Окупований Торез. Рік після збитого «Боїнга»

Пощастило: Торез майже не зазнав руйнувань під час авантюри Путіна, націленої на те, щоб змінити перебіг історії.

Війна тягнеться вже другій рік, руйнуючи усе навкруги. Села Андріївка, Степанівка, Сауровка, Дмитрівка вщент зруйновані з півдня та сходу під час боїв за Савур-Могилу.

Стоять порожні будинки без дахів, із парканами, що посічені осколками «градів», «торнадо». По характеру уражень видно, що лупили з території Росії. Села повмирали! Як тут не згадати білоруську Хатинь? Труби, що стирчали посеред згарищ...

А у Торезі усе, як і до війни. Ні розвалин, ні згарищ. Але для майже не зруйнованого Тореза та його мешканців є суттєвий наслідок війни. Хто буде тепер їх годувати, коли нема селян? Як наслідок, сьогодні ціна на дмитриївські огірки, що були завжди окрасою Торезького ринку, досягла 20 гривень. Навіть молода картопля – теж 20 гривень. Люди ходять, дивляться напружено та розуміють те, що війна, розв’язана Путіним із далекого Кремля, принесла скруту, злидні, невпевненість у майбутньому.

Лотерея виживання почалася, на черзі аукціон душ та торги свободою! Люди раді любим грошам, візьмуть їх і від кремлівського ката. З’явилися рублі манливої Російської Федерації. Але серед мешканців Торезу дуже швидко настало розчарування. Ціни то захмарні! Не те, що було в Україні.

Згодом стали надходити товари російські, такі привабливі у рекламі та жахливі у життєвій реальності. Пральний порошок «Большая стирка», який так розкручував презентабельний красунчик Малахов у власному телешоу, на практиці не піниться. Раз два і пачки нема… А ціна кусається. Краснодарська томатна паста, на відміну від херсонської української при додаванні у борщ не дала червоного кольору і він залишився білим. З чого її зробили, не відомо… може з яблучного пюре? Цукерки жахливі на смак. Бо не солодкі, а кислі. І навіть наша артемівська сіль, перероблена у Таганрозі, не така! Солиш, солиш, солиш, а страва все несолона. Сметана не є сметаною, і навіть кефір – то не кефір.

Колись нам говорили, що там на Сході є справжня країна мрій. Щось на зразок таких улюблених фільмів Леоніда Гайдая! Шурик біля газового автомата з водою за три копійки, чарівна історія про навіжених абітурієнтів та щасливий фінал із пошитим у дурні бульдогом та закоханою парою.

Пошитими у дурні стали усі мешканці мого Торезу. Дійсність виявилась сумною… нема там ніякого СРСР у Росії! А є жахливий феодальний капіталізм із фальсифікованими продуктами, фільмами без ідейного змісту та телебаченням, що нагадує жуйку для позбавлених смаку персонажів «Нашої Раші».

Мешканці Торезу здебільше саме такі, шанувальники «серійної жуйки», але в них залишилися спогади по полтавське вершкове масло, салтивську харківську ковбасу та пирятинські сири на рівні смакових рецепторів рота. Тому, у чергах вони вже сумують за Україною, згадують ті недавні часи, коли тут у Торезі була Україна.

На півночі за Розсипним, де впав «Боїнг» «Малайзійських авіаліній», збитий із російського «Бука», є вщент зруйноване село Нікішине, а поряд станція Редкодуб. Саме там проходив фронт під час боїв за Дебальцеве. Жахливі руйнування та сотні смертей із обох сторін!

Колись саме на цій маленький станції зустрічались два приміські потяги: один на Торез із Дебальцева, а інший із Тореза до Дебальцева. Ніхто з тих пасажирів минулого, дивлячись у соняшникові поля, і у страшному сні не міг би уявити підбитих танків, застряглих по башту у болоті, обвуглених тіл солдатів та дерев із посіченими гілками, за які б’ються чорні круки, щоб сісти на них. Вони, наче навіжені, кричать, кричать, кричать! І чується в їхніх криках: «ВІЙ-НА»!

Колись з Нікішина у Торез везли запашну соняшникову олію та ароматні яблука. Тепер потягів нема, а вокзал Тореза пропах не ароматом олії і яблук, а трупним смородом тіл невинних жертв зі збитого літака. Саме тут на вокзалі Тореза стояли вагони-холодильники із сумним вантажем неоголошеної війни.

Зараз мешканці Тореза зайняті здебільшого не роздумами чи спогадами, а елементарним виживанням. Вони почали займатися городами самі на колись занедбаних присадибних ділянках. Кожного дня, навіть у вихідні і церковні свята, у районі Торезького кар’єру чутно канонаду від залпів «градів», «торнадо», мінометів, а люди не звертають уваги на вибухи і не піднімають голови від родючої рідної землі.

А у центрі міста красуються рекламні плакати лідера ніким не визнаної у світі «ДНР» Захарченка, на афішних тумбах, де колись були рекламні плакати тризіркового кінотеатру імені Артема. Із плакатів він, посміхаючись, закликає вступати у організацію прихильників та будівників «ДНР».

Найбільш можливий заробіток – пристати до війська злочинців, які руйнують усе навкруги, та сіяти смерть. Та небагато охочих на цей пристати на такий заклик.

У місті нема українських телеканалів, нема газет та журналів. Єдине джерело вільної інформації – мережі інтернету, в яких можна дивитися українські канали та спілкуватися з однодумцями, хто не втратив надію у повернення Тореза до правового простору «Великої України».

Боляче визнавати, що процес повернення в Україну затягнувся, а дехто в Україні закликає блокувати зрадників, які приймали участь у так званому «референдумі». Я хочу закликати не судити усіх «скопом», люди не думали про наслідки того, що вони наробили. Із часом настане гірке прозріння і вони будуть каятися та розповідати онукам про те, що Україна – понад усе, що були Герої України, які поклали життя за їхню свободу та щасливе майбутнє.

Мірослав Тямущий, пенсіонер, місто Торез

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org