Після підписання Радянським Союзом 40 років тому Гельсінських угод для українців почався етап національного піднесення, констатують історики. Зокрема, тоді почала діяти Українська Гельсінська група. Опираючись на закріплені у столиці Фінляндії обіцянки комуністичної влади захищати права людини, учасники групи документували порушення та оприлюднювали їх на Заході. Одним із найвідоміших лідерів Української Гельсінської групи є дисидент Левко Лук’яненко, якого за правозахисну діяльність радянська влада визнала «особливо небезпечним рецидивістом» і протримала за ґратами понад чверть століття.
У розмові з Радіо Свобода Левко Лук’яненко пригадує, що підписанню Гельсінських угод 1 серпня 1975 року керівниками 35 країн передувало зростання політичного напруження у світі. Радянський Союз, до складу якого на той час входила Українська РСР, мав конфлікти з Європою, – зокрема, з країнами НАТО і маоїстським Китаєм. Тактика СРСР полягала в тому, щоб взяти Європу за союзника та налагоджувати відносини саме з цією частиною світу, згадує Лук’яненко. Як наслідок, лідери держав зібрались на Нараду з безпеки і співробітництва в Європі у столиці Фінляндії. Радянський Союз домігся в Гельсінкі затвердження результатів Другої світової війни – після перемоги над Німеччиною його території збільшились.
Захід зумів «вичавити» у Москви пом’якшення режимуЛевко Лук’яненко
«А Захід зумів «вичавити» у Москви, скажімо так, пом’якшення режиму. Це полягало в тому, що в заключному акті був розділ, присвячений гуманітарним проблемам. Там було написано, що кожна із учасників Наради надрукує в себе Загальну декларацію прав людини ООН і гуманітарну частину Гельсінського акту», – говорить він.
Радянському Союзу – кордони, Заходу – гуманістичні цінності
Таким чином радянська влада на папері взяла на себе зобов’язання захищати свободи людини та право націй на самовизначення, підкреслює Лук’яненко. Тоді за ініціативи професора Юрія Орлова сформувалась Московська Гельсінська група. Однодумці Лук’яненка запропонували йому створити аналогічний український осередок.
«Я погодився, хоча щойно вийшов із в’язниці. Але це була важлива справа, я зрозумів велике стратегічне значення такої пропозиції», – згадує він.
Об’єднувало членів групи бажання боротися проти тоталітарної системи і московської окупації, говорить Лук’яненко. І відразу додає, що це зараз можна вільно говорити про «московську окупацію», а тоді такі прямолінійні характеристики озвучувались лише між собою, аж ніяк не вголос. Тому формулювали так: Українська громадська група сприяла виконанню Гельсінських угод. А сприяти треба було саме радянській владі, говорить він, слідкувати за виконанням зобов’язань.
Звичайно уряду наша допомога треба була «як собаці – п’ята нога». Але ми спеціально таку довжелезну назву зробилиЛевко Лук’яненко
«Звичайно уряду наша допомога треба була «як собаці – п’ята нога». Але ми спеціально таку довжелезну назву зробили. Говорили: от, ви поширили, Брежнєв підписав документи в Гельсінкі. Серед тих документів є ось гуманітарна частина, надрукували Загальну декларацію прав людини – значить, це має здійснюватися», – говорить він.
«Як арештують, то будемо сидіти» – зі спогадів Лук’яненка
Працюючи над меморандумом групи, правозахисники підписались справжніми іменами та залишили свої контакти, хоч це було надзвичайно ризиковано. Це робилось для того, роз’яснює Лук’яненко, щоб КДБ не мала підстав звинуватити їх у створенні підпільної організації. За словами українського дисидента, він із однодумцями тоді діяли за принципом «як арештують, то будемо сидіти».
Свобода ніколи не діставалась легесенько, за свободу треба платити стражданнями – ми всі це зналиЛевко Лук’яненко
«Свобода ніколи не діставалась легесенько, за свободу треба платити стражданнями – ми всі це знали», – пояснює Лук’яненко.
На той час Левко Лук’яненко був під «кагебістським адміністративним наглядом». Це означало, що з 22:00 до 6:00 він не мав права виходити з квартири. Також його зобов’язали щоп’ятниці «відмічатись» у міліції – обмеження, викликані попередніми ув’язнення. Навіть під таким майже «домашнім арештом», він у складі української групи займався тим, що виявляв порушення прав та інформував про це інші 34 країни-підписанта. Лук’яненко підкреслює, що анонімні скарги не приймали – лише від людей, які могли підписатись під своїми словами.
«Отже, ми збирали ці факти порушення. А фактів (було – ред.) на кожному кроці і скільки хочеш. Люди знаходилися, які нам повідомляли це. А ми потім брали і писали щодо цього меморандуми до українського і московського уряду. Але разом із тим, ці заяви ми надсилали всім (іншим – ред.) 34 державам документи про порушення прав українців у Радянському Союзі», – пояснює він.
Інформацію передавали через іноземних журналістів і Радіо Свобода
Закордонні радіохвилі радянська влада глушила, тож люди вигадували різні методи, щоб прослухати критичну інформацію, яка там могла лунати в бік комуністичної влади. Згодом, згадує дисидент, вдалось налагодити співпрацю з іноземними журналістами. У Москві працювали кілька десятків представників закордонних медіа, тому документи з порушеннями перевозили спершу туди.
«Там був свій порядок, як це робилось. У Москві легше було – там демократія була більша. То наші дисиденти організовували на якійсь квартирі ніби прес-конференцію. Іноземний журналіст міг бути один, а дисидентів могло бути п’ять», – продовжує він.
Таким чином закордонним кореспондентам розповідали про проблеми і віддавали відповідні документи. Такі журналісти мали недоторканність, тож надавали інформацію далі українським газетам в інших країнах. Потім її підхоплювали Голос Америки та Радіо Вільна Європа (сучасна назва української редакції – Радіо Свобода). Такі прес-центри працювали в Києві, Львові і в Москві, каже правозахисник.
Я писав, таємно воно йшло в Київ, звідти таємно – в Москву, тоді таємно потрапляло за кордон. Там друкували, потім із газет Радіо Свобода транслювала передачі на УкраїнуЛевко Лук’яненко
«От я вийшов на вулицю, виступаю перед людьми і люди слухають, що я хочу сказати. Тоді я писав, таємно воно йшло в Київ, звідти таємно – в Москву, тоді таємно потрапляло за кордон. Там друкували, потім із газет Радіо Свобода транслювала передачі на Україну. А тоді люди тут сиділи і ловили частину того, що ми передавали», – пояснює «ланцюжок» правозахисник.
«Бронебійний удар по московській брехні»
І Левка Лук’яненка і його колег радянська влада звинувачувала в «українському буржуазному націоналізмі». Їх ув’язнювали, висилали з СРСР, переслідували. Усупереч такому тиску, говорить він, український рух зіграв дуже вагому роль.
«До того, до утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод наші брати з-за кордону, емігранти писали час від часу в різні газети статті нібито з України. Але підписували їх якимись псевдо. І «КГБісти» дуже просто з тим «розправлялись». Вони казали, що це фальсифікація», – згадує Левко Лук’яненко.
Ми стали чинником світової боротьби проти імперіїЛевко Лук’яненко
А от коли він із однодумцями почав підписувати документи справжніми іменами і телефонами – це стало «бронебійним ударом по московській брехні», підкреслює дисидент. Адже навіть коли ці дані отримували країни чи інституції, що симпатизували радянській владі, то правдивість порушень не могло спростувати «жодне посольство чи брехлива газета», додає правозахисник. «Ми стали чинником світової боротьби проти імперії», – резюмує він.
10 років ув’язнення і 5 років заслання
Радянська влада швидко почала протидіяти: перші арешти почались вже через пару років від початку діяльності Гельсінської групи.
Ми дали демократичним силам матеріал і докази. Ми оголосили створення нашої Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод 9 листопада 1976 року. А арешти почалися 5 лютого 1977 рокуЛевко Лук’яненко
«Проти імперії боролися, звичайно, країни НАТО і цілий світ, а ми дали демократичним силам матеріал і докази. Нас недовго витримали. Ми оголосили створення нашої Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод 9 листопада 1976 року. А арешти почалися 5 лютого 1977 року», – згадує він.
12 грудня 1977 року арештували і Лук'яненка, засудивши до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання.
Наразі Левко Лук’яненко висловлює свою підтримку «Правому сектору» та називає цю політичну силу «хребтом української державності». Той факт, що ця партія на останніх парламентських виборах не пройшла до Верховної Ради, набравши 2,5% симпатій виборців, дисидент порівнює з минулим Гельсінських угод.
Із 52 мільйонів населення України у Гельсінську групу пішли 10 чоловік. Правильні ідеї – небезпечніЛевко Лук’яненко
«Із 52 мільйонів населення України у Гельсінську групу пішли 10 чоловік. Правильні ідеї – небезпечні», – так пояснює Лук’яненко.
На думку одного з найвідоміших українських дисидентів, «Правий сектор» не протиставляє себе державі, проте і не хоче розсіятись між підрозділами Збройних сил України.
|
Довідка: Левко Лук’яненко народився в 1928 році на Чернігівщині. Через підпільну антирадянську діяльність у травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Лук'яненка до розстрілу, проте через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма роками позбавлення волі. Кару відбував у Мордовії. 9 листопада 1976 року увійшов до складу Української Гельсінкської групи. За правозахисну діяльність його арештували вже через рік та засудили до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання. У 1988 році Левка Лук'яненка звільнили із заслання, на початку 1989 року він зміг повернутися в Україну. Загалом Левко Лук’яненко провів у колишньому СРСР за ґратами як політв’язень понад чверть століття. Потім його обирали депутатом чотирьох скликань Верховної Ради вже незалежної держави. У 2005 році Лук’яненку присвоїли звання Героя України. |
