Український продюсер Вікторія Бутенко може стати володаркою 36-ї премії «Еммі» в номінації «Краще висвітлення новин, довга форма», яку вручатимуть 28 вересня в Нью-Йорку. Саме в цій номінації і представлений її сюжет про події 20 лютого 2014 року на Майдані, що вийшов на телеканалі CNN. Радіо Свобода зустрілося з Вікторією, яка вперше за 10 років номінована з України на таку престижну телевізійну премію.
– Якщо повернутися думками у 20 лютого, коли був знятий сюжет «Україна: стрілянина на Майдані Незалежності», яким пам’ятаєте цей день?
– По-перше, я не сподівалась, що цей сюжет буде номінований. Хоча ця робота в інших форматах уже отримувала призи. Вона пройшла у фіналісти New York TV and film festival, отримала нагороду у Монте-Карло. Але коли опублікували номінантів на «Еммі», то я проглянула, і навіть свого імені не помітила. Лише через 2 дні мені про це повідомили колеги.
З одного боку, я розумію, що я єдина українка, яка за роки не лише номінована, але й пройшла в фіналісти, але з іншого, я всім чесно кажу, що, якщо ви відкриєте цю номінацію, то побачите, який там величезний колектив людей. Там величезна редакційна група, яка збирала і перевіряла новини, продюсерська група, яка була на локації, а це три людини: я і два мої колеги з Лондона. Тому я вважаю, що це командний результат. Я не можу себе навіть близько поставити з операторами, в чиїх кадрах є постріли, з журналістами, які стояли на балконі тоді, коли всі говорили, що працюють снайпери. Саме ці люди заслуговують величезної поваги.
Пам’ятаю, як іду через всю вулицю Інститутську. Було реально страшно, адже зовні я нічим не відрізнялась від інших. У мене лише була прес-карта на шиї
А от сам день 20 лютого я пам’ятаю уривками, і повної картини в мене взагалі немає. Є лише окремі фрагменти, які закарбувались у пам’яті. Наприклад, я пам’ятаю, що йшла на роботу трошечки пізніше, десь на 10-ту, бо ми пізно закінчили попереднього дня, а офіс у нас був, як і в більшості іноземних журналістів, у готелі «Україна». Там була гарна точка, де позаду кореспондента, який виходив у прямий ефір, видно було, як горять шини. І от я пам’ятаю, як йду туди, а під’їхати вже було неможливо, напруга у повітрі вже витала, а я йду через всю вулицю Інститутську. Було реально страшно, адже зовні я нічим не відрізнялась від інших. У мене лише була прес-карта на шиї.
Другий момент, який пам’ятаю, як я спустилась з 10-го поверху на 1-ий. Ліфт не працював, мобільний зв’язок був уривчастий, і тут я побачила, що принесли перших загиблих, і на моїх очах батько знайшов сина. Це був батько Устима Голоднюка. Це кадр, який досі стоїть у мене перед очима. В той момент в мені боролись дві речі: людська реакція і розуміння, що ти маєш шукати оператора.
Ти розумієш усю відповідальність того, що ти забираєш лікаря, який керує медпунктом у такій ситуації, і хоч забираєш на 15 хвилин, але ж забираєш
Наступна річ, яку я пам’ятаю, що ми вже були в режимі марафону, а Ольга Богомолець англомовна, і тому потрібна була на ефір. І тут в мені знову почали боротись дві речі: з одного боку, ти розумієш усю відповідальність того, що ти забираєш лікаря, який керує медпунктом у такій ситуації, і хоч забираєш на 15 хвилин, але ж забираєш, а з іншого – є включення на світову аудиторію. Ольга тоді була надзвичайно виснажена. Вести її треба було на 10-й поверх, а ти бачиш, що людина просто падає. Вже після ефіру я схопила якісь фрукти, які в нас були, і годувала її по дорозі назад, бо людині від перевтоми реально було погано. Аж коли закінчилась моя зміна, я взяла речі, і мене ці всі події за день догнали. Мене почало трусити.
– Окрім вашого матеріалу, у шорт-лист премії потрапили і сюжети про події в Україні телеканалів NBC, PBS. Чи відслідковували Ви, що про Майдан розповідали інші іноземні ЗМІ?
– Тоді ми були настільки зайняті, що у нас не було часу відслідковувати. Але коло людей, які працюють з іноземними ЗМІ, не таке вже й велике. Ми всі одне одного знаємо. Крім того, за свій багаторічний досвід роботи у ЗМІ я вже маю уявлення про формати, в яких працюють газети й телеканали (Вікторія Бутенко працювала у Los Аngeles Times, NBC, BBC, CNBC, Al Jazeera International, The Wall Street Journal, The Telegraph, The Guardian, The Observer та інших – ред.) У когось більше уваги на іноземні новини, а в когось менше, але всі працюють, дотримуючись стандартів, і покажуть те, що дійсно бачили. Всі роблять «фактчекінг» (перевірку фактів на достовірність – ред.) Плюс у гарячі точки переважно їдуть люди з великим досвідом роботи у небезпечних умовах.
– У зв’язку з цим не можу не запитати про те, як оцінюєте створення Міністерства інформації і його діяльність, адже чи не основною його метою є робота на іноземну аудиторію?
– Мовлення на іноземну аудиторію теж має бути. Я не завжди погоджуюсь з методами або вважаю, що щось було б більш ефективне, але чим більше людей будуть брати за це відповідальність, чим відкритіші ми будемо, тим буде краще.
– Окрім продюсерства на CNN, Ви ще й продюсуєте фотографа й журналіста Сергія Лойка, який, серед іншого, відомий портретами «кіборгів» з Донецького аеропорту. Розкажіть, коли й з чого почалась ваша співпраця?
– Так сталось, що найпершим моїм клієнтом, коли я ще була студенткою, був Los Аngeles Times, і коли лише почались події на Майдані, було зрозуміло, що журналісти цього видання теж приїжджають. Але Сергій знає мову, і в нього величезний досвід роботи в таких ситуаціях, тож йому не потрібна була якась глобальна допомога. Втім, ми налагодили співпрацю, і мені абсолютно не було важко йому допомагати в плані контактів, підказок, організації зустрічей.
Існує міф, що він лише фотокореспондент, але ніхто майже не знає, що він за свої статті теж нагороджений відзнаками. А у нього дуже яскраві статті, і Голлівуд зараз веде з ним перемови про екранізацію їхньої частини. Через свій великий досвід він дуже добре знаходить спільну мову з військовими, і ті розуміють, що за нього можна не боятися.
Ці фото він надрукував і подарував їм. Єдине, в нас є умова – на що можуть іти кошти з їх продажу, а це на гуманітарні цілі, тобто місцевим військовим госпіталям, і ці гроші таки туди йдуть
Спершу він просив мене відправити його в Піски, але коли він попросив відправити його в аеропорт, це вже було для мене трохи інше. Там ще була така ситуація, що якийсь із журналістів, що був там перед тим, у своєму матеріалі показав те, що, на думку військових, не можна було показувати, бо він видав чи то кількість людей, чи то позиції. Відповідно, «кіборги» сказали: все, всім до побачення. Тож Сергій їхав туди без упевненості, що все вийде. А фотогалерея «кіборгів» не була його редакційним завданням, вона не була опублікована в газеті. Ці фото він надрукував і подарував їм, тож вони мають право на їх використання. Єдине, в нас є умова – на що можуть іти кошти з їх продажу, а це на гуманітарні цілі, тобто місцевим військовим госпіталям, і ці гроші таки туди йдуть. Більше того, Сергій готує до другу книгу «Аеропорт», і багато «кіборгів» стали військовими консультантами видання.
– А що саме вона розповідатиме?
– Всім здається, що це буде книга, що розповідає факти, а це художній роман. Там змінені місця, вигадані персонажі. Але воєнні випадки на 90% відповідають дійсності. До того ж, там є величезна любовна лінія. Але не буду переповідати. Чекайте книжку Сергія Лойка «Аеропорт» у вересні.
– Та окрім суто професійних стосунків, у Вас тісні, навіть родинні стосунки з багатьма українськими журналістами. В минулому журналісти, а тепер уже народні депутати Ольга Червакова та Костянтин Усов – Ваші куми. Як розцінюєте похід у політику своїх колег і близьких?
– Я думаю, що на журналістів у владі в цей момент був суспільний запит. Для більшості це рішення також давалось достатньо важко. У політику пішли ті журналісти, в яких був рівень громадської довіри. Я не хочу робити аналіз їхньої діяльності, але я думаю, що частина з тих, хто нині у владі, через деякий час повернуться назад у професію.
