Олена Шарговська
(Рубрика «Точка зору»)
Поміж крайнощами знищити все і все зберегти щодо візуальної спадщини тоталітаризму має бути місце зваженій професійній дискусії. Декомунізаційний закон передбачає можливість збереження цінних мистецьких елементів, наприклад, у музеях. Які з об’єктів заслуговують на перенесення і збереження?
До 21 листопада з публічного простору мають зникнути всі зображення радянської тоталітарної символіки. Так ідеться в Законі «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки».
Серп і молот, пам’ятники тим, хто керував масовим знищенням українців, численні вивіски, панно і мозаїки, які возвеличують радянський лад, наче зеківські татуювання на тілі країни. По виході з в’язниці носії татуювань часто ціною фінансових витрат і фізичного болю намагаються стерти ганебні сторінки власного минулого, щоб не надати йому продовження. Цю процедуру зараз має пройти Україна.
Ті, хто ностальгує за совєцьким життям і його символами, висувають контраргумент: серед соцреалістичних пам’яток чимало творів мистецтва, а демонтувати і перенести їх начебто неможливо. Як-от приміром мозаїки у столичному метро.
Із підземки – у музей
Тоталітарної символіки залишилося немало, але далеко не всі монументальні твори у метро мають художню цінність, стверджує Ігор Хоборов, завідувач освітнього відділу Музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків.
Він відзначає лише два зображення: «Серед станцій Київського метрополітену мають художню цінність мозаїчне панно на «Шулявській» [панно на Шулявській під дію закону не підпадає, адже не містить символіки – О.Ш.] та мозаїка на станції «Палац «Україна». Все».
«Ось тут, на останній, символіка аж напирає на людину. Але якщо цього мистецтва не зберегти, постане провал між традицією бойчукістів і сучасною творчістю монументалістів, – пояснює мистецтвознавець. – Зрозуміти, що було привнесене в 1960-і роки і як тогочасні художники спиралися на традицію, буде неможливо. У розірваних шрифтах, у цьому сонці є натяки на 1920-і роки, на конструктивізм – від того мистецтва теж мало що лишилося. А зібране разом воно створить відчуття епохи».
Хоборов звернув також увагу на рельєфне панно на станції «Політехнічний інститут». «Це чистий сюрреалізм: серп перетворюється на слід від запущеного супутника».
Решта оздоблень на станціях художньої цінності не мають, лише історичну. Там, де із композиції можна просто вилучити окремі деталі-символи, варто доручити роботу групі художників, щоб вони замінили елементи, не зруйнувавши гармонії.
«Якщо тут замість зірок ми поставимо щось інше, композиція не зміниться. Вони виконують роль шевронів, які ритмічно повторюються», – коментує мистецтвознавець оформлення вентиляційних решіток на «Арсенальній».
(Комуністична символіка у Київському метрополітені)
Комуністична символіка у Київському метрополітені
Громадський діяч Тарас Шамайда з приводу «сумнівних» станцій говорить, що далеко не на всіх символіка суперечить закону. «Взагалі самі по собі зірки, якщо вони не на червоному прапорі, або не пофарбовані в червоний колір або не поєднані з серпомолотом, не є елементом пропаганди тоталітарного режиму. Вислів «радянські зірки» позбавлений сенсу, оскільки зірка – давній символ людини, сама по собі вона не є «радянською», «американською» , «чилійською» чи «китайською», – пояснює Шамайда.
Як замінити композицію – це справа смаку. Але місця пропаганді не має бути. Цінні з мистецької точки зору елементи Тарас Шамайда радить передати спеціалізованим музеям.
«Демонтувати й законсервувати твори мистецтва можливо», – погоджується Ігор Хоборов.
Символи, варті нашого простору
Ухвалення закону, який зобов’язує органи влади та місцевого самоврядування провести демонтаж, може врятувати визначні твори мистецтва від стихійного нищення обуреними громадянами, для яких ці символи болючі не тільки у зв’язку із минулими подіями. Саме під цими символами Росія розпочала війну проти України.
«Будь-які ідеологічні знаки, які забивалися в голови, – це символи, на яких виховується покоління. Це пояснює таке агресивне знесення пам’ятників: накопичення фальші дійшло до критичної точки. Людині фізично потрібно було звалити цю «звєзду», яку йому все життя на лобі малювали. Неправильно, звісно, прийти і розтрощити пам’ятник молотками, можна культурніше це зробити, але накипілий обман і засилля симулякрів неможливо було вже стримати. Це все фальшивка, підміна, тому його треба прибрати», – застерігає не применшувати роль знаків відомий художник Ростислав Лужецький.
Він виступає за диференційований підхід до «політизованої» монументалістики: «Не можна тягнути все це «наслєдіє» за собою. Ми вже бачили, чим це закінчується. Треба розібратися, що є предметом мистецтва, незважаючи на ідеологічне забарвлення. Візьмімо, наприклад, пам’ятник Артему роботи Івана Кавалерідзе. Його в жодному разі не можна знищити, це видатна мистецька річ світового рівня. Є речі менш видатні, у яких також може бути і був присутній ідеологічний контекст, але не аж такий відвертий, нахабний і безглуздий – як-от натулені всюди серпи і молоти, зірочки, що є з мистецької точки зору абсолютним безкультур’ям. Тому варто взяти за принцип: речі, які наліплені будь-де, елементарно демонтуються без шкоди середовищу. Їх можна використати для створення музею тоталітаризму, таких прикладів у світі є багато. Довкола ж тих, які є справді цінними і вписані в архітектоніку міста, варто вести професійну дискусію. Їх не так багато, бо переважно те мистецтво було слабеньке. Важливо розрізняти такі твори і клони, симулякри».
«Більшість соцреалістичних монументальних об’єктів замовні, нікому не потрібні, – погоджується з ним Ігор Хоборов. – Є речі, які взагалі не зачіпають: як-от «Спіраль часу» на «Театральній». Але роботи, що є кроками на шляху українського мистецтва, слід зберегти».
Існують методи, щоб перенести в музей мозаїку, хоч це досить тяжка робота, нагадує Ростислав Лужецький. Тож якщо твір досить цінний, він заслуговує на збереження високою ціною. Які саме твори необхідно зберегти, мають визначати відповідні комісії: «Щоб зняти суперечності, треба звернутися до авторитетних фахівців, які спільно вирішуватимуть. У цьому нема нічого складного, а занепокоєння, що, мовляв, «знищать все», – це спекуляції тих, кому потрібно розгойдати тему».
Та які б не були труднощі, прибрати комуністичні символи з публічного простору необхідно.
«Зокрема, ті об’єкти, які сприймаються як ідоли – як-от пам’ятники Леніну. Хіба це мислимо – покладати квіти людині, яка перша винайшла концтабори? – обурюється Ігор Хоборов. – Визначні роботи зібрати десь у резервації. Хай нащадки побачать, у що вірили їхні діди, як їх обманювали за допомогою ідолів».
«Але не можна один симулякр замінити на інший, – застерігає Лужецький. – Механічно, наприклад, замість зірок почіпляти тризуби. Ми ще не навчені, що культурне середовище певним чином формується, людей треба виховувати. За якими зразками це робиться, оце важливо. У нас довгий час із голови вимивали будь-яке мистецьке мислення. Якщо пам’ятник комусь, то: ноги, руки, кєпка – і портрет. Мислити символами у просторі, формувати цей простір ми ще не вміємо. Це те, що виразно помітно в мистецтві. Коли і через багато років люди розуміють образ, відчувають його силу. Якщо немає внутрішнього драматизму, то що б не було зображене, воно пусте».
Подивитися під іншим кутом
Дискусія щодо тоталітарних пам’яток, вочевидь, буде непростою. Мусить минути час, аби суспільство усвідомило, що радянська символіка є таким самим символом злочинів, як і нацистська. Європейські країни роками вкладалися в освіту дітей і дорослих, Україна ж лише стала на цей шлях. «Ніколи знову!» – таке ставлення суспільства до масових убивств стане тим необхідним країні імунітетом від тоталітаризму.
Тож дизайнер Ольга Сало запропонувала доволі епатажну, але наочну спробу візуалізувати предмет дискусії. Її колажі, де серпи і молоти замінені свастиками, миттєво розлетілися соціальними мережами.
«Називаю це лукавством. Нещодавно, після з’яви проекту рішення Київради про демонтаж комуністичної символіки з Київського метрополітену, залунали гучні обурення. Мовляв, нова влада, намагаючись позбутись символів злочинного совка, діє тими ж методами.
Об’єкти монументального мистецтва – дух часу, пам’ятки культури… А я от думаю, що символи на те і символи, що несуть у собі певні ідеї. І якщо час показав усі жахи тих ідей і ми визнали тотожність нацизму і комунізму, то пріоритет очевидний», – написала у Facebook Ольга Сало і запропонувала киянам уявити, що такі символи вони бачитимуть щодня.
Художниця каже, що без комуністичних пам’ятників та символіки простір не лише очиститься на смисловому рівні. «Давайте надамо цей простір для сучасного монументального дизайну. Певна, будуть непересічні знахідки. Зараз простіше, ми вже не під тиском тоталітарної машини, а мистецтво не мусить мати функції пропаганди».
Олена Шарговська – журналістка відділу історії «Газети по-українськи» у 2012-2014 роках., редактор видавничого проекту «Наш формат історії», зараз – волонтер-парамедик
