Нас вивели з позицій майже силою – комбат «ОУН» Коханівський

Київ – Микола Коханівський, командир добровольчого батальйону «ОУН» з позивним «Буревій» тримав оборону метеостанції біля Донецького аеропорту з початку 2015 року. Він розповів Радіо Свобода про прокурора-корегувальника, про те, як працювала розвідка й як вивозили поранених.

– Ми воювали з 12 серпня 2014 року в Пісках. Рвалися в аеропорт, але тоді це було непотрібно. Коли ми стали потрібні (там не вистачало солдатів), то нас завели на метеостанцію. Ми заступили туди у ніч на Новий рік, тобто 31 грудня 2014 року. Наш перший загін (до 10 людей), зайшов на метеостанцію і знаходився там близько місяця.

У цей момент саме був жорсткий період боїв, особливо на початку. Утримувати метеостанцію було важливо, бо на термінали можна було заходити через неї. Тоді якраз був «невеликий скандал», тому що керівництво АТО змушувало заходити через сепаратистський блокпост, там мали перевіряти, скільки набоїв хлопці заносять. Ми, добровольці, не погодилися, а військовослужбовців змусили підкоритися наказу і певний час це мало місце.

Метеостанція була цінна тим, що від неї вже у полі зору був термінал і можна було (теж під обстрілом, але не таким щільним) заходити без цього сепаратистського блокпосту. З боєм, але таки заходити.

«Дуже добре працювала наша розвідка»

– Ми були під постійними обстрілами – з мінометів, градів, важкої артилерії, крупнокаліберних кулеметів. Навіть танки намагалися виходити з піхотою, били прямою наводкою й намагалися влаштовувати щось на кшталт штурму. Там кожен день був жорстким.

Був один день дуже напружений, коли танк противника намагався вийти на «пряму наводку» й розстрілювати метеостанцію, коли наші хлопці проривалися у термінал.

Ще запам’ятався день, коли дуже добре працювала наша радіорозвідка, практично творила дива. Ми умовно називали метеостанцію «Хортиця». І от з намету нам кричать: «Хортиця, вам нора!» – це означає «ховайтеся!» Тільки ми встигли сховатися – почався жорсткий артобстріл. Криють нас дуже точно, прицільно. Тож радіорозвідка тоді нас врятувала. Вони перехоплювали повідомлення супротивника, знали умовні позначки по сепаратистській рації, як вони позначали «Хортицю» по-своєму, і знали, що вони зараз наводяться на нас.

Цей день був просто чудовим! Він був жорсткий по тому, як нас обстрілювали, але дуже добре працювали наші, і я це запам’ятав, бо тільки-но ми чуємо «нора!» – ховаємося, а нас одразу накривають, але ми вже –у безпеці.

«Молились Богові, сподівалися одне на одного»

– Звичайно, той місяць не обійшлося без поранень. «Механіка» поранили на метеостанції, дотепер кульгає. «Сивого», мого першого заступника, теж поранили. Був дуже важкий бій і ми його вивозили під кулями. Я заїхав джипом під обстрілом, а всі хлопці відстрілювалися, прикриваючи нас. Ми його практично волоком тягнули, пригинаючись під кулями, затягли у джип і поїхали. Тепер «Сивий» – живий-здоровий.

А от «Рема» тоді «накрило» міною так, що вибило щелепу, фактично переламало і зуби вибило. Спогади, звичайно, не з приємних.

Війна поєднує людей, але не тільки. Буває по-різному. Стосунки на війні неоднозначні, але, звісно, є певне братерство. Там нам не було коли сваритися, розводити якісь чвари чи боротися за владу. Там щодня і щоночі обстріли, тому звісно, що ми об’єдналися, підтримували одне одного, намагалися вивозити людей, підтримували бійців інших підрозділів – ЗСУ, «Правого сектору».

У нас на «точці» було всього до 20 людей. З «ОУН» –10 осіб, 5 – з 93-ї чи 95-ї бригад, ще 5-7 – з «Правого сектору» і все. Кілометрів за два – найближча наша позиція. Там, наприклад, термінал. І якщо тебе почнуть «накривати», тобі ніхто не допоможе, бо у них є завдання тримати термінал. То на кого нам уже сподіватися?

Через нас раз на день заходить якась техніка чи вивозять людей на термінал під обстрілом. Ми тримаємося, молимось Богові, сподіваємося одне на одного, чергуємо й в результаті – утримуємо позиції. Це об’єднувало нас.

«Про прокурора-героя»

– У нас був боєць – корегувальник вогню в одній з механізованих бригад. Псевдо «Прокурор». Історія у нього унікальна, він реально був прокурором, покинув свою посаду і пішов воювати в Збройні сили України. Його завданням було сидіти на метеостанції і корегувати вогонь нашої артилерії.

Чи є там бійці чи немає, чи вже всіх перебили, якщо він живий – він не має права звідти вийти, має сидіти до кінця і корегувати вогонь. І він це робив. Залишалось три-чотири людини для його прикриття, а він не йшов – він корегував вогонь нашої артилерії. Зрештою, його поранили.

Я борюся з режимом «внутрішньої окупації» дуже давно й маю абсолютно зрозуміле ставлення до суддів і прокурорів, але от є винятки з правил.

І я його згадую цього «Прокурора». Шкода, не залишилося контактів, але я думаю, я його віднайду. Героїчна людина.

Статусу «учасників АТО» бійці батальйону не мають

Допустимо, поранили нашого бійця. Ми так само, як мобілізованих, веземо його у Красноармійськ, йому надають першу допомогу, а потім везуть на Дніпропетровськ. Там його лікують. Тобто перший етап держава брала на себе і не розділяла – доброволець ти чи не доброволець. Тут я не можу нічого сказати.

А от вже потім, коли потрібна реабілітація чи ще якісь операції – тобто продовження лікування, тут уже дуже складно, бо держава починає відмовлятися. Далі вже допомагаємо ми – батальйон, волонтери, батьки, рідні.

Фактично уся підтримка добровольчих батальйонах тримається на волонтерах. Все, що на мені, на бійцях, кошти на лікування, те, на чому ми їздимо, частково те, чим ми стріляємо, вся амуніція, їжа – все на волонтерах.

Навесні, нас вивели з позицій майже силою. Ми намагалися домовитися протягом року з державою і нам обіцяли все. Зрештою, у квітні, нас почали виводити з Пісок. Невеликий загін залишився підпільно воювати і дотепер воює (тобто батальйон «ОУН» воює, але більшу частину вивели). Ми дещо реформувалися, у нас близько 7 резервних сотень, які займаються волонтерством, проводять вишкіл, є велика кількість бійців, які чекають наказу знову піти на фронт.