«Битву за уми більшості українців Росія вже програла» – Циля Зінгельшухер

Циля Зінгельшухер курить сигари і розфарбовує обличчя в кольори українського прапора. Хоча Циля – ймовірно, вигаданий персонаж, і її колонки публікуються на сайті «Дурдом», пише вона про речі більш ніж серйозні.

Її «Звернення одеситки до Путіна», що з'явилося в інтернеті перед річницею подій 2 травня, користується величезним успіхом. Одеською мовою Циля Зінгельшухер пояснює Путіну, що «Україна живе в 2015 році, а Росія застрягла в сорок п'ятому, завзято повзучи в тридцять сьомий».

«Ви вже багато разів натерли нам мозоль своїм портретом у вашому телевізорі, коли кличете Одесу повернутися у свій «русский мир», – повідомляє президенту сусідньої країни Циля Зінгельшухер. – Те, що всі українці вміють говорити російською, а багато хто робить це постійно, не означає, що вони з вами розмовляють однією мовою».

Завершується звернення одеситки так: «Дорогий Володимире Володимировичу, шоб ви були здорові! Одеса таки завжди рада вас бачити! Особливо в землі. Тому зробіть нам свято і вбийтеся об стіну. Можна Кремлівську. Ми обіцяємо плакати про вас цілий тиждень, але з музикою і танцями».

Циля Зінгельшухер відповіла на запитання Радіо Свобода.

– Політичні програми російських телеканалів уже рік наповнені дискусіями про Україну, а події 2 травня в Одесі – вічна тема цих передач та один з головних козирів любителів «Новоросії». Нещодавно одеський анархіст Вадим Чорний сказав у прямому ефірі російського телебачення, що, якби не ця трагедія, то в Одесі був би другий Донбас. Погоджуєтеся з цим?

– Лише частково. Не потрібно бути військовим експертом, щоб розуміти: повторити долю Донецька і Луганська Одесі було складно. І справа не тільки в більш активній проукраїнській позиції городян. А в тому, що місцевий сепаратизм, який дійсно має певний фоновий рівень, не зміг би домогтися жодних істотних результатів без прямого втручання російських диверсантів, російської зброї та російської регулярної армії. З'явитися в Одесі їм було непросто навіть з території Придністров'я. Дуже великі шанси повторити долю Донбасу мав Харків. Через свою близькість до кордону. Ці два міста навесні 2014-го стали «пробними кулями», за допомогою яких Кремль випробовував міцність української влади. Але все ж Одесу кремлівські військові та пропагандистські яструби розглядали лише як запасний варіант, як вогнище напруги, що формує інформаційне поле «причин» винайденого путінською командою «новороського повстання» проти нової української влади. Москві потрібні були не просто яскраві картинки громадянського протистояння місцевого населення з «київською хунтою», але й кривава купіль в сухому залишку. Cui prodest – кому вигідно?

Саме на цьому логічному базисі необхідно розглядати загострення ситуації в місті 2 травня 2014-го. Доказів того, що бійня була організована так званим «антимайданом», що на його боці були люди з вогнепальною зброєю, що відкрили вогонь і вбили двох українських активістів з типово російськими прізвищами – Іванов і Бірюков, що місцева міліція, аж до керівників, проявила явно підготовлену злочинну бездіяльність – цих доказів, як кажуть в Одесі, «поза гланди».

А найкращим доказом на користь того, що ця трагедія була інспірована Росією і майстерно використана в пропагандистській війні, є численні визнання самих же російських найманців і «ополченців». Там кожен перший згадує про одеські жертви і вважає саме їх, нарівні з розп'яттям російськомовного хлопчика та іншими міфічними злочинами «карателів», причинами, які штовхнули їх приїхати на Донбас «воювати хунту».

Якщо вплинути на появу в Одесі «зелених чоловічків» друге травня 2014-го майже не могло, то відкрити очі одеситам на справжнє обличчя «русского мира» – цілком. Місто жахнулося. Всі – аполітичні і політично стурбовані громадяни, проукраїнські і навіть наївно проросійські – вперше відчули подих смерті, яке приніс в Одесу «русский мир».

Одесити набагато менше українці, ніж росіяни. Навіть попри те, що за останні 70 років місто дуже змінилося, і людей з минулого в ньому майже не залишилося. Зате половина міста – вчорашні селяни з-під Вінниці, Миколаєва, з Молдови і Придністров'я. Але, щоб зрозуміти це, потрібно чітко розставити маяки і вішки. Культурно Одеса завжди орієнтувалася і тяглася до російського коріння. До російськомовної літератури, кінематографу, мистецтва взагалі. І до російської історії. Але політично зовсім навпаки. Одеса двісті років була територією конституційної анархії. Коли різні режими, якими б прапорами вони не прикривалися, забезпечували лише «рамково» функціонування органів влади. А місто, зі своїм мирним співіснуванням сотні національностей, вміло жило своїм життям, витягуючи вигідні гешефти з порту, контрабанди і безмежної комерційної винахідливості, при цьому косо зиркаючи на будь-яку владу. Саме тому сьогоднішня Україна – десь розхлябана, десь знівечена, десь незріла, але волелюбна, горда і перспективна – виявилася для одеситів набагато ближчою і ріднішою, ніж залізобетонні російські владні вертикалі, дикість неосовдепівських заборон, неприкритого шовінізму та імперської архаїки.

У цьому плані 2 травня 2014 остаточно показало: російськомовна українська Одеса не дозволить Росії перетворити місто на поле битви за уявні, вигадані й фальшиві ідеали.

– Є така разюча фотографія: одеський рабин і боєць «Правого сектора» разом зафарбовують антисемітський напис. «Жидобандерівці» – це не фантазія російської пропаганди, вони дійсно існують?

– Існують. Хоча сам термін вигаданий не російськими пропагандистами, а самими українцями, що зберігають навіть у місяці найстрашніших випробувань почуття гумору та самоіронії. Існують вони в одному строю з татаро-бандерівцями, з чечено-бандерівцями, з грузино-бандерівцями і багатьма іншими.

Майдан, а потім війна за Незалежність, якою, по суті, є українсько-російський збройний конфлікт, позначив стартову межу формування української політичної нації, тобто спільності людей різних національностей, об'єднаних навколо спільної ідеї майбутнього своєї країни – вільної, демократичної, європейської. Україна сьогодні – котел різних національностей, яких рівняє перед країною і державою один критерій: якщо ти – патріот, то ти – українець. Не за спорідненістю, паспортом чи розрізом очей, а за своїм ставленням до країни, в якій живеш і з якою ти асоціюєш своє майбутнє. Ось чому і на фронті, і в волонтерських офісах, і в українських телестудіях можна все частіше побачити представників різних національностей і віросповідань, які навіть не згадують про свої расові чи релігійні відмінності, а говорять тільки з позиції громадянина України.

– Ви написали листа Путіну про те, що Одеса, а з нею і вся Україна – це не Росія. Деякі кремлівські стратеги (наприклад, Сурков) сподіваються на те, що в Києві буде «третій Майдан» і до влади прийде, в результаті, проросійський уряд, тобто якийсь новий Янукович. Марні сподівання?

– У вашому питанні самих питань відразу два. Перше «світоглядне». Україна вже ніколи не стане Росією. Битву за уми більшості українців Росія вже програла. Тому дискусія або апеляція до «третього Майдану» має виключно внутрішньоукраїнський характер.

Це, радше, фактор тиску проактивного громадянського українського суспільства на постмайданівську владу, якийсь «стимул примусу» її до реформ. Жодний проросійський «третій Майдан», і тим більше під «фюрерською» вивіскою «нового Януковича», в Україні неможливий. Продуктивні сили, які потенційно могли б розглядатися як носії ідеї «проросійського Майдану», просто відсутні. Якщо не вважати відвертих люмпенів, українофобів і ворогів української державності.

Друга частина питання має «прикладний характер». Хоча вона теж в підсумку зав'язана на ідеологічному і державницькому. Триває битва за шлунки меншини. На жаль, навіть зараз, після річок крові, жахів війни і тисяч смертей, які принесла на українську землю Росія, людей, які мислять дрібновласницькими категоріями, достатньо. Вчорашній ядерний електорат Партії регіонів нікуди не подівся. Він, як і раніше, не здатний до найпростішого аналізу причинно-наслідкових зв'язків і цілком готовий звинувачувати в сьогоднішніх бідах Майдан та інших Яценюків з Порошенком. Вперто не бажаючи помічати тих, хто 20 років грабував країну, руйнував державні інституції та здавав національні інтереси. Такий контингент населення 15 років волав біля донбаських винно-горілчаних магазинів про те, що «годує всю країну». Зараз вони люто бажають реваншу над «майданутими». І частково він відбудеться. Вже скоро.

Слабкість президента Порошенка, його домінуючий стиль політичного «договорняка», бездіяльність правоохоронної системи, яка так і не зуміла покарати ключових членів команди Януковича за численні злочини і злодійство, повільна реалізація реформ урядами Яценюка і занадто часта їхня імітація, ефемерні результати боротьби з корупцією, спущена на гальмах люстрація замість панування юридичної справедливості над казнокрадами та корумпованими чиновниками – все це в комплексі неминуче дає благодатну їжу протестному електоратові, який готовий сліпо вірити в порожні обіцянки вчорашніх «регіоналів», які сьогодні ребрендовані в «Опозиційний блок». Плюсом до картини майбутнього локального реваншу, який вчорашні соратники Януковича почнуть з місцевих виборів-2015, є майже непохитна і нездоланна позиція української олігархії. Більшість українських олігархів патріотичні лише на рівні слоганів, насправді вони готові торгувати Україною точно так само, як робили це і раніше.

Їхнє «соціальне» замовлення до Порошенка і Яценюка полягає в заморожуванні ситуації. Радикальні реформи, детінізація, демонополізація і деолігархізація їм не потрібні. Вони готові зробити Україні «косметичний ремонт» і трохи пощипати окремих корупціонерів, тим більше, що Захід навіть згоден фінансувати цю боротьбу, але вони будуть на смерть боротися за збереження статус-кво в питаннях контролю над монопольними ринками, енергетичними компаніями і над фіксацією результатів непрозорої приватизації.

І найгірше те, що і Порошенко, і Яценюк роблять занадто багато для певного реваншу «контрреволюції». Перший ішов на президентські вибори після непрозорої змови з командою Фірташа-Льовочкіна, за якою стоять невизначені зобов'язання. Порошенко занадто часто поводиться так, ніби у нас немає війни, в його особистій добі 48 годин, а президентствувати він збирається, як мінімум, два терміни, причому реалізовувати необхідні народові реформи він збирається наприкінці другого. Яценюк же схожий на правителя, у якого в запасі є ще одна Україна. Причому перша, задихаючись від зовнішньої агресії і внутрішньої корупції, вже цілий рік вислуховуючи мантри про необхідність реформ, бачить реалізованими лише мізерну частину від необхідного і малу частину від можливого. Ні один, ні інший не є політиками-революціонерами. Вони – еволюціонери, в кращому випадку.

Тому, відповідаючи на ваше запитання, необхідно сказати: надії російської влади на повільний, важкий розвиток та відродження України, на жаль, почасти виправдані. Але причини цьому не «зовнішні», не ймовірна поява «нового Януковича» і навіть не війна на Донбасі. Причини – суто «внутрішні», пов'язані зі слабкістю нинішніх державних лідерів і їхніми наполегливими спробами вичавити політичні (а можливо, й економічні) дивіденди від експлуатації корупційної системи, яка давно підмінила собою державу.

– Проблема Донбасу не вирішена. Ви писали про те, що «наступ російсько-терористичних військ неминучий». Можливо, в Москві обрана інша тактика: залишити «ДНР» та «ЛНР» в нинішніх умовних межах і нескінченно використовувати загрозу поновлення війни для шантажу влади в Києві і невротизації суспільства як в Україні, так і в Росії? Чи може такий задум спрацювати?

– У квітні 2014 року вашій співбесідниці вдався глобальний прогноз неминучої майбутньої війни, в той час, коли переважна більшість аналітиків переконували світ, що «Путін наситився Кримом і не піде на відкриту воєнну агресію проти України». На жаль, війна почалася.

Путінський фундаменталізм не для того створювався 15 років, щоб обмежитися відттинанням від України Криму. Сьогодні ж можна говорити лише про ймовірність ескалації масштабних бойових дій. Імовірність російської атаки на Харків, Чернігів чи Одесу є, але вона незначна. Більш очевидним є продовження «тліючого» конфлікту на Донбасі.

Повного заморожування Росія не хоче. Проваливши стратегічний план захоплення України або, як мінімум, її половини, отримавши болючі санкції Заходу і зовсім несподівану антиросійську консолідацію українського суспільства, в тому числі, і в переважно російськомовних регіонах, Путін змушений задовольнятися малим – підтримувати Донбас як незагоєну рану, що висмоктує ресурси України на продовження війни, на відновлення зруйнованої «ополченцями» і російськими військовими інфраструктури та на «задобрювання» нелояльного населення за чеченсько-кадирівським сценарієм. Але, якщо розглядати військовий стан у комплексі зі сформованим шаленою російською пропагандою інформаційним полем, а також враховуючи ту кількість зброї, яку Росія закинула на Донбас, і озброїла нею кілька десятків тисяч бойовиків, говорити про те, що конфлікт повільно згасне в коридорах непублічних мінських домовленостей, теж не можна. На сцені лежить не рушниця, яка за законами жанру обов'язково вистрілить в останньому акті. На сцені – сотні танків, бронемашин і гармат. І найголовніше – озброєна армія так званої «Новоросії» – люди, які отримали за рік війни путінські ліцензії на вбивства, тортури та грабунки. Вихід енергії зброї та її володарів неминучий. Бо ж кремлівські пропагандисти вміють створювати приводи для нових спалахів «праведного гніву» в телевізійній боротьбі з «укропським фашизмом».

Локальні спалахи і бої обов'язково будуть. Питання лише в конструюванні приводів для загострення. І згадана вами стаття – радше про відсутність моральних і етичних бар'єрів, які могли б стримати сьогоднішню Росію від штучного створення таких приводів. Ліпити відеосюжети про розп'яття немовлят вже недостатньо. У хід йдуть людські жертвоприношення.

Я переконана, що вбивство скандального, але абсолютно невпливового українофоба-письменника Олеся Бузини – справа рук Кремля. А істерія, яка створена навколо «сакральної» для Росії події – перемоги у Великій Вітчизняній війні – вимагає вустами 84 відсотків «кримнашистів» нових перемог. «Вчора Крим – завтра Рим». «Взяли Берлін – візьмемо і Київ», – вже не соромлячись, кричать голоси мільйонів росіян, переглядаючи в новинах відеосюжет про те, як доблесна російська армія танковими клинами оточує на екрані Варшаву за тиждень і знищує за заповітами Жириновського країни Балтії за 3 дні.

«Невротизація» і «віртуалізація» донбаського конфлікту набагато дешевші для Росії. Але у Путіна сверблять боєголовки. А 84 відсотки жадають подивитися в прямому ефірі каналу «Росія-24» радіоактивний попіл на вулицях Львова. Ні Путін, ні його найближче оточення, яке, хоч і втрачає мільярди, не готові відступити. Звідси – найбільш імовірний сценарій: локальні бої, нагнітання загрози і паніки з метою домогтися від Києва значних політичних поступок на переговорах і фактичної конфедералізаціі країни. У комплекті з повзучою контрреволюцією всередині України і гальмуванням процесу реформування та модернізації нашої країни.

– Ви перераховуєте в листі Путіну імена росіян, яких поважають російськомовні українці. На жаль, багато російських діячів культури не наважилися чітко висловитися проти війни, а хтось її і підтримав. Конформізм і боягузтво вже можна порівняти з радянським, хоча межі, в тому числі й інформаційні, поки ще відкриті. Чому дороги України та Росії так різко розійшлися? Чи тільки в Путіні справа?

– Звичайно ж, не в Путіні. Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга, Сталін – вони всі «прапутінці». Це російські імперіалісти-доктринери. Державники. З ними Путін веде заочне суперництво. Він не **нутий, як стверджував убитий Нємцов. Путін цілком адекватний політик, який не переходить меж розсудливості. Але, начитавшись великодержавних ідей, часто вигаданих і міфологізованих сторіччями брехні придворної російської історіографії, отримавши за десятиліття 2000–2010 років майже трильйон доларів доходів від високих цін на нафту і газ, він почав вважати себе Володимиром «Визволителем». А у кожного пристойного імператора повинні бути служиві писаки і скоморохи.

Те, що зараз творче начало багатьох людей мистецтва – «запутінців» – підпорядковане зміцненню його культу особистості, те, що про Путіна складають улесливі оди, смішні, але відчайдушно-героїчні пісні, аж ніяк не означає, що він є прямим замовником цієї псевдокультурної підтримки. Ні, просто російське суспільство не здатне жити по-іншому. Для кожного Сталіна, навіть якщо його прізвище Путін, знайдеться свій придворний Михалков.

Путін не першопричина. Він наслідок. Наслідок 500-річного самодержавства. Генетична пам'ять росіян «заточена» під монархізм. А люди мистецтва, які перебувають перманентно в пошуку об'єктів поклоніння, просто звикли поєднувати приємне з корисним. Саме російське суспільство чекало після ерзац-демократичного єльцинського міжчасся «путіна». Не має значення, з яким прізвищем, головне, з якою функцією. І отримавши його, одразу ж кинулося оспівувати, підтримувати і заглядати віддано у вічі, сидячи в партері його чітко зрежисованих багатогодинних бесід з громадянами Росії.

Україна ж зовсім інша. Хуторянське українство ніколи не народжувало улесливо-уклінного мистецтва. Українці завжди були надзвичайно критичні до своїх лідерів і вождів. Саме тому зараз, коли російський інформаційний та творчий простір суцільно переповнені скреготом ненависті, з одного боку, і примітивним підлабузництвом, з іншого, українці продовжують сміятися, жартувати та іронізувати. Російська псевдоінтелігенція оспівує чергового «фюрера», а українські творці, що прокинулися, створюють нову культуру. Очищену від багатовікових «братніх» нашарувань свого північно-східного сусіда.

Вибираючи героями простих солдатів, волонтерів, медиків, вчителів і музикантів. Тоталітарні суспільства оспівують вождів. Гуманістичні – завжди роблять героями звичайних людей. У цьому наші країни принципово різні.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода