(Рубрика «Точка зору»)
Якщо ви вірите недавнім балачкам, Володимир Путін є не лише лицеміром, але і неймовірно зайнятою людиною. Зайнятою, зокрема, ухваленням секретних угод із тими самими європейцями й американцями, яких він роками обмовляє.
А якщо ви вірите чуткам, то європейці й американці також зраджують інтереси України на користь росіян.
Не те, щоб це було б незвичайним або особливо дивним. Цинізм, лукавство та лицемірство часто відіграють роль резервної валюти у політиці, де інтереси часто перемагають цінності.
Вже давно існує підозра, що Сполучені Штати Америки й Європа можуть віддати Україну Росії в обмін на підтримку Москви у забезпеченні угоди щодо іранської ядерної програми.
Крім того, Вашингтон певний час шукає підтримки Москви у гарантуванні керованого й узгодженого на переговорах відходу сирійського лідера Башара Асада від влади, що дуже допоможе закінчити конфлікт у цій країні.
А протягом останніх двох тижнів посилилися спекуляції про те, що домовленість про взаємовигоду була дійсно досягнута з Путіним. Все почалося 14 липня, коли американський президент Барак Обама високо оцінив роль Москви в ухваленні іранської ядерної угоди.
Підозри тільки збільшилися два дні потому, 16 липня, коли помічник держсекретаря США Вікторія Нуланд приїхала до Києва, щоб переконати законодавців включити до поправок у Конституцію України слова, які визнають особливий статус окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.
Це те, чого Москва давно хотіла, але Україна пручалася.
Спекуляції досягли кульмінації, коли люди почали поєднувати події останніх місяців: держсекретар США Джон Керрі приїхав до Сочі 12 травня на переговори з російським лідером Володимиром Путіним про Іран, Сирію та Україну; згодом було розпочато двосторонній дипломатичний канал про український конфлікт між Вікторією Нуланд та російським заступником міністра закордонних справ Григорієм Карасіним; Обама та Путін мали дві довгі телефонні розмови 25 червня та 15 липня.
Більше того, на додаток до іранської угоди, Москва, здається, є більш охочою допомагати з відходом Асада у Сирії, пише американське видання Wall Street Journal.
«Угоду ухвалили без України і за рахунок України», – написав на сайті Kasparov.ru. Андрій Ілларіонов, колишній радник Путіна та його теперішній критик.
Політолог Володимир Сокор також написав, що «Білий дім змінив свої політичні пріоритети на співпрацю з Росією щодо Близького Сходу, і, відповідно, став більш поступливим стосовно російської позиції з реалізації Мінських угод в Україні».
Послуга за послугу?
Це заманливо, елегантно і, здається, відповідає дійсності. Але чи є це правдою?
Коли Нуланд у Києві запитали про можливість «послуги за послугу», вона відповіла, що «образливо припускати начебто США займається компромісами».
Образливо чи ні, варто запитати, що саме отримала Росія? Насправді, дві речі – але жодну не можна назвати повноцінною зрадою Києва.
Встановлення дипломатичного каналу між Нуланд і Карасіним дає Москві те, чого вона завжди хотіла – двосторонній формат для вирішення кризи в Україні зі США і без України. Це саме та великодержавна політика, де великі країни вирішують долі маленьких, яка так подобається Кремлеві. Тим не менш, сам по собі цей канал у дійсності не дає Москві нічого важливого.
Друга річ, яку отримав Кремль, прийшла 16 липня – цього дня український парламент ухвалив у першому читанні зміни до Конституції України, які нададуть більше влади регіонам країни.
Після інтенсивного лобіювання Нуланд, проект поправок містив рядок: «Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом».
Багато хто тлумачив це як надання Москві того, чого вона прагне досягти в Україні, – нефункціонуючої федералізованої держави, де сепаратисти на окупованих територіях Донбасу зможуть паралізовувати процес ухвалення рішень у Києві.
Сполучені Штати і Європейський союз тиснуть на Україну, щоб та забезпечила більшу автономію Донецька та Луганська, а також легалізувала владу сепаратистів, що передбачається мінськими угодами, перш ніж Москва припинить військові операції та відведе важке озброєння.
Західні сили дедалі більше тиснуть на Україну, щоб та виконала політичні пункти (мінської угоди – ред.) в односторонньому порядку, не очікуючи при цьому дотримання Росією військових положень», – написав Сокор.
Однак законодавство, яке пройшло через перше читання 16 липня, насправді нічого не дає Москві, принаймні, наразі.
Поправки все ще мають отримати дві третини голосів у парламенті в останньому читанні, у чому не можна бути впевненим, особливо враховуючи настрій української громадськості, яка рішуче виступає проти надання автономії окупованим територіям та законного статусу ватажкам сепаратистів.
Навіть у такому разі, окремий закон, який визначатиме статус Донецька та Луганська, не буде розроблений та обговорений до осені.
Маленький брудний секрет Москви
Таким чином, ми повертаємося туди, де почали, – у глухий кут. Україна наполягає на тому, щоб Москва виконала військові положення Мінської угоди, перш ніж Україна виконає політичні, а Росія наполягає на тому, щоб Київ спершу ухвалив політичні рішення.
У статті для прокремлівської газети «Известия» російський коментатор Олександр Чаленко написав, що «Мінський процес зайшов у глухий кут» і Москві варто розглянути варіант анексії територій, окупованих сепаратистами.
Також у нещодавній статті у впливовому військовому часописі «Военное обозрение» аналітик Валерій Афанасьєв стверджував, що окуповані території варто перетворити на «другу Білорусь… самодержавну країну, яка б повністю залежала від Москви».
Це можна розглядати як приховану загрозу анексувати ці території чи перетворити їх у протекторат. Однак маленький брудний секрет Росії полягає у тому, що вона цього не хоче. Хто, зрештою, буде обтяжений відбудовою та клопотом щодо управління цими територіями?
Маленький брудний секрет Росії вже не такий і секретний. Для будь-кого, хто слідкує за розвитком подій, зрозуміло, що метою Москви є повернути окуповані території Україні як троянського коня. І Москві конче потрібно домовитися, щоб досягти цього результату.
«Допоки Путін в Україні, він залежить від інших. Цією залежністю можна скористатися», – написав український політолог Петро Олещук.
Brian Whitmore – оглядач, автор блогу Power Vertical (Вертикаль влади)
Оригінал публікації на англомовному сайті Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
