Нагрудний знак «За Доблесну Службу» 16 червня 2015 року отримав Юліан Матвійчук, заступник командира артилерійської батареї полку «Азов». Службу вчитель історії починав звичайним штурмовиком. У Полтаві під час своєї відпустки Юліан поспілкувався з Радіо Свобода.
– Юліане, розкажіть, чи був у Вас військовий досвід до того, як вступити до «Азову»?
До «Азова» я був вчителем історії і правознавства, співав у народному хорі «Калина», закінчив художню школу, музичну – на скрипці. Працювати за фахом не встиг, захистивши диплом, відразу вирушив на фронт, а документи видали вже моїй матері, і випускний уже без мене гуляли.
Мій військовий досвід – це ігри в страйкбол із друзями і, якщо можна назвати військовим, це Майдан.
У Революції гідності брав участь, навіть слід залишився, шрам невеличкий. До цього брав активну участь в акціях «Вставай Україно!», в націоналістичному русі, якщо брати партію «Свобода», то від 2010 року.
– Ви починали звичайним піхотинцем, а зараз заступник командира. Розкажіть про це.
Ми поставили батарею на позиції, і зараз вона єдина в секторі, яка веде нормальний вогонь
– Раніше всі були піхотою, раніше у нас не було ніякої техніки. 21 червня я виїхав у «червону зону», отримав перший автомат, перший РПГ. На початку грудня перейшов в артилерію і почав вчитися на навідника гармати. Ми поставили батарею на позиції, і зараз вона єдина в секторі, яка веде нормальний вогонь, всі інші чекають активних бойових дій.
Коли почалися навчання, ми забрали свої перші гармати і вирушили в «сектор М». Потім мене підняли до заступника командира батареї з питань особового складу. А звання так і залишилося, в Іловайську присвоювали всім звання молодших сержантів, виходить, що заступник командира батареї – молодший сержант.
– Які бойові точки пройшли і які зараз тримаєте?
Ми не хочемо зупинятись на Широкині, ми хочемо пройти до Новоазовська
– В основному, це «сектор М», якщо брати за ним, то це: Іловайськ, Старобешеве, Єленовка біля Донецька. Там ми «язика» брали, голову сільради, який вербував казачків до армії «ДНР», прямо під носом у сепаратистів взяли. Потім за Новоазовськом на кордоні з Російською Федерацією було Сєдове, там теж виконували певне завдання. Також Широкине, біля нього Вишневе, оборона Маріуполя тоді ще влітку, Виноградне зі сторони Іловайська, багато таких пунктів було.
Зараз лінія оборони ведеться від Широкина на Лебединське, до Мар’їнки, до Донецька.
Ми не хочемо зупинятись на Широкині, ми хочемо пройти до Новоазовська, взяти весь «сектор М» під свій контроль.
– Як Ви долаєте «бойовий стрес», і як взагалі уникати проблем, повертаючись до мирного життя?
Солдат звик до того, що в казармі його годують, одягають і віддають накази. Коли він приїжджає сюди, то не переключає клапан
– Я знаю, чому це питання часто ставиться: багато людей не вміє «переключати клапан».
Солдат звик до того, що в казармі його годують, одягають і віддають накази. Його підняли по тривозі, він знає, що робити: сів у машину, на позицію і там займається своїм ділом. Коли він приїжджає сюди, то не переключає клапан. Лежить, думає, що його знову буде хтось поїти, годувати, одягати і накази давати. Наприклад, наказ ходити на роботу повинна віддати людина, яку він дуже поважає. Якщо наказ віддасть жінка, буде сварка. От звідки починаються психологічні проблеми. Просто треба привчатися, якщо приїхав додому – все, забудь про те все. Ти повинен знайти роботу, повинен працювати і влаштувати свою сім’ю.
Головне підчас ротації – відпочити морально. Звичайно, всі хочуть поговорити, бо приїхав живий приклад. Треба розпитати, як усе було насправді, бо ЗМІ завжди брешуть. Говориш, давай хлопці про щось інше, про дівчат, про події у місті, бо не відпочинеш, бо знову переживаєш ті події, а відпустка швидко мине.
– АТО трималася на добровольцях і волонтерах, а яка ситуація зараз?
Не варто все віддавати на фронт, але якщо можеш собі дозволити – допоможи
Нарешті армія починає ставати на ноги. Наприклад, те, що виїхали «спартанки», «кугуари», «шреки», нова техніка, БТРи четверті, це починає працювати держава
– Це на сто відсотків було так десь до початку січня. Раніше як було, влітку якість пункти взяли, потім відійшли до Старобешева, почали атакувати Іловайськ, апендицитом відрізали Донецьк, потім Дебальцеве, постійний рух. Щось брали, щось захоплювали, такий собі футбольний матч, і всі вболівали, і намагалися допомогти всім, чим можуть. Зараз лінія розмежування стоїть, телебачення показує – перемир’я. Все, конфлікт став нецікавий. Допомога від волонтерів явно зменшилась у сотні разів.
По-перше, через економічну ситуацію в країні, по-друге нецікавість конфлікту. Людям немає за що хліб купити, а в липні нове підвищення цін. Не варто все віддавати на фронт, але якщо можеш собі дозволити – допоможи.
Перша операція, яку я побачив в українській армії, Збройних силах України, це була Мар’їнка. Нарешті армія, яку добровольці і волонтери захищали весь час, починає сама ставати на ноги. Наприклад, те, що виїхали «спартанки», «кугуари», «шреки», нова техніка, БТРи четверті, – це починає працювати держава.
Волонтери нам досі шлють безпілотними, тепловізори, це також величезна частка допомоги, але й держава десь відсотків на 45 дає. Якщо брати наш полк «Азов», то левова частка тримається на спонсорській допомозі, і на тому, чим ми самі себе забезпечуємо.
– На Вашу думку, чи буде кінець АТО? Чи військові мають бажання повертатися та змінювати Україну?
Всі, хто був активним під час Революції гідності, зараз захищають землю від агресора. Люди, будь ласка, підніміться з ліжка, зробіть щось самі, хочеться сказати
У нас величезний потенціал, величезна нація, величезні можливості. Треба просто захотіти і перший крок зробити
– Хлопцям постійно повідомлення йдуть: коли вже війна закінчиться, коли ви повернетесь сюди і почнете порядок наводити? Всі, хто був активним під час Революції гідності, зараз захищають землю від агресора. Люди, будь ласка, підніміться з ліжка, зробіть щось самі, хочеться сказати. Чому ми повинні все за вас робити, ми зараз «передвохсотимось» половина, хто тоді буде робити?
Усі постійно шукають причини, чому не можуть. Та можуть, все ми можемо! У нас величезний потенціал, величезна нація, величезні можливості. Треба просто захотіти і перший крок зробити. Вибрати будь-яку силу і починати з нею, навчитися і знати, як пробиватися у виконкомі, як правильно судитись у суді, знати, як, де і з ким говорити, а люди просто не хочуть цього робити, через те що їм заважають якісь причини, причин немає, причина – це лінь.
Ми всі повернемось, але хотілось би, щоб тут фундамент був, щоб розпочався процес змін. Люди голову опускають і жаліються, а треба продовжувати боротьбу.
– Які найважчі моменти можете пригадати за весь час в АТО?
– Найстрашніше – це очікування. Перед першим штурмом, коли помер «Береза», «Світляк» та «Вертольот», ми повинні були пройти відстань метрів 200 полем, до бліндажів ворога. З обох боків, як згодом стало відомо, були снайпери, вони «Березу» взяли і «Світляка». Така операція не для піхоти, але окрім неї в нас більше нічого не було. «Палій», керівник з третьої сотні каже: «Хлопці, я це місце сьогодні візьму, хто зі мною? (Один руку підняв, другий, третій, вся сотня…) Спочатку працюємо по позиціях мінометами, але бачите, відсотків п’ятдесят може не повернутися з операції. Через дві години виступаємо».
Почалося очікування. Сам уже розумієш: все, кінець. Нащо була та школа, університет, нащо воно все було, додому не подзвониш, телефон на базі. Потім думаєш, як воно боліти буде, якщо в тебе попаде, а можливо, ти на тому полі залишишся, бо я гранатометник, по нас в першу чергу стріляють. Такі думки в голову пішли дурні, хто почав спати, хто курив постійно, я чогось голитися почав. Час вийшов. Ми спорядження вдягли, щоб виходити, і якраз почався мінометний обстріл наших позицій, можна сказати, що сепаратисти нас і врятували. А потім нас вивезли в Старобешеве.
– А чи були під час перебування в АТО якісь радісні миті?
– Радісний момент – це завжди ротація, радісно було коли нам кока-колу привозили, друзі влітку приїжджали. А так, радіснішого за ротацію нічого не може бути. Бо відпускають нарешті додому.
