У харківських школах спростовують чутки, що поширюються російськими телеканалами, про те, що на «уроки мужності» в Україні радять не пускати ветеранів Другої світової війни. Більше того, в деяких школах педагогічні колективи підтримали громадську ініціативу «Діалог поколінь» – фронтовиків Радянської армії та бійців, що служать нині в зоні АТО на Донбасі, запрошують на зустрічі з дітьми.
В харківській школі №22 на День Перемоги запросили кіборга з позивним «Ворон» Дмитра Сороку, який обороняв Донецький аеропорт, та прикордонника Олега Янковського, що служив у селищі Станиця Луганська.
Педагоги певні: у дітей потрібно виховувати шанобливе ставлення до бійців всіх воєн: Другої світової, Афганської та нинішньої визвольної. «Мій старий дід говорив: «пам’ятай, були в житті людей роки, коли в атаку бігли такі ж, як я, вісімнадцяти років хлопці», – для десятикласниці Юлії Міси слова драматичної пісні цього року набули нового болючого сенсу: її брати, дядьки та п’ятдесятичотирирічний дід воюють на Донбасі, аби Юля з однолітками жила у вільній Україні під мирним небом.
«Я тут стояла, я дуже плакала. Я співала цю пісню для двох поколінь», – розповідає Юлія.
Я трохи не дійшов до свого дому – кіборг Ворон
В день пам’яті та примирення Юля з однолітками 22-ї школи говорять про дві війни – другу світову та нинішню, визвольну війну в Донецькій та Луганській областях.
«Складна ситуація, звісно, коли на батьківщині стріляють. Трохи я не дійшов до свого рідного дому», – такими словами розпочав розповідь школярам про бої в Донецькому аеропорту кіборг Дмитро Сорока («Ворон»), у мирному житті – фізик-ядерник, під час АТО – командир зенітно-артилерійського взводу 93-ї окремої механізованої бригади. Донецьк – мала батьківщина Дмитра Сороки.
Від аеропорту до моєї хати двадцять кілометрівКіборг «Ворон»
«Я там народився, але з п’яти місяців я мешкаю в Харкові, тому в «Фейсбуці» я «Донецький харків’янин». Від аеропорту до моєї хати двадцять кілометрів – це Будьонівка, район Донецька.
Обидва діда кіборга працювали шахтарями. 1941 року, коли Сталіно, а так за тих років називався Донецьк, вимушено готували до здачі фашистським загарбникам, дід Дмитра мінував вибухівкою шахти, аби українське вугілля не дісталося гітлерівцям.
– Вам через роки довелося повернутися на Донбас?
– Так буває. Ми повинні бути готовими. Я замислювався з приводу цього. Це складна ситуація, коли твої співвітчизники воюють проти тебе. Але ти розумієш, що це, мабуть, помилка наших колишніх політиків, які не змогли показати перспективи вільної України для жителів Донбасу. Я гадаю, ця помилка буде виправлена, і прийдуть більш відповідальні політики, – розмірковує Дмитро Сорока.
Командир, звертаючись до старшокласників, просить бути відповідальними при виборі своєї долі, своїх лідерів та своєї професії. Тільки за цих умов, каже він, вдасться перемогти в надто складному протистоянні, як у гібридній війні проти Росії, так і у внутрішній боротьбі зі старою, прогнилою, корумпованою системою української влади.
Здебільшого я була зв’язківцем, а коли треба – перукарем – ветеран
А тим часом десятикласниця Юля Міса з оберемком квітів попрямувала привітати з Днем Перемоги ветерана війни Надію Селезньову, в двадцять другій школі вона все життя викладала іноземні мови.
«15 вересня мені буде дев’яносто років», – каже жінка. Бій настінного годинника символічно втручається в нашу бесіду. Надія Селезньова Перемогу над нацистським агресором святкувала в Будапешті. Її фронтовий шлях розпочався після восьмого класу, 1943 року, коли 9-й окремий механізований батальйон прибув до селища Пестове, що в Ленінградській області. Спочатку Надія ходила до військової частини допомагати перукарям стригти та голити армійців, згодом їй запропонували стати зв’язківцем.
Перукар, що служив до мене, підірвався на міні, і вони залишилися, як без рукНадія Селезньова
«Здебільшого я була зв’язківцем, а коли треба – перукарем. Мені видали валізку з інструментом. А чому стала перукарем? Перукар, що служив до мене, підірвався на міні, і вони залишилися, як без рук. Офіцерів стригла, інколи голила. Тим паче, командира батальйону я обслуговувала, як годиться, немов у перукарні: компрес і, якщо був, одеколончиком», – згадує ветеран війни.
Перед Надією лежить газета «Слово ветерана», неподалік у кімнаті – телевізор, старенька вчителька з усіх усюд черпає інформацію про війну в Донецькій та Луганській областях. Їй складно розібратися в нинішніх геополітичних процесах, нелегко сприйняти декомунізацію, яку пропонує влада і підтримує молодь, у неї страшенно болить серце за жертв нинішнього військового протистояння на Донбасі і солдатів, у неї не вкладається в голові, як можуть воювати народи, які вважали себе братніми кілька десятиліть тому.
«Страшенно хвилююся. Чому досі не припинилися воєнні дії, чому досі гинуть люди? А хто мені відповість на це запитання?» – запитує харківська пенсіонерка-ветеран Надія Селезньова.
В День Перемоги представники двох поколінь – Надія Селезньова і Дмитро Сорока – одностайні в своїх побажаннях: «Миру всім нам, українцям».
