Як лікуються вимушені переселенці

Ярослава Трегубова

Київ – Переселенці не мають повноцінного доступу до лікування, бо держава не виділяє додаткових коштів на медичну допомогу та не пояснює, як її можна отримати. Такі висновки зробили експерти в результаті громадського моніторингу. Крім того, переселенці не можуть отримати пільгові препарати, у лікарнях відсутня психологічна допомога, а медперсонал нерідко має до них упереджене ставлення, констатують експерти.

​На лікування переселенців держава не виділяє додаткових коштів. Цей тягар перекладений на місцеві бюджети, каже Роман Лихачов, голова громадської організації «Чугуївська правозахисна група». У 2015 році в бюджеті жодної області не враховані витрати на переселенців. І, додає Лихачов, саме тому більшість лікарень не мають резервних фондів медичних препаратів.

«На даний час тягар цього забезпечення ліг на місцеві бюджети. Деякі райони та області взагалі не можуть самостійно їх оплачувати. Станом на березень цього року до медичних закладів лише на Харківщині звернулося понад 55 тисяч переселенців, 11% з яких потребували меддопомоги у стаціонарі», – говорить Роман Лихачов.

Водночас, Руслан Імереллі, керівник всеукраїнської громадської організації користувачів психіатричної допомоги «ЮЗЕР», підкреслює, що головним розпорядником додаткових держаних коштів на медичні потреби переселенців є саме Міністерство охорони здоров’я, але воно про це мовчить.

Пільговики без пільг

Найуразливішими є пільговики, адже, переїхавши до іншої області, отримати пільговий препарат надзвичайно важко, додає експерт.

«Отримують одиниці, бо вартість велика. На місяць на одну людину виділяється до 4 грн 30 копійок. Це на людину, яка стоїть на обліку в диспансері і має право на безкоштовні ліки. А таких людей в місті може бути 10 – 30 тисяч. Кошти видаються державою не за потребами, а за залишковим принципом. І найжахливіше в цьому те, що всі ці витрати лягають на місцеві бюджети. Держава не хоче брати на себе зобов’язань», – каже Руслан Імереллі.

«Син отримував ліки ще в Луганську, за безкоштовним рецептом, тому що хворіє. Коли ми приїхали сюди, нам ці ліки видати не могли, навіть після того, як ми написали заяву, що переїхали на нове місце і просили, щоб видавали ці ліки за цим місцезнаходженням. Тут отримали 2 рази, інші 3 місяці купували за всій кошт. Цей препарат коштує близько 1600 гривень», – розповідає Валентина, вона приїхала до Києва лікувати шестирічного сина, який має захворювання нирок. Однак вдома почалися бойові дії, і повернутися вони вже не змогли.

Основним нормативним документом, який регламентує компенсацію витрат приватним аптекам за пільгові ліки, є поста­нова Кабінету міністрів від 1998 року.

​«Спочатку приватна аптека повинна самостійно закупити лікарські засоби за певною ціною, віддати їх безкоштовно особі, яка має на це право, а далі вже компенсує бюджет. Усі ми знаємо як бюджет компенсує. Іноді півроку. Всі ми розумію, що за 6 місяців інфляційні втрати будуть шаленими. Тобто взагалі немає сенсу аптекам це робити», – зауважує Руслан Імереллі.

Експерти звертають увагу і на те, що в лікарнях відсутні списки аптек, з яким укладені такі договори.

Порахувати і проконтролювати

Експерти пропонують створити в кожній області електронний реєстр для обліку потреб переселенців та відповідного перерозподілу бюджетних коштів.

«У Харківській області почав працювати цей електронний реєстр. Було з’ясовано, що ця область витратила на переселенців 33,7 мільйонів гривень (дані на березень). Тобто можна з’ясувати, скільки коштів витрачається на вимушених переселенців», – говорить Роман Лихачов.

Також громадські організації пропонують створити наглядові ради, які б контролювали використання державних і благодійних коштів.

«На нашу пропозицію створити наглядову раду, зокрема, з числа переселенців, щоб громада і самі переселенці могли побачити, куди саме діваються гроші, був суттєвий опір. Так, зокрема, районна рада міста Чугуєва (Харківська область) рішенням сесії не дозволила формування такої наглядової ради. Ми вважаємо, що корупційні ризики в лікувальних закладах залишаються високими. Ми пропонуємо створити наглядові ради з залученням переселенців в кожній лікарні України», – додав Лихачов.

На відміну від луганських лікарень, тут в стаціонарі є препарати, і їх дають пацієнтам –​ переселенка

Що робити і куди звертатися, переселенці не знають, бо у лікарнях немає інформаційних дошок чи об’яв для них.

«Лише нещодавно зателефонувала медсестра і попросила принести медичну карту. Якийсь список вона склала, але це було буквально нещодавно. Тобто тільки зараз вони почали моніторити взагалі переселенців», – говорить Анастасія, яка разом з родиною приїхала до Новояворівська Львівської області з Луганська.

Каже, у лікарні доводиться бувати часто, бо має маленьку дитину. «Обслуговують на рівні з іншими, – додає вона, – жодних нарікань чи якогось дискомфорту ми не відчували. Можливо, це через те, що місто невелике і тут просто до цього ставляться. Мене особисто приємно вразило, що, на відміну від наших луганських лікарень, в стаціонарі є препарати, і їх дають пацієнтам. Ми купували мінімум, коли з дитиною лежали в лікарні».

Проте, зауважує інша переселенка, Владислава, для реєстрації в медзакладах вимагають купу довідок та підписів.

«Як до переселенця, ставлення було нормальне. Тільки, щоб зареєструватися у полікліниці, треба поставити чотири підписи у різних кабінетах. Зі мною поруч були старенькі переселенці, які просто з останніх сил ходили по цих кабінетах, дуже скаржилися. Але так було завжди для немісцевих. Це не тільки проблема донеччан», – розповідає дівчина, якій необхідно було здати аналізи у львівській лікарні.

Ірина у Львові живе уже майже рік, туди вона приїхала з Донецька. Каже, раніше хворіла винятково рідко, але через зміну клімату на новому місці доводиться періодично звертатися до лікарні.

«Я півроку витратила на те, щоб мені взагалі визначили, який в мене лікар за моєю адресою. Мені доводилося постійно пояснювати чому до них додалася нова людина на дільниці, де вже є 40. При цьому, ніхто не міг нормально пояснити, до кого звернутися. Якщо зі стоматологом мені пощастило, то терапевти ставились упереджено. Через те, що я переселенка. Всі бачили, у мене на картці була адреса моєї прописки», – говорить Ірина.

Але найбільше дівчину обурив нещодавній випадок: «Я застудилась, було загострення. Викликала лікаря додому. Лікарка спочатку подзвонила і вмовляла мене, щоб не приходити. Казала, що дощ, холодно. Але усе-таки прийшла. Я навіть зустріла її. Спочатку вислуховувала, мовляв, як так, у вихідний, що, не могла потерпіти? А коли побачила, що я з Донецька, запитала: «У вас так заведено, так? У вихідний день, в дощ людей кликати?» Я наслухалась: які ми нахабні, егоїстичні. Потім вона виписала ліків на 1000 гривень, там було 5 найменувань».

Переселенцями стали 24 тисячі інвалідів – Баранцова

Найуразливіша група – люди з особливими потребами. Їм не важко не лише отримати медичну допомогу, а й дістатися до лікувального закладу – такий висновок робить Тетяна Баранцова, голова луганської молодіжної організації «Асоціація молодих інвалідів Східного Донбасу – Схід».

«24 000 людей з інвалідністю – вимушені переселенці, з них лише близько 2000 людей з інвалідністю були організовано евакуйовані», – каже Баранцова. І додає, що часто саме ці люди балансують на межі виживання.​

«Недавно я пішла до лікарні. Ви розумієте, як лікарі ставляться до людей, хворих на ДЦП, – розповідає переселенка Яна, яка зараз живе на Закарпатті. – Вони не хочуть обстежувати, вони звалюють усі проблеми на ДЦП. А до чого тут ДЦП, якщо в мене болить хребет? Ми домоглися з чоловіком, правда, мене ніхто не дивився, щоб дали нам направлення на масаж. Ми йдемо в кабінет масажу, а там, щоб зайти до кабінету, такі круті сходинки, немає ні поручнів, нічого. Як я туди зайду? Мій чоловік також хворий на ДЦП, але в нього трохи легша форма. Він мене завів по цих сходинках. А потім спускався до мене обличчям, щоб спустити мене з цих сходинок. Я прийшла додому і так плакала... Мало того, що я не вдома, так ще й неможливо здоров’я поправити», – розповідає переселенка Яна, яка зараз живе на Закарпатті.

Станом на червень 2015 року, за даними ООН, в Україні офіційно зареєстровано 1 мільйон 300 тисяч​ внутрішніх переселенців. Однак і до сьогодні в країні немає специфічного законодавства щодо надання їм медичної допомоги.