Найкращий тенісист України про агресію Росії і патріотизм

Найсильніший український тенісист Сергій Стаховський, який займає 50-у сходинку в списку 100 кращих тенісистів світу, запросив на Вімблдонський турнір трьох колишніх курсантів севастопольської академії імені Нахімова, які після анексії Криму Росією відмовилися залишитися в академії, покинули півострів, а потім отримали запрошення навчатися у Великобританії в Британському королівському військово-морському коледжі.

Стаховський виступав на підтримку Євромайдану, зараз надає допомогу українським військовим на сході країни. Тенісист відмовляється давати інтерв’ю російським засобам масової інформації. Торік на Вімблдоні Стаховський на прес-конференції сказав, що не буде відповідати на питання російських журналістів. Як описує те, що сталося xsport.ua, «З прес-центру росіянам тут же додали: «Брехати треба менше». А коли ті перепитали, Стаховський, виходячи із залу, повторив: «Брехати! Я не про спорт кажу...».

За місяць з невеликим до Уїмблдону-2015, говорячи про історію з курсантами, Стаховський зауважує, що просто хоче їх підтримати:

– Я читав статтю минулого року про нахімовських курсантів, які відмовилися продовжувати навчання під прапором Росії, які вважали за краще піти на материкову частину України і продовжити навчання там. Згодом, здається, одинадцятьом курсантам Нахімовського училища було запропоновано продовжити навчання за кордоном. Троє з них потрапили до Британії. Я подивився, наскільки це далеко – це, здається, в трьох годинах їзди від Лондона. Це є просто жестом підтримки хлопців. Цікаво навіть з ними познайомитися. Небагато вчинили так, як вони. Це просто людський знак подяки, вони дали присягу одного разу і її дотримуються. Це рідкість.

– Чому Ви так реагуєте на події в Україні? Ви, звісно, пов’язані з нею, але Ви – тенісист, а це такий мандрівний спосіб життя, в поїздках, між країнами.

– В Україні я вже давно не живу, перебуваю там обмежений час, оскільки у тенісистів графік розписаний. У мене в Києві живуть батьки, брат, бабуся. У Києві поховані мої бабуся і два дідусі. Мої прадіди поховані в Україні. Мене це прямо стосується. Я народився в Києві, я виріс у Києві. Можливо, Ви скажете, що я народився в СРСР, але я народився в Україні. Для мене те, що відбувається в моїй країні, дуже важливо, оскільки там гине величезна кількість людей, я б навіть сказав, величезна кількість хороших людей. Вони гинуть там за свою ідею. Багато не дуже сумлінних громадян ховаються, тому що у них ідеї немає. Ми згодом залишимося з тим, що у нас в країні не залишиться людей, які чогось варті, тому що вони всі загинуть на війні. Це страшно.

– Наскільки для Вас ставлення до Росії переноситься на тенісні корти, на російських спортсменів? Наскільки суміщається спорт і політика?

– Я знаю всіх гравців досить давно. Ми всі дуже добре спілкувалися, оскільки з російською у мене ніколи не було проблем. Звичайно, коли це все почалося в Криму і продовжилось на Донбасі, то у мене були певні епізоди з представниками Росії. Я вірю, що спортсмен може бути і має право бути поза політикою. Але те, що спорт знаходиться поза політикою, – це глибока помилка мільйонів людей. Тому що спорт є невід’ємною частиною політики, інакше чому президенти 140 країн світу присутні на відкритті Олімпіади? Чому президенти присутні на фінальних матчах чемпіонату світу з хокею, Ліги чемпіонів з футболу? Чому, якщо це аполітичне? Тому що величезні гроші зав’язані в спорті. А де величезні гроші, там політика.

– Тенісисти з країн колишнього СРСР пов’язані між собою? Чи всі орієнтуються зараз на Захід, тренуються окремо і жодних зв’язків з радянським тенісом, з російським нема?

– Я можу говорити за себе. Я до 12-14 років грав величезну кількість турнірів на території СНД. Покоління, яке було до мене – Медведєв, Рибалко, Поляков, Кафельников, Столяров, – вони ще виростали разом в радянській школі, тренувалися разом, у них були одні бази, одні збори. Моє покоління вже було окремо, кожен сам за себе. На жаль, в Україні ніколи не було якоїсь особливої підтримки з боку держави, ніколи не було якоїсь бази. Тому у нас кожен сам по собі, кожен як може, так і пробивається. Загальна у нас тільки мова. Так, ми часто тренуємося разом, оскільки ніби як свої. Ніби як.

– Ніби як? Зараз зникло це відчуття?

– Зараз я не можу сказати «ніби як свої». Мати в мене росіянка за національністю. У нас вдома завжди говорили російською. Я завжди сприймав російську мову досить легко. Тепер, коли я чую десь російську мову в аеропорту чи на вокзалі, вона в мене викликає ворожість.

– Але Ви сам говорите російською.

– Я говорю російською, але я можу перейти на українську.

– Не треба, давайте російською. Невже це переходить на мову?

– На жаль так. Звучання російської мови за кордоном зараз сприймається вороже.

– Ви грали або тісно спілкувалися з російськими тенісистами?

– Я дуже добре і давно дружу з Михайлом Южним, з його тренером. Я є хресним батьком у його молодшого сина. Ми продовжуємо спілкуватися. Можливо, трошки менше, я його дуже давно не бачив. За фактом у нас були якісь розбіжності, але ми їх вирішили. У нас немає більше конфліктів.

– Розбіжності, що стосуються конфлікту на сході України?

– Так.

– Коли почалися ті події, хтось приходив з тенісистів, висловлював співчуття, питав, що там у вас відбувається?

– Спочатку, коли все тільки почалося в Криму, а потім перекинулося на Донбас, дуже багато тенісистів цікавилися, питали – як, що і чому? Але, на жаль, люди звикають так само, як у Києві, у Львові, в Харкові, що йде війна, що це їх не стосується. Люди перемикаються на інші речі, які відбуваються у світі.

Моє життя складається з гри в теніс та збору інформації про ситуацію в Україні. Я хотів би, щоб люди розуміли, що моя країна повстала не через угоди з Європейським союзом, а тому що ми не могли терпіти більше того, що було, особливо корупції на всіх рівнях – серед суддів, міліції, законодавців.

– Коли Ви кажете, що не даєте інтерв’ю російським ЗМІ, це звучить як чітко виражена політична позиція. Ви намагаєтеся використовувати спорт для залучення уваги до подій на сході України?

– Це через поведінку російських ЗМІ, через те, як вони показують і висвітлюють ситуацію в Україні. Я вважаю, що люди, які працюють і кажуть, що, мовляв, ми спортивний відділ, ми не маємо нічого спільного з тими людьми, які пишуть новинні статті про політичні події, про військові, – я вважаю, що це все неправда, насправді. Чи використовую я спорт як платформу? Так, я використовую. Торік я писав статтю навіть в Sport Illustrated, здається, це якраз був лютий, початок всіх подій, це початок Криму, початок Донбасу. Вони її опублікували. Згодом вони запитували кілька разів, чи не хочу я написати продовження, але я тенісист, а не журналіст. Мене запитують досить часто, коли беруть інтерв’ю, як ситуація, чому? Я свої відчуття ніколи не приховував і приховувати сенсу не бачу. Я там був. Я їздив туди ще в середині минулого року, був в Дебальцеве, був у Краматорську, був на передовій, був у Костянтинівці, тобто в місцях, де тоді були українські війська.

– А навіщо Ви туди поїхали?

– Тому що одна річ – це говорити про щось зі сторони, про те, що ти думаєш, але не знаєш. І інша річ – говорити про те, що ти бачив своїми очима, що ти усвідомлюєш. Для мене було важливо побачити всю ситуацію саме своїми очима.

– І що Ви побачили?

– Горе, на жаль. Після спілкування з військовими і з людьми, які там були, звичайно, скажімо так, любові до Росії у мене не додалося.

– Але ж там є люди, які щиро думають, що з Росією їм буде краще.

– Я не сперечаюся. Але як ви хочете визначити кількість людей, яким подобається Росія? Якщо мені не подобалося в Україні... Я вам скажу чесно, я не міг тренуватися і вчитися тенісу в Україні, для мене було неможливо продовжувати кар’єру в Україні, через що мені довелося виїхати. Я приїхав до Чехії, я прожив в ній 7 років, після чого я переїхав до Братислави, прожив ще близько 5 років. Потім я жив у Лондоні. Суть в чому? Я поїхав, тому що я не зміг знайти того, що мені потрібно, в Україні. Якщо людям не подобається жити в Україні, вони можуть зібрати речі і переїхати до Росії.

– Ви якось намагаєтеся підтримувати?..

– ... українську армію? Так. Добровольчі батальйони, армію, кого вдається, того і підтримуємо – бронежилети, форма, футболки, медикаменти, телевізори. На моєму місці, напевно, кожен громадянин своєї країни зробив би те ж саме. Дуже багато простих людей роблять дуже багато для армії, для поранених, для переселенців, для сімей загиблих солдат. На жаль, у нас все більше тримається на волонтерах і добрих людях, ніж на державі.

– Тобто Ви усвідомлюєте, що у держави з цим проблеми?

– Так, я це усвідомлюю, я це визнаю. Але державі все це дуже легко приховувати. Якби у нас був сусід простіший, і після того, що у нас сталося в січні минулого року, дав нам час усвідомити, зрозуміти і ухвалити правильне рішення... але він у нас відтиснув Крим і розв’язав війну. І у нас тепер всі люди думають тільки про війну, а політики роблять що хочуть – війна, все можна.

– Ви виступаєте під українським прапором. Зараз у зв’язку з тим, що відбулося за останній рік, у Вас є відчуття, що український прапор набув більшого значення? Українська нація в якомусь сенсі сформувалася в результаті того, що сталося?

– За останній рік сформувалася більше, ніж формувалася за 20 років незалежності. Таке відчуття у мене, як у тенісиста, який виступає за країну з 2004 року, грає в Кубку Девіса. Так, люди почали більше цінувати і свій прапор, і свою країну, і свою національність. У мене дружина з Росії. Так, вони давно переїхали до Угорщини. Вона закінчила угорську школу, вона говорить угорською. Але вони з Сибіру. Цей конфлікт, на жаль, зруйнував багато сімей, але нам пощастило, ми були сильнішими за це, були мудрішими, ми вирішили до цього не доходити. До чого я веду? Зараз, коли я бачу українців на вулиці, можна сказати: «Слава Україні!», І отримати відповідь – «Героям слава!», «Слава Україні!». Дрібниця, але приємно. І я питав у дружини, чи вона може щось таке сказати росіянам і отримати цю відповідь? Напевно, ні.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода