Росія не визнає Крим своєю територією. Точніше, офіційно вона ніби і закріпила статус півострова, прописала в законах належність АРК та Севастополя, контролює його територію, але де-факто соромиться півострова. Кремль готовий щоразу жертвувати Кримом, коли йдеться про санкції та проекти, з котрих немає можливості роздерибанити трохи грошей.
Серйозні банки не відкривають у Криму своїх представництв, кораблі не причалюють в його портах, авіакомпанії не літають, фірми не працюють. Усі, хто боїться санкцій та хоч трохи переживає за свій імідж – не заходять у Крим легально та й не дуже шукають обхідних шляхів.
Тільки мутні контори, котрим немає куди далі втрачати репутацію, почуваються там, мов риба у воді. Всі інші цураються Криму, як знайомого наркодилера, з яким соромно з’являтися на людях.
Кожна нова, анонсована російською владою, «перемога» в напрямку інтеграції півострова чи «світового визнання прав Кремля на Крим» дуже швидко перетворюється в поразку. Футбольні функціонери Росії заявляли, що кримські команди гратимуть в російському чемпіонаті, але, злякавшись потенційної можливості виключення своїх клубів із єврокубків, дуже швидко передумали.
«Крим Фест.ru», що мав би привабити натовпи туристів та просто зібрати на морському узбережжі силу-силенну любителів рок-музики з усієї Росії, не виконав жодного із завдань. Крім того, багато виконавців відмовилися або не змогли (і не схотіли) взяти участь у цій події. Навіть розрекламований виступ на фестивалі ізраїльського електронного гурту Infected Mushrooms, що мав «прорвати блокаду» півострова, не відбувся. Причиною цьому начебто послугувала затримка рейсу із Санкт-Петербурга.
Завищені очікування
Неспівпадіння очікувань з реальністю доволі часто стає причиною конфлікту. Так відбулося і в Криму з Росією – вони не отримали одне від одного того, чого хотіли. Мешканці півострова сподівалися, що «зелені чоловічки» повернуть їм молодість. Кремль та піддані ж мали надію на повернення почуття імперськості, гордості за країну та свого дитинства. Вірили, що застануть в Криму залишки СРСР, котрі, мабуть, судячи з цих міркувань, мала для них на півострові плекати та оберігати весь цей час Україна.
Обопільні сподівання виявилися даремними. Сатисфакція від тандему не відбулася, і тепер, за старою російською традицією, сторони шукають, хто в цьому винен. Себто, кого призначити цапом-відбувайлом.
Оскільки статус у Сімферополя нижчий, то йому й судилося приміряти на себе цю роль. Путін та компанія карають Крим за невиправдані очікування, вкотре діючи в системі координати «бий своїх, щоб чужі боялися». Та й щодо «своїх» та «чужих» виникає все більше сумнівів – нечисленним російським туристам на півострові не раді, принаймні, точно не так, як їм би цього хотілося.
Своєю анексією Кремль, по суті, ввів проти кримчан санкції: позбавив багатьох рідного дому та Батьківщини, розлучив сім’ї, розпочав війну, почав переслідування, створив дефіцит продуктів, позбавив ілюзій щодо спільного майбутнього.
Стосунки Росії та Криму куди краще розвивалися до анексії, коли Москва інвестувала в півострів, аби перетворити його в майбутній плацдарм для наступу. Тоді він видавався далекою недосяжною мрією, оплотом «Русского мира» в тилу ворога. Тепер же – це ще одні нахлібники, дотаційний регіон, майже цілком зав’язаний на Україні – її воді, енергетиці, сполученні, ба навіть туристах.
Не життя, а суцільна фантастика
Тепер, замість того, аби будувати міст, що мав би сполучити Крим із материковою Росією, все реальнішою стає альтернативна дійсність «Острова Криму» Василя Аксьонова. Проте на цьому все не зупиняється, розвиток подій рухається в напрямку уже іншої класики фантастики – «Населеного острова» братів Аркадія та Бориса Стругацьких: із гіпнотичним випромінюванням пропаганди, мілітаризацією суспільства, війною з сусідами та переслідуванням інакодумців аж до винищення. Не дарма фільм «Залюднений острів», за мотивами книги, режисер Федір Бондарчук майже повністю відзняв саме в Криму ще в 2007 році.
Союз Росії та Криму схожий на садомазохістський тандем, від якого обоє не отримують ніякого задоволення. Мусять вдавати щастя на камери, бо за ними стежить весь світ. Скули вже зводять від награної усмішки, але вони не можуть визнати, що помилялися. Надто далеко зайшли у своїй ненависті до інших, надто багато мостів спалили. Декотрі з них швидше, ніж їх встигли збудувати. Можна сказати, авансом.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
