«Путін подовжує собі шлях до цвинтаря» – російський політолог

Володар їде на свою «коронацію» принишклим, пустим, зловісно мовчазним містом. Ця картина трирічної давнини, що запам'яталася багатьом, – день інавгурації Володимира Путіна, – на думку професора політології, учасниці зовнішньополітичної дослідницької програми інституту Брукінгса Лілії Шевцової, – символ взаємин російської влади і суспільства. При цьому, якщо у суспільства, з усіма його проблемами і затьмареністю пропагандою, є шанс вийти з нинішнього стану оновленим, то путінський авторитаризм переживає агонію, яка, втім, може бути довгою, говорить Шевцова в інтерв'ю Радіо Свобода.

– Нещодавно в статті, яка вийшла у Journal of Democracy, Ви так описали політичний устрій сучасної Росії: «Система персональної влади – антитеза правової держави». При цьому Ви відзначаєте, що ця система демонструє дивовижні здібності до виживання. У чому секрет цих здібностей? Що дозволяє цій владі зберігати внутрішню стабільність?

– Тут є парадокс. Це – новаторська технологія виживання системи, причому сама система – немічний пацієнт, який вже на дорозі до цвинтаря. І ось вся ця технологія, все винахідництво Кремля спрямоване на те, щоб шлях до цвинтаря подовжити. Йдеться про систему, яка втратила свій драйв, своє дихання, яка не може себе модернізувати. А зараз у неї проблеми зі стабільністю, зі збереженням статусу-кво. Інакше навіщо було Володимиру Путіну раптом здійснювати цей кульбіт і йти з досить комфортного періоду, пов'язаного з особистою інтеграцією російської політичної еліти на Захід? Тоді можна було з Бушем їсти омарів на ранчо, бути членом «Великої вісімки», не заслуговуючи цього, можна було насолоджуватися усіма перевагами укорінення в західне суспільство без дотримання правил цього суспільства в Росії.

Кульбіт Путіна говорить про те, що настав дуже небезпечний і складний для режиму момент, коли влада усвідомлює, що система, можливо, увійшла в стадію агонії. Вона зрозуміла це раніше, ніж цей факт почало усвідомлювати суспільство. Дорогою до цвинтаря важко відчувати себе комфортно. Але якщо говорити про винахідливість, то можна перерахувати безліч прикладів продовження життя таких систем. Зараз це – зміна парадигми: ще років 5-7 тому російське самодержавство виживало за рахунок партнерства із Заходом. А от зараз – різкий поворот. І тепер самодержавство намагається вижити за рахунок відторгнення Заходу, стримування Заходу, за рахунок пошуку ворога і перетворення країни в оточену фортецю. Але зараз все, що б не робила влада і Кремль, намагаючись продовжити собі життя, насправді, починає підривати основи самої системи – набув сили закон випадкових наслідків.

– Ви вжили термін «самодержавство», який має цілком конкретне історичне значення і стосується епохи у сто і більше років тому. Чи можна в зв'язку з цим говорити про якусь традицію російської влади? Тобто, наскільки я знаю, в сучасній політології такий термін десь з кінця 90-х з'явився: «російську владу» тлумачать як прагнення до максимальної централізації, контролю над ресурсами. Це – жорсткий авторитаризм, який, незважаючи на всі зміни режимів, увесь час відроджується. Ви вважаєте, що дійсно є щось в російській політичній системі, що безперервно відтворюється, незалежно від прапорів, ідеологій і конкретних особистостей у верхівці влади?

– Насправді, Ви вже відповіли на своє запитання, і до цієї відповіді я можу лише приєднатися. Та, судячи з усього, в основі такої системи лежить персоналістська влада. Одна характерна риса, яка відтворюється, – це система, заснована на силі, а не на праві. Ви можете заперечити, що були деспотії і в інших країнах: чим китайська система – не деспотія, вона ж теж ґрунтується на силі?

– Так, або система, що існує в низці близькосхідних країн – Саудівської Аравії та інших.

– Так, але все ж ближче до нас за розмірами і амбіціям Китай. Російське самодержавство вже точно за способом здійснення влади, за амбіціями, за порядком денним, за тим, як ця влада сприймається самою правлячою верхівкою, відрізняється від китайського авторитаризму – причому в гіршу сторону. У китайській системі є певне майбутнє хоча б тому, що китайці мають тривалу, тисячолітню історію меритократії («влади найбільш заслужених» – ред.), тобто виховання професійного прошарку чиновників, які служать державі, ґрунтуючись на здатності давати експертні оцінки, а не тільки на сліпій лояльності. Окрім того, все-таки конфуціанство навчило китайських лідерів, за рідкісним винятком, думати також не тільки про владу, а й про моральну відповідальність перед народом. У китайських лідерів завжди були певні моральні табу і обмежувачі, чого зовсім немає у російських.

– Навіть у Мао?!

– Були певні обмежувачі не тільки у Мао, але й раніше, у деяких імператорів. Традиція китайського правління в певних аспектах ґрунтується на конфуціанстві. Але в Китаї є і щось інше – збережені горизонтальні зв'язки всередині суспільства, які не дозволяють цьому суспільству перетворитися на пісок, на який перетворилося російське суспільство. Але це інша тема.

Повернемося до нашої, російської системи. Що робить її унікальною? Не тільки традиція самовладдя і централізації, не тільки сакралізація влади, а й дві якості, які продовжували життя цієї системи тривалий час, а зараз, навпаки, підточують її існування. Це – мілітаризм і експансіонізм. Насправді, все життя Московії/Росії після нещасного монгольсько-ординського повороту в XIII столітті стало відтворювати азіатські характеристики – ментальність, організація влади, спілкування влади з суспільством. Відтоді, власне, наша історія є чергуванням циклів мілітаризації та демілітаризації.

Були, звичайно, військові цивілізації у минулому – згадаймо хоча б Спарту, хоча б імперію інків. І в Європі були держави, які ґрунтувалися на войовничості і мілітаризмі, захищаючи і розширюючи власні кордони. Але Європа увійшла до нового часу, намагаючись знайти правові регулятори, почавши перехід до влади закону. А Росія так і залишилася по суті воєнізованою структурою, яка намагається вижити, повернувшись до мілітаризму. Проблема і нещастя в тому, що сьогодні російське самодержавство підійшло до точки, коли воно не може відтворити себе через «холодну війну», а тільки через реальну мілітаризацію зовнішньої політики і внутрішнього життя. При цьому немає ресурсів, і суспільство насправді не хоче, та й еліта не хоче! Якщо Тимченко хоче літати на власному літаку, у Ротенберга – власність в Італії, у Шувалова – квартира в Лондоні, як він говорить, і вся ця еліта, що виживає за рахунок сировинної ренти, відчуває себе комфортно на Заході. Ну, яка тут серйозна мілітаризація?! Тому ми опинилися в такій історичній паузі, коли все – імітація. У тому числі імітація мілітаризму, імітація сили, коли Росія веде війну в Україні, не визнаючи цього факту («гібридна війна»), не визнаючи жертв серед власних військовослужбовців. Російська влада зараз намагається імітувати все, і всередині країни, і ззовні, де імітує силову відповідь на зовнішні виклики. Це і свідчить про те, що почалася стадія агонії. Інша справа, який період цієї агонії ми переживаємо зараз.

– Якщо говорити про війну і мілітаризацію, то для чого це спочатку знадобилося? Протестна хвиля, яка мала місце наприкінці 2011-го – на початку 2012 року, пішла на спад. Уже в 2013 році бурхливих протестів не було. І раптом наприкінці 2013-го – на початку 2014 року у зв'язку з Євромайданом Путін анексує Крим і втягується в український конфлікт. Це якийсь нервовий зрив? Це якийсь «чорний лебідь» прилетів, користуючись термінологією відомої теорії? Навіщо знадобилося входження в цей різкий цикл мілітаризації, коли ситуація не була настільки безвихідною для правлячого угруповання?

– Мені здається, ми маємо справу з двома факторами. Перший – це психологія лідера, те, як він відчуває владу, її можливості, межі. А другий – це логіка самодержавства. Я думаю, що настрій Путіна, який бачить свою владу продовженою до свого власного біологічного кінця, очевидно, зіграв свою роль у подіях 2014 року. Згадаймо ту картинку, коли самотній Путін на своєму лімузині їде абсолютно безлюдною Москвою до Кремля на інавгурацію. Очевидно, це викликало певні почуття у нього самого – страх, відчай. Він повернувся до Кремля після шоку Болотної і Сахарова, шоку, до якого влада була абсолютно не готова. І, очевидно, він вирішив у якийсь момент, що не можна залишати кватирку напіввідкритою, потрібно закрити її, щоб не було інших приводів і стимулів для народу вийти навіть у такій кількості на вулиці. Я думаю, що це був шок. Але, з іншого боку, зіграла свою роль і логіка влади, яка починає видихатися, втрачає перспективу, не знає, як відповідати на виклики і тільки продовжує імітувати відповіді на ці виклики.

А ця логіка почала штовхати Путіна вже давно до повороту в протилежний від Заходу бік, до конфронтаційного стилю. 2004 рік – це Помаранчева революція в Україні. Знову Україна! Потім 2007 рік – це Мюнхенська конференція, де раптом він виступив у ролі нового Хрущова з черевиком на подіумі ООН, попередив Європу і Америку – ви наш ворог! Ви не друзі нам! І ось після цього починається поступове перетворення Росії на оточену фортецю. Адже ще до Євромайдану, до 2014 року Москва створила оновлену концепцію зовнішньої політики, де основне положення було наступне: Захід себе вичерпав, отже, настав наш час. Уже 2004-ий був продиктований цією подвійною логікою: з одного боку – логікою емоцій, а з іншого – логікою розвитку самодержавства, що втрачає свій темп і життєздатність.

– Але якщо продовжувати цю логіку, то будь-якому мілітаристському режиму потрібні перемоги. Якщо дивитися з цієї точки зору на українську кризу, яка дуже далека від завершення, то нічого іншого не залишається, окрім песимістичного висновку, що слід чекати нових загострень. Це так, на Вашу думку?

– Я думаю, що зараз система б'ється над одним питанням: як збалансувати власні дії, спрямовані на відкидання західних цінностей, на посилення репресивності в ім'я збереження влади на невизначену перспективу – з одного боку, і подолання тих перешкод, які в результаті всіх цих дій з'явилися – з іншого. Тому що очевидно: для Путіна були несподіваними, по-перше, єдність, продемонстрована Заходом в тому, що стосується санкцій, по-друге, той факт, що Європу з її режимом санкцій очолила Німеччина, яка до цього звикла від Москви ковтати все. Німеччина, скажімо прямо, донедавна була найпотужнішим міжнародним партнером російської системи в реалізації інтересів цієї системи на Заході. Саме не суспільства, а системи. Для Путіна, очевидно, був несподіваним і такий фактор як падіння ціни на нафту і скоцюрблення російської економіки.

Тому він сьогодні змушений думати, як певним чином зберегти колишню конфронтаційність, оскільки втратити обличчя не можна, і одночасно прийти до якоїсь формули примирення, яка б задовольняла Захід. Мовляв, давайте забудемо про те, що трапилося, давайте укладемо перемир'я і повернемося до якогось статусу-кво. Тому я думаю, що майбутнє, безсумнівно, принесе нам чергові «гойдалки». Росія не піде з України, принаймні, не відмовиться від спроб дестабілізувати Україну. Росія, в особі її лідера, буде прагнути до нових перемог або імітації перемог. Тут дуже багато що означає слово «імітація». А з іншого боку, безсумнівно, путінський режим буде намагатися налагодити діалог і компроміс із Заходом в ім'я власних меркантильних інтересів.

– Ви згадали про те, що суспільство перетворюється або перетворилося вже «на пісок», втративши горизонтальні зв'язки, і об’єднане однією лише авторитарною державною владою. Виходить, що якщо цієї влади не буде, то альтернатива – тільки розпад суспільний і державний? Чи все-таки можливе відродження певних громадських сил і зв'язків, які запропонували б у майбутньому альтернативу тій «російській владі», про яку ми говорили?

– Власне, атомізація суспільства сталася ще за радянських часів. І тим лідером, який знищив громадянське суспільство, традиційні цінності та горизонтальні зв'язки, був Йосип Віссаріонович Сталін. Після цього суспільство довго перебувало в атомізованому стані. Але прийшла перебудова, Горбачов відкрив двері, і за кілька років почався дивовижний рух у суспільстві. Почали виникати різні горизонтальні зв'язки, нові незалежні організації. Суспільство ожило і почало відроджуватися вперше за багато-багато років. Але потім настав інший період. І зараз ми бачимо, як по суспільству пройшовся каток і воно виглядає, як пустеля Сахара.

Скажімо, американський історик Річард Пайпс постійно повторює – мовляв, Росія безперервно відтворює запит на авторитарну владу або на тоталітаризм, це нібито в рамках нашого генетичного коду, наших внутрішніх, скажімо так, особливостей, така система правління: суспільство в стані повного мовчання та лояльності до влади, у згоді жити у відповідності до права сили. Але насправді це не так. І ми вже показали, що це не так, і не тільки тому, що були Болотна і Сахарова. Виходила меншість. Але цей факт означає, що меншість існує. А для того, щоб змінити хід історії, часом досить півмільйона людей, а у нас набагато більше! У нас десь відсотків 20 вже вважають, що народ готовий для того, щоб вийти і протестувати. Так, інша справа, що в нинішньому положенні, за повної герметизації, деморалізації суспільства дуже важко формувати цю альтернативу державі, заснованій на силі.

Тим не менше, є один чинник, який дозволяє прискорити процес. І цей фактор – російська влада з її агресивністю, цинізмом, жлобством, пороком, з повним ігноруванням будь-яких інтересів, окрім своїх власних. Відтворюється точна ситуація агонії інших режимів. Ну, чим вам не Нерон сьогодні в Москві?! Ця влада робить все для того, щоб зберегти живу вібрацію в суспільстві. Єдине побоювання – те, що хвиля протесту може піднятися до того, як структурна альтернатива державі, заснованій на праві сили, зможе сформуватися.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода