(Рубрика «Точка зору»)
Здавалося б, Росія мала радіти протестам у сусідній Вірменії: соціальні гасла, «братній» народ. Чим не продовження великої соціалістичної революції за права пролетарів? Але все одразу змінюється, коли компанія, котра експлуатує трудящих, виявляється російською, а будь-які протести в сусідських країнах Кремль автоматично розцінює, як загрозу своєму режимові.
Значна частина населених пунктів СРСР мали у своїй топоніміці згадки про переворот 1917 року. Українські міста, особливо на Лівобережжі, досі рясніють всіма цими проспектами «40-річчями Жовтня», вулицями «Революції», «Великого Жовтня», «Аврори», а подекуди ще можна натрапити й на пам’ятники «героям революції».
Незабаром, завдяки законам про декомунізацію, вони зникнуть із мап українських міст. А от столиця Російської Федерації Москва та головне місто Російської імперії Санкт-Петербург (тоді – Петроград) – зовсім не поспішають позбуватися революційної топоніміки. Ба більше, в Білокам’яній навіть подумують повернути назад на Луб’янку пам’ятник Феліксу Дзержинському, одному з організаторів листопадового заколоту. Все це виглядає доволі дивно, адже будь-який натяк на революцію в теперішній Росії – це саме те, чого страшенно боїться Володимир Путін.
Революція та контрреволюція
Коли в листопаді 1917 року більшовики скоїли переворот, вони обіцяли, що це не єдина така дія, а всю планету невдовзі очікує Світова революція.
Більшовицька Росія мала стати найбільшим експортером переворотів, проте якось з цим не склалося. Усі Ельзаські, Угорські та Баварські радянські республіки дуже швидко здулися, а потенційний похід на Індію самі більшовики визнали божевіллям та згорнули проект.
Після цього СРСР встановив дипломатичні зв’язки із «клятими буржуями» і радо користав з того. Згодом соціалістичний світ таки поповнився ще кількома республіками, після «визволення» від нацистів, а насправді – нової окупації країн Східної та Південної Європи, а також Кореї.
Пізніше керівництво Союзу спробувало провести кілька переворотів у країнах Латинської Америки та Азії, проте далеко не всі із них виявилися успішними.
Із ослабленням Радянського Союзу розпочався зворотній процес. Країни соцтабору в різний час пройшли через демократичні революції, аби скинути маріонеткову прокремлівську владу та позбутися спадку окупантів.
Декотрі проходять через це ще й досі. З кожним роком процес стає все ближчим до Білокам’яної. Україна, Грузія, Киргизстан, знову Україна, а тепер і Вірменія. Хай навіть протести в останній мають соціальний характер та майже не несуть чітких антиросійських меседжів – вони все одно лякають Путіна та його кліку.
Вони вже встигнули накоїти помилок, назвавши все технологією Заходу та втручанням Києва. У них цей страх дійшов до параної. Вони заразили ним 89% соціуму, постійно повторюючи мантру про стабільність, розхитування човна та руку Заходу у протестах проти диктаторів.
При цьому росіяни ще умудряються ображатися, що в Україні валять пам’ятники Леніну – чоловікові, котрий здійснив революцію в Російській імперії за гроші західних фондів і котрий дуже любив валити пам’ятники. Іронія, чи не так?
Бумеранг революції неодмінно повернеться в Росію
Росія майже століття тому запустила цей бумеранг революції і ось зараз в Кремлі майже фізично відчувають його наближення. Що от-от він повернеться в точку, з котрої його випустили і болісно вдарить в затилок, аби коло могло замкнутися. Аби вбити звіра в його лігві.
Весь хаос, усі страждання, все, що колись послала цим запуском у світ – усе повернеться Росії, аби врешті змогла переключитися на власні проблеми та відстати від сусідів, давши їм врешті спокій. Тоді країна зможе розібратися в собі, провести декомунізацію, переосмислити ціннісну систему і повернутися в лоно цивілізованих народів.
А поки є сили – Путін та його кліка втікатимуть від бумеранга, що є сили. Тільки він все одно застане їх зненацька і виб’є ґрунт із-під ніг. Закон бумеранга – нічого особистого.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
