойовики ІДІЛ та Росія Володимира Путіна. Але якщо радикальні ісламісти далекі від штаб-квартири ООН, то світова загроза номер два продовжує засідати в її Раді безпеки, позірно боротися за мир, підриваючи при цьому його підвалини. Цей парадокс слід залишити у минулому, причому раз і назавжди.
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України 4-х скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
