Забезпечення бійців навіть одного з найкращих підрозділів української армії без волонтерів неможливе. Так вважає боєць 95-ї окремої аеромобільної бригади Євген із позивним «Ігла». В березні минулого року він добровільно мобілізувався та досі проходить службу, попри можливість звільнитися. В інтерв’ю Радіо Свобода він розповів про проблеми із постачанням, бойовий досвід, супротивника та про особисті негаразди.
– Де й коли Ви почали воювати?
– 11 березня мене призвали, потім виїхали на полігон «Широкий Лан», пройшли навчання, та через Запоріжжя виїхали на Добропілля. Ситуація розвивалася поступово – ми відбивали атаки, відбивали захоплені блокпости, супроводжували конвої з боєприпасами, пальним та харчами для інших підрозділів.
Потім гора Карачун, звільнення Слов’янська, Краматорська, Червоного Лиману, Ясинуватої, нафтобази під Лисичанськом. Ну, а потім – Піски та термінал Донецького аеропорту. Після цього вихідні були, не відпустка навіть. Тому що під час відпустки ти якось розслабляєшся, відпочиваєш, а ми не могли – знали, що поки ми тут, наші побратими воюють в терміналі чи в Дебальцевому, де якраз починалися бої. Наші десантники виходили прикривати колони, які виходили з котла. А останньою була Авдіївка – два з половиною місяці там стояли, утримали та розширили позиції.
– Під чиїм командуванням служите?
«Медведь» – молодий, йому 27 років, але саме такими офіцерами варто пишатися. Поки його бійці не будуть одягнені, не будуть мати взуття відповідне, не будуть нагодовані, він собі нічого з гуманітарної допомоги не візьме
– В мого комбата позивний «Медведь», це достойний офіцер – він думає передусім про своїх підлеглих. «Медведь» – молодий, йому 27 років, але саме такими офіцерами варто пишатися. Поки його бійці не будуть одягнені, не будуть мати взуття відповідне, не будуть нагодовані, він собі нічого з гуманітарної допомоги не візьме. Він став комбатом в березні цього року, раніше командував ротою. Була в нас «ведмежа» рота, тепер – «ведмежий» батальйон. Я проходив строкову військову службу в 2009 році, і тоді «Медведь» ще був молодим лейтенантом.
– Відомо, що на початку АТО були дуже серйозні проблеми із постачанням. Зараз ситуація змінилася?
– Спочатку в нас взагалі нічого не було. В Добропіллі ми себе називали «махновцями» – у нас було лише по одному комплекту форми, потертої та брудної, тому що прати не було чим. Щоб пити, ми брали воду з калюж та самі її фільтрували якось – пропускали через вугілля, вату та марлю. Її було дуже мало, але можна було пити.
Перша машина була для нас святом – отримали картоплю, макарони, крупи та вологі серветки. Це просто розкіш! Ми, так би мовити, приймали серветочний «душ»
Перші волонтери, які нам почали допомагати, були афганці з Вінниці. Перша машина була для нас святом – отримали картоплю, макарони, крупи та вологі серветки. Це просто розкіш! Ми, так би мовити, приймали серветочний «душ».
Невдовзі волонтерська підтримка стала відчуватися краще – і одяг, і харчі, і термобілизна, і бронежилети, і розгрузки, і взуття, і рукавиці. Спасибі волонтерам! Бо те, що давала і досі дає держава – не можу сказати, що цього вистачає. Держава не дає нам тепловізорів чи обмундирування достатньо, щоб воювати.
– Але ж форму вам мають видавати?
– Так, держава дає форму, але, відверто кажучи, я дуже не часто її одягаю. По-перше, вона парить, по-друге, вона горить. В мого товариша, коли ми заходили в Донецький термінал, влучив кумулятивний луч від РПГ. Він загорався чотири рази. Форма на ньому плавилася й спалахувала. Через це він загинув. Та навіть, коли біля «буржуйки» сидиш, то «гелетейка» нагрівається та пече у ноги, а потім розсипається через високу температуру, якщо її потерти. По-третє, вона дуже швидко «вбивається». Нещодавно отримав новий, нібито літній комплект, а він ще більш товстий, ніж зимовий.
– А що тоді Ви носите зазвичай? Чи це форма українського виробництва?
– Зазвичай – «мультікам». Спасибі волонтерам – вони її привозять. В мене «мультікам» британського виробництва. Українського – також є, але його якість недостатня.
Маю сумніви у тому, що наша держава забезпечить нас трьома комплектами форми, та ми зможемо воювати, як нормальні люди
Я не можу зрозуміти: чому наші виробники не можуть взяти такий же якісний матеріал, як у британців, та зробити піксельну форму? Тому що піксельний візерунок «гелетейки» працює дуже добре, але сам матеріал не працює як слід.
Зараз з’явилася нова форма «варан», якою забезпечували 79-ту бригаду. Бачив таку форму в одного з волонтерів, який привозить її в підрозділи. Він придбав її за свої гроші та допомагає бійцям. Крім всього іншого, «варан» йде у трьох кольорах – на осінь, на весну-літо та зиму. Але я маю сумніви у тому, що наша держава забезпечить нас трьома комплектами форми, та ми зможемо воювати, як нормальні люди.
– Отже, взимку повернуться ті ж проблеми із одягом, що минулого року?
– Нам доведеться просити волонтерів, щоб вони нам надсилали зимові камуфляжі та інше. Зимові берці, які ми отримували від держави – просто ніякі. Це звичайні берці, куди додали якесь штучне хутро. За півгодини на морозі ти вже не відчуваєш ніг.
Я їх отримав, коли разом із іншими провів у терміналі взимку три доби – по нас працювала артилерія противника, піхота, зокрема, спецпризначенці з «Вимпелу» та інші. Але завдяки нашій артилерії їх тоді було вбито близько півтори тисячі.
– Такі великі цифри завжди викликають питання. Звідки стільки людей на тому боці?
Туди заходять і російські солдати строкової служби, і чеченці, і абхази. Коли в нас о 4 ранку почався бій, він почався зі слів: «Эй ты, нерусский, сдавайся! Лучше плен, чем смерть!». Він такий «росіянин», що смішно було – ми ж його бачили
– Туди заходять і російські солдати строкової служби, і чеченці, і абхази. Коли в нас о 4 ранку почався бій, він почався зі слів: «Эй ты, нерусский, сдавайся! Лучше плен, чем смерть!». Він такий «росіянин», що смішно було – ми ж його бачили. Проти нас і буряти воюють. Вистачає і наших зрадників, яких я тепер навіть українцями не можу назвати – вони воюють проти власної країни.
Якщо хочете жити в Росії – продавайте свої квартири, їдьте до Росії. Вони думають, що будуть жити тут, як в Москві або в Пітері, але цього не буде. Зрадників вважатимуть рабами, їх будуть називати хохлами та говорити, що вони ніхто для росіян.
Ми усі пам’ятаємо Крим – там були офіцери, які перейшли на російський бік. Їм ставили позначки – схильний до зради. Я таке бачив на власні очі – ми проходили із боями через блокпости, знаходили там деякі документи.
– Коли наступного разу на фронт?
– Ще не знаю. В березні нас змінили молоді – вони вже трохи «обстріляні», вже відчули як це – воювати. Серед них вже є і загиблі, і поранені. В мене також були поранення – дві контузії. Одну я отримав під Карачуном, другу – в терміналі. Снаряд розірвався за 5-7 метрів від мене, але жоден осколок в мене не влучив. Хлопці потім говорили, що за мною янгол ходить та мене укриває. Кров з вух пішла, але я просто запхнув туди вату і далі стріляв. А коли ми вийшли з терміналу в Піски, знову мені пощастило – вийшов на вулицю умитися снігом, зачерпнув його та в те місто, звідти я його взяв, снайпер влучив. Я ледве встиг під БТР устрибнути.
Кожен з нас прийшов сюди захищати не лише батьківщину, а й своїх рідних. Я не захищаю тих, хто десь ходить на дискотеки, кричить, що це – не його війна
Перша відпустка була лише через півроку і лише тому, що в дружини була загроза викидня. Провів там 10 днів, повернувся на фронт, а в жовтні поїхав додому на пологи. Я був присутнім під час пологів, перерізав пуповину дитинці, ще кілька днів із ними посидів, а потім – Піски, донецький аеропорт…Через півтора місяці, 8 грудня, я знову поїхав до них – дружина разом із дитиною чекали мене вночі на вокзалі...А зараз дружина вже не чекає – вона три місяці із іншим живе. Але я знаю, що моя доця мене все одно чекає. І заради неї я тут. Я в першу чергу захищаю свою родину, своїх близьких. Кожен з нас прийшов сюди захищати не лише батьківщину, а й своїх рідних. Я не захищаю тих, хто десь ходить на дискотеки, кричить, що це – не його війна.
– У Вас були конфлікти через ставлення інших до війни?
Нам дуже допомагають маленькі діти, їхні листи та малюнки. Перші листи ми отримали ще в Добропіллі – сиділи та плакали
– Були. Я нікого не бив, просто казав, що краще не треба продовжувати цю тему, що наступним моїм кроком буде удар по обличчю. Звісно, є політичні проблеми, і я розумію, що наші політики відмивають на цій війні багато грошей, тому що війна – це завжди великі гроші. Але насамперед ідеться про життя наших хлопців. Про це треба думати, а не про свою власну шкуру чи гроші. Іноді в багатьох із нас просто опускаються руки, але нам дуже допомагають маленькі діти, їхні листи та малюнки. Перші листи ми отримали ще в Добропіллі – сиділи та плакали. Вони пишуть: «Спасибі, солдате, за те, що ти там охороняєш мій сон, за те, що я можу спокійно спати, ходити до школи чи грати на дитячому майданчику». Ми за такі речі були готові просто рвати зубами.
