У людей на Донбасі сформувалось «інтернатівське мислення» – пастор-волонтер

Олена Харитоненко

Пастором-волонтером називають Петра Дудника у Слов'янську. На початку воєнних дій він організовував евакуацію місцевих жителів з міста, а після звільнення Слов'янська пастор-протестант облаштував там табори для переселенців. За цей час його команда вивезла із зони бойових дій 12 тисяч людей. ​Тепер же однодумці Дудника на три місяці поїхали у прифронтові міста: Авдіїку, Попасну, Світлодарськ, Золоте і селище Миронівське, щоб там допомагати людям, які живуть під обстрілами. Добровольці роздають місцевим продукти і допомагають відбудовувати зруйновані будинки. Завдання місіонерів – знизити градус ненависті, каже Петро Дудник. В інтерв'ю Радіо Свобода він розказав, чому слід розмовляти навіть тоді, коли тебе не чують, та що таке «інтернатівське мислення».

– Тоді ми базувались у Святогірську, там було більше двохсот людей, і кожного дня ми привозили тих, кому нікуди було їхати. Першими з допомогою до нас приїхали «западенці», відкривали вантажівки і вивантажували банки з салом. У мене ніколи не було цього мислення, що люди із заходу інакші. Але коли в клубі зібрався весь табір, і ми поставили на стіл ці банки з салом... Я кажу: «Ви ж розумієте, це люди з погребів дістали, це не хтось там купив, привіз... Це люди своє дістали просто, щоб вам допомогти». І це якось інакше виглядає, ніж просто допомога.​

– Коли Слов'янськ захопили сепаратисти, вони зайняли будівлю церкви і влаштували там арсенал зброї...

​– Вони з самого початку ідентифікували нас, як своїх ворогів. Це війна російської армії, а православна церква Московського патріархату – їхня церква. Для них решта – не віруючі. Нас вони ідентифікували як американську віру, а ворогів, американців, треба знищувати. Тому сепаратисти захопили нашу будівлю, 8 червня минулого року вони розстріляли чотирьох моїх братів за вірою, яких забрали прямо з церкви, і заарештували нашого єпископа. Тоді я і виїхав з міста. Справді, наступного дня прийшли мене арештовувати. Я для сепаратистів у чорних списках, тому не можу заїхати на територію «ДНР», «ЛНР».

– Ви працювали і працюєте з переселенцями (церква забезпечує два контактні центри для переселенців у Слов'янську і ще один – у Святогірську) – які це люди, Ваше враження?

– Війна відкрила якусь специфіку людей на сході. Зазвичай, коли я це кажу, люди ображаються, хоча це правда: схід України відрізняється від інших регіонів. Багато людей ніколи нікуди не виїжджали. Ми евакуйовували людей із Горлівки, і я їхав на бусі, забитому мамами з дітьми. Це був серпень 2014 року. І поруч сидить жінка, яка говорить, що позаду – матір п'ятьох дітей, яка вперше в житті залишає межі міста. Тобто для неї Слов'янськ – це вже закордон. Люди живуть у своєму світі. Там формується інтернатівське мислення. В інтернаті діти, яких система зламала, у них абсолютно немає відповідальності. Зранку прийшов – сніданок на столі; прийшов зі школи, викинув брудний одяг – виперуть. Зате дитина думає, що вона ображена життям, вона найбідніша, і всі їй щось винні. Коли вона виходить за стіни інтернату, світ говорить: «Я тобі нічого не винен».

Війна відкрила у багатьох містах сходу приблизно таке ж мислення. Коли люди стають переселенцями і мають відповідальне мислення, то вони беруть відповідальність за своє життя. Так, їм боляче і погано, але такі реалії життя. Вони просять про допомогу не з позиції «ви мені винні», а з позиції «а могли би ви мені якось допомогти, якщо можна». Таких людей не так багато. В основному, приходять люди з мисленням «усі не такі, ті мене вбили, ті розбили, все погано. Ви даєте, а чому даєте мало? Чому одна буханка, а не дві? Чому один пакет, а не чотири?» Це мислення споживання.

Звичайно, складно працювати з такими людьми. Але якщо ми будемо жалітись, що вони погані, то ми нічим не відрізняємось від них. Коли був великий потік евакуації з Дебальцева, місто настільки було забите переселенцями, що вже нікуди не можна було їх розселити. Тому на залізничному вокзалі поставили дванадцять вагонів і селили туди. Там стояли два намети, і тричі на день ми годували цих людей. Потім потік ставав менше, людей частково розселили вглиб країни. Три вагони стояли кілька місяців, і ми побачили, що це перетворює людей на споживачів – вони нічого не роблять, п'ють і просто приходять до нас поїсти, закусити.

– Кажуть, що у найгарячіші періоди майже усі переселенці дзвонили вам і вашій дружині за допомогою. Чим допомагали після звільнення Слов'янська і повернення у місто?

– Спочатку ми годували Слов'янськ. З 5 до 10 липня минулого року рознесли близько 20 тисяч пакетів у кожен будинок, тому що ситуація була жахлива: люди були злі, електрики і газу не було, зарплат не було. У цей період ми навіть зафіксували два випадки голодної смерті.

Спочатку наша команда працювала на те, щоб допомогти людям вижити. Ми пакували пакунки і розносили у кожен будинок. Ті, хто мав сили, міг дістатись до площі, де роздавали гуманітарну допомогу, а ті, хто слабше, потребували більше, але самотужки дістатись до площі не могли...

– Як же дізнавались, кому саме потрібна допомога?

– А ми не дізнавались – ми в кожний будинок заносили. Стукали і просто давали по пакету. Потім почали допомагати людям відновлювати помешкання. У якийсь момент зрозуміли, що треба допомагати людям у інших містах, де ситуація гірша, ніж у Слов'янську. Це Миронівське, Попасна, Золоте, Світлодарськ, Авдіївка, Красногорівка, Мар'їнка, Курахове, Дебальцеве, Вуглегірськ. Туди почали виїжджати наші команди і возити продукти.

Потім ми побачили, що допомагати людям їжею – це нормально, але недостатньо, щоб щось радикально змінити. На наступному етапі ми усвідомили, що нам треба послати туди волонтерів-місіонерів, які жили б у цих містах і могли працювати з людьми. Основна наша мета – не продукти і не одяг. Звичайно, це потрібно і важливо. Але наша мета – це серця і мізки людей. Ми хочемо через нашу роботу, через слово, через допомогу знизити градус ненависті. Усі люди різні, і у кожного є своя правда. Багато дуже людей проросійського настрою, які ненавидять одне одного.

– Хто допомагає вам речами і продуктами, які ви возите у прифронтові міста?

– Коли ми починали школу місіонерів, у нас взагалі було нуль копійок. Ідея з'явилась, коли ми поїхали в Авдіївку. Ми привезли півтори тонни картоплі, і нам треба було фасувати її у пакети. Я сказав, що мені потрібно троє чоловіків, які будуть допомагати. З черги близько трьохсот людей я не зміг знайти трьох тверезих мужиків. От саме Авдіївка цим відрізняється – усі п'яні. Коли я повертався звідти, я був травмований тим, що побачив. Я думав, як можна людям допомогти. З однієї сторони, я хотів забути, піти, нічого цього не торкатися. Ми приїхали удруге – і та сама картина. З іншої сторони, я розумів, що це люди, і їм треба якось допомогти. У нас вже тоді було шість-сім волонтерських команд, які кожного дня кудись роз'їжджались. Я подумав, що наша допомога ситуаційна – ми привезли і поїхали, але, якщо волонтери поселяться у цих містах, стабільно почнуть працювати, тоді ми можемо вплинути на людей.

У Миронівському ми почали з продуктів, потім там поселилась група, тепер ми відновлюємо будинки, потім спробуємо проводити семінари та тренінги. Я почав своїй команді говорити про створення місіонерської школи. Ми визначили дату і програму. Звичайно, все існує на пожертви. Мені допоміг Facebook. Кожен раз, коли ми щось робили, я писав про це там, і різні люди з усієї України, з Америки, Німеччини, Росії відгукувались, надсилали фінансову допомогу, а я звітував про витрати. Люди розуміли, що всі гроші у справі. Бюджет місіонерської школи на чотири місяці з тридцятьма людьми – близько 600 тисяч гривень. Там нічого зайвого немає, крім їжі, траспортних витрат та оренди житла.

– Ваші місіонери кажуть, що є серед місцевих такі, що беруть допомогу, а потім проклинають. Що з цим робити?

– Продовжувати робити добро. У цьому і є певна жертовність, і прояв любові. Не просто, коли ти зробив добро і тобі зробили добро – це ідеальний варіант. Таке працює у мене в сім'ї: я люблю свою дружину, а вона любить мене. А любов жертовна – це коли ти добиваєшся людини, служиш їй, і у якийсь момент у неї щось спрацьовує. Тому таку роботу не можуть робити усі. Ми вчимо місіонерів і розказуємо, що вони повинні говорити і як. Ніхто з них не буде вступати у політичні суперечки, ніхто не буде розказувати, яка його громадянська позиція, хоча вона є у кожного. Вони просто будуть уникати таких розмов.

У нашій практиці було багато випадків, коли я даю хліб, а мені кажуть «О, київська хунта». Задача – знизити цей градус ненависті. Люди починають тобі довіряти, коли ти не один раз приїхав, як деякі депутати, сфотографувася і поїхав, а коли ти приїжджаєш раз, другий, третій. Потім взагалі поселяється команда у місті. Місіонери будуть там три місяці, а ми будемо звідси давати продукти. Їхнє головне завдання – говорити. Коли людям довіряють, з ними будуть розмовляти, і ми вже починаємо потроху змінювати ставлення.

– А були вже такі випадки, коли тон змінювався?

– Звичайно. Дві з наших команд уже працювали стаціонарно – у Миронівському і Попасній. І коли люди починають довіряти і розкриватись, тоді починаєш з людиною розмовляти, пояснювати, хто є хто, що є що. Пояснювати, що на війні немає справедливості, і ми не відстоюємо тільки одну сторону, мовляв, Україна ідеальна, а решта погані. Є, на жаль, випадки мародерства і зі сторони українських солдатів, і це факт. Є п'янство, і це теж факт. Але це не говорить про те, що ми не повинні любити нашу землю і брати відповідальність за неї.

Думати, що хтось прийде і допоможе, Росія дасть нам пенсії – це, на мій погляд, дуже далеке мислення. Наприклад, у Миронівське поїхала ціла команда волонтерів з Західної України, щоб не тільки роздавати продукти, але і допомогти відбудувати пару будинків. Ми не хочемо за людей робити їхню роботу, але ми хочемо показати їм, що життя триває, не треба опускати руки, треба виходити з депресії. Мовляв, ми вам допоможемо, а ви беріть відповідальність за своє життя і починайте підніматись. Як ми бачимо, глибинна причина цієї війни – це егоїзм. «Віджати» машину, будинок, місто, частину країни. А те, що може цьому простояти – це любов, яка віддає від себе іншим. Це ми намагаємось «втовкмачити» у мізки людей.