Російський телеефір: як він виглядає зсередини

Кореспондент Російської служби Радіо Свобода і український власкор «Комерсанта» оцінили програму «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим», що виходить на Першому каналі російського телебачення, зсередини і ззовні.

Олена Риковцева: Мою українську колегу Яніну Соколовську запросили на ток-шоу «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим». Вона це шоу не дивиться. Вона запитала мене, як воно будується, і чи існує хоч якась можливість донести до аудиторії свою точку зору.

Я сказала, дивлячись, яка це точка зору. Якщо вона стане критикувати українську владу – вона, звичайно ж, зможе донести її цілком комфортно. Ні, – сказала Яніна, – я би хотіла сказати, що на Донбасі воює російська армія. Що це були російські танки під Мар'їнкою – в кількості 50 штук.

І тут я розвела руками. Я по пунктах пояснила їй структуру цього шоу.

1. В обговоренні українських питань співвідношення гостей, умовно кажучи, з проукраїнською і проросійською («деенер-»/«еленерівскькою») позиціями незмінно два до шести. Ось стоять одна проти одної дві експертні четвірки. В одній з них всі однодумці, а в іншій тільки два однодумці. А інші два – однодумці тих, які стоять навпроти. Причому, «проросійська» команда включає в себе як московських політологів, типу незмінного В'ячеслава Ніконова або якогось надзвичайно крикучого Дмитра Куликова, так і українських політиків, типу донбаської Олени Бондаренко, киянина Володимира Скачка, не кажучи про представників власне «ДНР-ЛНР» і самого ведучого Володимира Соловйова, який усіма фібрами своєї модераторської душі грає строго за цю команду. Тому навіть якби їм всім давали говорити порівну, проукраїнська точка зору все одно суто кількісно тонула б у проросійській.

2. Але навіть за такого переважаючого домінування проросійської точки зору порівну їм говорити не дають. Тобто Ніконови, Бондаренки і Пушиліни свої монологи штовхають в комфортній поважній тиші. Олесям, умовно кажучи, Яхно-Бєлковським доводиться продиратися крізь крик, гамір і жартівливі репліки ведучого. У нього віднедавна з'явилася ще й неприємна манера «захіхікувати» свого опонента. Той, наприклад, каже, що на Донбасі є російські військові. А цей регоче: от дурник. Камера фіксує фінальну крапку полеміки: і це не обличчя українського сперечальника з його аргументом, це сміх особи Соловйова, який, відсміявшись, вже махає в бік оратора з проросійської команди.

​Він взагалі, розмовляючи з бридкою українською стороною, стоїть прямо-таки зігнувшись. У нього на «незручного» українця націлена одна голова, а весь торс при цьому вивернутий в сторону «зручного». А далі так: аргумент українця, іронічний контраргумент Соловйова і негайний диригентський помах зручному, і ось вже той плавно ллє розповідь про український фашизм і нацизм в мовчанні аудиторії.

3. До всіх цих об'єктивних моментів, які роблять практично неможливим повноцінно донести свою точку зору, додаються суб'єктивні. Це якість самої аргументації і власне вміння сперечатися. Справа в тому, що ліберальну точку зору з російського боку представляють вкрай слабкі сперечальники, на кшталт неточного Леоніда Гозмана і млявого Бориса Надеждина. Сильних ораторів з потужними голосовими даними і міцною аргументацією, на кшталт покійного Бориса Нємцова чи нині живих Пархоменка або Муратова, на такі ефіри не кликали і не кличуть. Що стосується жінок, то в Росії є тільки одна, яка здатна пробити свою точку зору крізь в кількараз більші сили противника, – це Ксенія Собчак. Вона може брати і горлом, і логікою. Але її не кличуть теж. Серед українських, з тих, що приїжджають, таких немає взагалі. Олесю Яхно затоптують і закльовують досить легко – єдиним спогадом від її участі в ефірі залишаються її великі нещасні очі. До того ж, ось цій самотній захисниці української точки зору в системі своєї аргументації не можна жодного разу помилятися, не можна підставлятися, бо якщо помилку допускає опонент – її ніхто не помічає, а якщо вони самі – о, тоді їх рвуть на частини з подвоєним ентузіазмом.

Вислухавши ці умовиводи, Яніна Соколовська зовсім не передумала прямувати до Володимира Соловйова. Вона була впевнена у своїх силах. А я всілася перед телевізором за неї вболівати. Я вже давно не дивилася це шоу, і мені було надзвичайно весело спостерігати, як вони по пунктах екранізують всю технологію, тільки що озвучену мною для Яніни.

У студії 2 години обговорювали, звісно, Україну. У першій годині серед сперечальників, як звичайно, були два проукраїнських і згуртована шістка «анти»: парочка кремлівських політологів, парочка українських політологів, які голосили про «геноцид власного народу», парочка «еленер-деенерівців». Все було як завжди.

Політолог Ніконов в цьому ефірі відповідав за «фашистську» складову. «Коли ви говорите: Гітлер – не фашист, Бандера – не фашист, – звертався він до двох опонентів з України, – вас ніхто не підтримає з тих, хто нас зараз дивиться!» Українці (зокрема, політолог Тетяна Вороніна) справді говорили, що Бандера – не фашист. Але вони не говорили, що Гітлер – не фашист. Проте ж у них не було можливості заперечити Никонову. До того ж, він так довго говорив, що вони могли забути, з чого він почав. А продовжив він наступним: «США не підтримали батальйон «Азов», тому що ті расисти і антисеміти. Ні єврейське лобі, ні афроамериканське таке підтримати не може».

Особисто мені було б цікаво послухати, що дадуть у відповідь на це проукраїнські гості з України. Але вони нічого не відповіли. Ніконов – священна корова в цих ефірах. Він несе бог зна що, але ніхто не наважується йому заперечити. Він їх усіх ніби гіпнотизує. Ніконов – це головний оплот ведучого Соловйова. Це до нього він завжди стоїть з простягнутою рукою, щоб в будь-яку хвилину той підбив правильну теоретичну базу під будь-якою суперечкою, яка спалахнула. Послухавши, наприклад, перепалку українського політолога Вороніної з «еленерівцем» Дейнегою, Соловйов звертається до Ніконова: «Я правильно розумію, що вони ні про що не домовляться?» Ніконов (авторитетно): «Про що нацисти можуть домовлятися з тими, кого вони хочуть підкорити?» І це, знову ж, залишається без коментарів! І ось це Никонівське: «Україна приречена – в силу повної неадекватності її еліт» теж не зустрічає заперечень.

Все тут влаштовано так, щоб останнє слово залишалося за «своїми». «Чужі» потрібні тільки для того, щоб відтіняти «свою» точку зору, щоб робити її більш опуклою, вистражданною; гості з України допомагають організаторам шоу створити видимість суперечки, поставити ось цю галочку – у нас же були дві сторони! У нас не тупа одностороння пропаганда! А те, що в цій імітації все влаштовано так, щоб домінувала і перемагала точка зору російської сторони, про це глядачеві замислюватися зовсім не обов'язково. Він повинен винести з цієї дискусії чергове підтвердження правильності «нашої» точки зору в абсолютній впевненості, що порівняв її з точкою зору опонента.

Яніну мою впускають на другій годині ефіру. І з нею теж все відбувається як по писаному. Коли вона заявляє, що київська влада повинна домовлятися з «ЛНР» і «ДНР», а замість цього обзиває їх «терористами» – вона удостоюється похвали від самої Олени Бондаренко: «Молодець! Розумниця!» Але коли вона намагається говорити, що звідки ж узятися під Мар'їнкою танкам, маючи на увазі, що звідки ж їм узятися, як не з боку Росії, за її виховання особисто береться сам Соловйов, який пояснює їй, що Україна продавала свої танки куди тільки можна, тому чому б їм не бути у «ополчення», і взагалі в російських частинах всі танки під номерами, і поки вона йому не пред'явить номер танка, який брав участь в бою під Мар'їнкою, вона йому взагалі не цікава.

Про «нацизм» Яніні теж начебто вдається вставити дві копійки, вона каже, що від повторення слова «нацизм» миру не побільшає. Але вона все це говорить не до Никонова, головного носія ідеї «українського нацизму», а «еленерівцю» Дейнеці, який слів про нацизм якраз не вимовляв, на що він їй одразу ж справедливо вказує. Тобто, напевно, Яніні Соколовській вдалося донести до аудиторії дещо більше, ніж іншим її співвітчизникам, але все це в такому шумі-гамі, що я вже не знаю, що саме вдалося російським глядачам виокремити з її меседжів, та й чи намагалися вони щось виокремлювати, для цього потрібно було сильно напружитися. І це в той час, як пасажі про український нацизм в їхні голови вливали розмірено і повноцінно.

З іншого боку, мою колегу Яніну дуже надихає той факт, що після ефірів вони ведуть цілком конструктивний діалог. Я теж чула від одного учасника шоу «Політика» Першого каналу, що в ефірі всі топтали ногами одну українську дівчину (напевно, це була Олеся Яхно), а після ефіру кидалися висловлювати їй всіляку підтримку і солідарність. Але все це, як ви розумієте, вже для внутрішнього, а не для зовнішнього користування. Тим не менш, Яніна вважає, що брати участь у таких шоу можна і потрібно, про що вона і написала текст, пропонований вашій увазі.

Яніна Соколовська: Чим більше в телевізійних ефірах звучать слова «нацизм» і «фашизм», тим менше шансів у примирення на Донбасі. Це – основна думка, яка виникає після перегляду зсередини програми Володимира Соловйова, та й багатьох інших програм російського телебачення.

«Перегляд зсередини» означає участь. Саме від участі в програмі Володимира Соловйова відмовляли мене колеги. Мовляв, слова сказати не дасть, буде гнути свою лінію і взагалі – всі українці там для биття.

Була й інша версія: «Тобі будуть доводити, що ми з росіянами – брати, а ми – такі ж родичі, як вовки і собаки. Начебто і схожі, а звички – різні», – говорив мені дуже шанований мною журналіст-українець, який давно живе в Москві.

На ток-шоу я все ж пішла. Не тільки тому, що цікаво, а тому, що потрібно сказати людям не про війну, а про мир, не про розгром, а про пошуки взаєморозуміння. Пояснити, чому нам виявилося легше домовитися з німцями, які розкаюються у фашизмі, ніж з росіянами, що звинувачують українців у фашизмі.

Перше, що я почула, увійшовши на ефір, – це вигук «нацизм» від цілком відомого експерта. «Фашизм» – підхопив слідом не менше знаковий політик. Вони говорили щиро. Здавалося, вони вірять в те, що вимовляють. І бійню на Донбасі вони називали виключно «громадянською війною».

Навпроти мене стояв «повноважний представник «ЛНР» пан Дейнега, який через складні обставини там, дзвінкими словами не розкидався. Поки ТЕЦ в місті Щастя контролює Україна, він змушений шукати точки дотику з її владою. І слово «москаль» він вимовляв не з єхидством – він так згадував губернатора Луганської області Геннадія Москаля, з яким пану Дейнезі зараз доводиться вести діалог.

Незважаючи на запеклі сутички всередині ефіру, після нього учасники залишилися розмовляти і домовлятися про те, що зробити, щоб пориви Донбасу до самостійності не вартували життів. На жаль, глядачі не почули, що говорилося про легалізацію дипломів луганських вузів, які стали несертифікованими через невизнання самої «ЛНР», про працевлаштування біженців звідти, про гуманітарну допомогу, про те, що гумконвоі проходять з боку України, але не можуть прорватися з боку Росії (мова не про колони, сформовані МНС).

В ефірі ці теми або не виникають, або виникають побіжно. І судячи з реакції моєї аудиторії в соціальній мережі, історія гумконвоїв, яка практично не прозвучала, виявилася для глядачів найбільш болючою. І для тих, хто всередині донбаських подій, і для тих, то спостерігає за ними ззовні.

Чим ще стали ці ефіри для тих, хто в них бере участь? Можливістю зустрітися віч-на-віч з опонентом, побачити українців, багато з яких не живуть в країні. І оскільки живуть вони далеко, часто навіть не в Росії, міркування їхні агресивні, вони таврують українську владу, а «нацисти, хунта і фашисти» стають для них ключовими словами, схвалюваними під оплески залу.

Ті, хто живуть в Україні, таким словам не аплодують. Ефір для них – шанс, а ведучий – каталізатор. І, мабуть, найважливіше, що я почула, знову ж таки, в кулуарах: нам вдалося розпочати склеювати дзеркало.

Так, склеєне ніколи не стане цілим і не буде відображати дійсність так чисто, як раніше. Але викривляти її, як тисячі осколків, воно вже не буде.

У діалозі з противниками ми не станемо такими, як раніше, але зможемо стати кращими, ніж зараз. Це – мій висновок з життя російського «внутриэфирья» – які б Жириновські не піднімали його на прапор.

Оригінал матеріалу –​ на сайті Російської редакції Радіо Свобода