Із самого початку Майдану на вулицях Києва почали працювати кінематографісти – спілкувалися з учасниками, фіксували сутички протестувальників із «Беркутом», намагались зрозуміти та показати Майдан тим, хто не міг бути присутнім там власноруч.
Радіо Свобода поспілкувалося із режисером Сергієм Маслобойщиковим – на Одеському міжнародному кінофестивалі він презентував документальну стрічку «Український аргумент». Чому люди вийшли на Майдан чи проти нього, ставить питання режисер.
– Які фільми цього року встигли подивитися на Одеському кінофестивалі?
– Я подивився дуже цікаву програму братів Люм’єрів – їхніх відновлених стрічок. Просто чудова добірка, так би мовити, приголомшливий документ історичний, який набуває все більше і більше естетичних властивостей. Суто технічна зйомка з часом, як дороге вино, набуває дуже цікавих естетичних властивостей. І подивився ще фільм угорський – «Син Саула». По-моєму, чудова картина і добре зроблена.
– Переходячи до фільму, який Ви знімали на Майдані, – яку думку в цій стрічці ви намагались передати? Події під час революції знімало багато кінематографістів та журналістів.
– Я думаю, усі, хто знімав на Майдані, займались приблизно тим же самим. Звідти показано величезну кількість матеріалу, та ще більше лежить у всіх киян у мобільних телефонах.
Ця історія ця ніколи не набридне, так, як оці люм’єрівські замальовки. З часом ці зйомки будуть мати ще більшу цінність, причому не тільки історичну, але і естетичну.
Що стосується моїх зйомок, то естетичного завдання не було, а було завдання просто надати слово тим людям, які там були. Саму подію, явище Майдану супроводжувало величезне поле нерозуміння. Хто це, що це? У світі панував вакуум нерозуміння, зокрема, за кордоном. Мені телефонували люди з різних країн і питали: «Що у вас відбувається? Хто оті люди?»
Саме тому з’явилося кіно – тому що мені здалось, що дуже важливо дати людям висловитись і показати решті, що це за люди були.
Я сприймаю свій фільм у першу чергу як певний історичний документ. Із цього документу зрозуміло, що Майдан – це дуже чесна низова ініціатива. В моєму фільмі люди дуже щиро говорять за себе, не за когось, а саме за себе.
– Ви знімали з обох боків?
– В основному ми знімали на Майдані, а також знімали на Антимайдані, який був у Маріїнському парку. Мені так здалося, це суб’єктивне враження, що на Антимайдані люди більш невпевнено себе почували. В Маріїнському парку говорили з побоюваннями, дещо лозунгами, якимись загальними фразами. У кращому разі все зводилось до тези, що все було добре. Люди погано розуміли, чому вони туди прийшли.
– А під час зйомок Ви відчули еволюцію поглядів?
– Я б сказав так: «Це не еволюція поглядів. Це швидше еволюція інтонацій». Я робив фільм про перший Майдан, тому свої питання до учасників я починав із того, чим він відрізняється від Майдану-2013.
У міру того, як ситуація розвивалась, я розумів, що це питання втрачає сенс – було зовсім інше загострення пристрастей. Найголовніше, якась зовсім інша концентрація волі, ніж була у 2004 році. Мені навіть здалось, що в кінці деякі люди не хотіли вже говорити, вони були зайняті справою і незручно було брати інтерв’ю.
Коли репресії стали значними, на деяких наметах повісили таблички, що знімати категорично заборонено. Це було приблизно після перших жертв на Грушевського. А перед розстрілом 19–21 лютого за камеру можна було і по зубах отримати.
«Наступ міліції нагадував «Володаря перснів»
– Я приїхав знімати на Майдан зранку після спроби штурму і побачив, що у протестувальників були перегорілі очі, без емоцій зовсім.
– Я б не сказав, що це перегорілі очі, це концентрація на справі. Особливо райдужної перспективи виходу не передбачалось, протестувальники до останнього дня могли очікувати будь-чого. Дуже важко витримати три місяці щоденної напруги, тим більше якщо людина присутня на Майдані і вдень і вночі.
Бачиш море міліцейських касок, особливо з Інститутської, тому що там пагорб, і вони як мурахи все заповнюють – одразу згадуєш «Володаря перснів», тому що не бачиш кінця цим шоломам. І відчуваєш із одного боку незрозумілість, а з іншого – впевненість у власній долі та бажання йти до кінця. Від цього, мабуть, такі погляди.
– Ви відгороджувалися камерою від учасників або також брали участь у подіях?
– Я знімав різними камерами – і з оператором на HD-камеру, і на GoPro, і на звичайний телефон. Фокус у тім, що коли щось починається, ніхто на тебе уваги не звертає. Ти вже учасник цих подій, незалежно від того, є в тебе камера чи немає.
– Ви підтримуєте стосунки з кимось із героїв?
– Так, підтримую, зокрема з одним із персонажів, який приїздив із Горлівки Донецької області. Чесно кажучи, я думав, що він перейде до «ополченців», але ні. Він там залишився, але не перейшов на бік сепаратистів. Для людей, які не були так сильно зомбовані, зараз дуже важка ситуація.
– Які емоції були, коли закінчили монтаж?
– Було відчуття, що вигукнув у лісі і почув луну. Багато голосів, серед яких є твій – нехай маленький, але десь лишився. Я не надаю великого значення власному фільмові, я думаю, що він відображає лише частину цієї історії. Найголовніше, що він показує обличчя людей і показує їхню щирість. Не так важливо, що вони говорять, а важливо, як вони говорять. Майдан – це явище індивідуальне, яке в результаті стало суспільним.
Коли починають говорити, що американцями куплена ця історія, що людей зігнали… Ну зберіть такий Майдан, хай американці куплять його у Москві або десь іще.
Важливіше познайомитись із людьми, ніж показувати «екшн» – режисер
– А ви дивились іще якісь фільми на цю тему?
– Я, на жаль, небагато дивився. Звичайно, бачив короткометражки «Вавілон-13», але досі, наприклад, не бачив фільм Лозниці. Я вважаю, що кожна короткометражка має свою безумовну цінність, і слава цим хлопцям, які відзняли, мабуть, більш гарячі фрагменти. В мене у фільмі не так багато «екшну», а більше облич і розмов. На якомусь етапі важливіше познайомитись із людьми, які там були.
– І герої у вас різні?
– Так! Абсолютно різні. Є і селяни, і робітники, і водії, і зі Львова, і з Києва, і пенсіонери. Є один хлопець із «Правого сектору», він онук відомого українського художника Георгія Меліхова, учасника Другої світової Війни. У його дідуся є дуже відома картина «Весна 1945 року», там солдат з автоматом за фортепіано і грає. І мій фільм якраз починається з того, що 20 лютого, вже після розстрілу, сидить у касці така ж людина і грає на фортепіано.
Іще один герой – суперінтелектуал київський Вадим Скуратівський.
– А було бажання зняти схожий фільм про Крим, східний конфлікт?
– Справа в тому, що я не документаліст і займаюсь цим час від часу, коли це трапляється в Києві, коли я просто не можу сидіти на місці. Бажання знімати щось на Майдані було пов’язане з відчуттям учасника цих подій, а учасником кримських чи східних подій я не був.
