«Боротьба за корупцією – це не лише запровадження ефективного урядування. Це – самооборона. Це – патріотизм», сказав США Джо Байден, виступаючи на Глобальному саміт підприємництва у листопаді 2014 року.
В українських реаліях на заваді цій боротьбі стоїть цілий комплекс проблем у політичній, економічній, соціальній та багатьох інших сферах, який робить корупцію всеосяжною і (здавалося б) непереможною.
Як боротися з цим «спрутом»? Де знайти причини, які його породили і продовжують живити й натепер? Чи ефективні нинішні заходи з протидії корупційним схемам?
Приватизаційна бомба сповільненої дії
Конкуренція – двигун сучасної економіки, її основна рушійна сила. Саме вона, як ніщо інше, стимулює підвищення якості й вирівнювання цін до рівня, який щонайкраще відповідає суспільному попиту.
Початок 90-х років минулого століття в економічному сенсі означав для України перехід від командно-адміністративної економіки з її ручним управлінням до економіки ринкової, заснованої на засадах вільної та рівноправної конкуренції.
Одним з перших завдань тогочасної влади став пошук майбутніх учасників цієї конкурентної боротьби, позаяк вихідною умовою радянської моделі господарювання було існування єдиного суб’єкта економічної діяльності – держави. Світовий досвід цілком логічно підказував використання приватизації – інструменту зміни власника будь-якого об’єкта з неефективного на більш хазяйновитого.
Використовуючи приватизацію «за призначенням», держава отримує два виграші: по-перше, економія бюджетних коштів (приватизоване підприємство перестає фінансуватися з держбюджету), і, по-друге, додаткове джерело бюджетних надходжень (власник, отримуючи прибутки, починає сплачувати державі податки).
Однак саме тут вітчизняні еліти припустилися прикрої помилки, яка коштувала нам 23 років економічного хаосу. Замість пошуку оптимальних власників для проблемних підприємств, український політикум дуже швидко зрозумів, що приватизація насамперед – це швидкі гроші. Тому вивірена світовим досвідом приватизаційна логіка дуже швидко поступилася місцем банальному латанню дірок державного бюджету через продаж підприємств, а іноді й цілих галузей разом з ними…
Згадані очевидні виграші для держави автоматично перетворилися на програші. Хоча на перший погляд, здавалося б, усе мало бути гаразд – хай яким був би новий власник, та держава все ж не зобов’язана фінансувати вже приватизоване підприємство. Однак це тільки на перший погляд. Будучи незацікавленим у розвитку своєї нової власності, недобросовісний власник зупинятиме виробництво і звільнятиме працівників. Останні, в свою сергу, ставатимуть на біржу праці і отримуватимуть допомогу… з державного бюджету. Не забуваймо, що бюджет до того ж недоотримає ті кошти, які у вигляді податків сплачував би власник підприємства.
Є така американська приказка: «Easy come, easy go». Стосується вона і грошей – легко здобуті кошти так само легко зникають. Працює вона як на побутовому рівні для кожного з нас, так і на рівні загальнонаціональному, для кожної з держав…
«Політична» економіка vs національна безпека
У таких умовах Україна отримала не більше ніж фасад «вільного ринку» без державного втручання, але й без ринкового регулювання, замість якого було запроваджено регулювання політичне.
Саме політичні мотиви були рушійними у приватизації й подальших «реформах», тому на руїнах недобудованого конкурентного середовища постали потужні монополії з гарантованими можливостями отримання майже необмежених прибутків.
Середній рівень надприбутковості вітчизняних монополістів – близько 400% на рік, незалежно від сфери, чи то аптечні мережі, чи то мобільний зв’язок.
Однак безхмарне буття українських монополій затьмарює, з одного боку, чинне антимонопольне законодавство, відкрито порушувати яке не мало хто наважується, а з іншого – орієнтованість переважної більшості монополістів або на зовнішні ринки, або на залучення іноземних капіталів. При цьому ніхто не ризикує лякати своїми сотнями відсотків звиклий до 5-8% рентабельності бізнесу Захід.
Тому загалом бізнес в Україні заробляє не більше ніж «скромних» 15-20% прибутку. А що ж відбувається з рештою, 320% «тіньових» прибутків?
Саме у відповіді на це питання лежить одна з найбільших таємниць «невмирущості» корупції в Україні.
Усім потужним учасникам української «політичної» економіки не залишалося нічого іншого, як шукати прихильності політичних кіл, відповідальних за ухвалення економічних рішень. Так почалося зближення бізнес- і урядових еліт, сумним результатом якого стало їх повне взаємне розчинення одна в одній.
Тому вітчизняні монополії звикли «відривати» від тих 320% тіньових прибутків умовних 100%, і віддавати їх політичній еліті як плату за політичне рішення, яке дозволяє монополістові повернути решту 220% прибутку на свої рахунки і легально ними користуватися.
Більше того, з часом така система «політичної» економіки почала змінювати і політичну систему держави. Монополії, для того щоб остаточно застрахувати себе від приходу до влади «чужих» представників політичної еліти, які могли б ухвалювати «не такі» рішення, почали відтворювати себе в українській політиці.
В кінцевому випадку це почало вкрай негативно впливати на систему державного управління – однієї з стратегічних із точки зору безпеки сфери державного життя. Країна, яка не здатна ефективно собою управляти, приречена на забуття. Це – пряма і явна загроза національній безпеці.
Вихід є?
Однак не все так погано – задекларований курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію і детально виписані в Угоді про асоціацію з ЄС інституційні зміни дають змогу, з одного боку, довести до логічного завершення економічні реформи, а з іншого – потіснити з «теплих» місць вітчизняні монополії.
Якщо за 23 роки можливості зробити це «по-хорошому» були зігноровані, то тепер, із взаємним відкриттям ринків України та ЄС цей процес стане примусовим – наші монополісти просто не витримають конкуренції ціни і якості європейських компаній, які звикли до цивілізованої моделі бізнесу, де 8% прибутку залишають надто мало ресурсу для «дерибану».
Саме це стане одним із вирішальних ударів по корупції і кроком на шляху до таких потрібних Україні сьогодні ефективного урядування, самооборони і патріотизму, про які говорив віце-президент США Джо Байден.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
