В ніч з 4 на 5 травня 2015 року в Донецьку демонтували меморіальну дошку Василю Стусу із захопленого бойовиками «ДНР» приміщення філологічного корпусу Донецького національного університету. Тут Стус навчався з 1954 по 1959 рік.
Хроніка подій
Відкривав дошку тодішній голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Янукович
Рішення про відкриття дошки було ухвалене в 1994 році Донецькою міською радою під керівництвом Володимира Рибака, профінансовано її виготовлення в цінах 2001 року у розмірі 78 тисяч гривень. Ректором на той час був академік НАНУ Володимир Шевченко. Дошку було урочисто відкрито у вересні 2001 року. Ідея дошки належить талановитому донецькому скульптору – Леоніду Бріню. Співавтором був скульптор Віктор Піскун, який перевів виготовлену Брінем гіпсову копію в повному розмірі в бронзу вже після смерті Бріня. Архітектор – Олександр Проценко. Відкривав дошку тодішній голова Донецької обласної державної адміністрації Віктор Янукович, заступник Донецького міського голови Олександр Лук’янченко в присутності рідних поета та громадськості.
В 2005 році дошку було доповнено табличкою про те, що Василю Стусу було присвоєно звання Героя України.
10 вересня 2014 року ректор Донецького національного університету Роман Гринюк заявив, що бойовики «ДНР» захопили навчальний заклад та «зняли» його з посади, «призначивши» замість нього відомого українофоба Сергія Баришнікова, екс-доцента кафедри політології історичного факультету, який до того був звільнений за хабарі.
17 вересня 2014 року ДонНУ захопили вже озброєні бандити «ДНР» і МОН України вирішило евакуювати ДонНУ у Вінницю.
Бойовики «ДНР» та викладачі-колаборанти організували мітинг проти переведення ДонНУ у Вінницю. Там вперше прозвучала пропозиція зняти меморіальну дошку Василю Стусу
30 вересня 2014 року бойовики «ДНР» та викладачі-колаборанти псевдо-виша «Донецкий национальный университет ДНР» організували мітинг проти переведення ДонНУ у Вінницю. Там вперше прозвучала пропозиція зняти меморіальну дошку Василю Стусу з приміщення філологічного факультету та відправити її в легітимний ДонНУ у Вінницю. Але потім передумали – і дошку по-злодійськи демонтували вночі. Звісно, чергові ДНРівського вишу по той бік стіни «нічого не бачили і не чули».
До речі, нещодавно «міністр закордонних справ ДНР» Олександр Кофман повідомляв, що скоро меморіальну дошку Василю Стусу на фасаді філологічного корпусу «ДонНУ ДНР» демонтують за рішенням так званого «Народного совета ДНР» і замінять її на бюст радянського розвідника Кузнєцова.
Заодно кафедру української мови і літератури «ДонНУ ДНР» мають намір назвати іменем Олеся Бузини
Інша деенерівська ідея, що на стіні філфаку треба увічнити пам’ять про декана Євгена Отіна. Заодно кафедру української мови і літератури «ДонНУ ДНР» мають намір назвати іменем Олеся Бузини.
Так що все «законно». В «ДНР» безвісно зникають не тільки дошки, а зникають люди, проукраїнські активісти, вивіски і навіть ще з дорожного знаку «ДОНЕЦЬК» м’який знак. Тепер знак виглядає так: «ДОНЕЦ К».
А ось як відреагували на демонтаж дошки спільнота евакуйованого ДонНУ:
«Ставлення до особистості Василя Стуса може бути різним, але беззаперечним є той факт, що його доля тісно пов’язана з Донецьким національним університетом і філологічним факультетом. Знищення історії ДонНУ вказує на неможливість асоціації спільноти, яка перебуває в стінах університету за донецькою адресою, зі славним іменем Донецького національного університету. Сподіваємося, що конструкція ціла та перебуває у безпеці. Керівництво ДонНУ та університетська громада зробить усе можливе, щоб евакуювати барельєф Василя Стуса до міста Вінниця».
Тим часом Радіо Свобода запитало донеччан про їхнє ставлення до знесення барельєфа Василю Стусу:
Незручний донеччанин Стус
Донеччанин Василь Стус був заарештований в 1972 року разом з Іваном Світличним, Вячеславом Чорноволом та іншими «особливо небезпечними державними злочинцями». В ніч з 3 на 4 вересня 1985 року у геніальний український поет і правозахисник загинув за нез'ясованих обставин у спецтаборі в Пермській області. Йому було 47 років.
В радянські часи ім’я Василя Стуса, одного з так званих «дисидентів», які в 60-70-і роки підняли голос проти радянського псевдосоціалізму, виступаючи за демократію, права людини, права українського народу, – було викреслено з української літератури.
Незручна правда: Василь Стус формувався на українській Донеччині, яка за пропагандою радянських часів була «всесоюзной кочегаркой»
Незручна правда: Василь Стус формувався на українській Донеччині, яка за пропагандою радянських часів була «всесоюзной кочегаркой», «краем угля и метала» і яка, на жаль, для багатьох й досі асоціюється тільки з російськомовною культурою.
«Якби Донбас дав Україні тільки його, – і тоді його внесок у нашу свободу й незалежність був би унікальним», – так написав про роль Василя Стуса наш земляк Іван Дзюба – академік Національної академії наук України, Герой України.
Бо Василь Стус поклав своє життя за Україну, за честь і гідність кожної окремої людини, за майбутню перебудову, яка увінчалась успіхом: народ відчув себе справжнім, а не декларованим господарем у своїй незалежній Україні; українська мова, українська культура і українська духовність дістала можливість свого вільного розвитку.
Стус писав:
Тож дай мені – дійти і не зотліти,
Дійти – і не зотліти – дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
Упасти зерням в рідній борозні.
Проросійська частина працівників псевдовишу «ДонНУ ДНР», багато з яких отримує пенсії, і не маленькі, від України і не має проблем з перепустками для поїздок з «ДНР» в Україну, запропонувала і здійснила розправу вже над дошкою Василя Стуса.
Я переконана, якби Василь Стус жив сьогодні, його б спіткала доля замордованих деенерівськими головорізами Дмитра Чернявського, Володимира Рибака і Валерія Сало
Я переконана, що якби Василь Стус жив сьогодні, його б спіткала доля замордованих деенерівськими головорізами Дмитра Чернявського з Донецька, Володимира Рибака з Горлівки, Валерія Сало з Красного Лиману та багатьох інших. Не маючи живого Стуса, головорізи знищили меморіальну дошку, на якій був напис:
Як добре те, що смерти не боюся
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верст.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій! До тебе я ще верну
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
«Де жменька нас. Малесенька шопта…»
Коли Василь Стус писав ці слова, реально була тільки невелика «Гельсінська група», яка повстала проти державного Молоха… У вірші пам'яті художниці Алли Горської, по-звірячому вбитої за загадкових обставин в 1970 році, Стус пише:
«Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
на чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились».
«Малесенька шопта…» Але це його не зневірювало, а тільки підкріплювало волю не здаватися, а своєю офірою підняти дух народу, пробудити в ньому почуття чести і прагнення волі. І він не помилився! Над головами духовних бомжів, понад глухими заторами люксусових авто постійно йшли високі позивні, і їх слухали українці: «Голос духа чути скрізь». Голос духа Стуса був почутий. Україна стала незалежною.
Стус віщував посмертне повернення до свого оновленого, змужнілого, пробудженого, вільного від імперських оков українського рідного народу:
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
І зараз нас не «малесенька шопта», а весь український народ, славне українське військо, добровольчі батальйони, волонтери, українська діаспора і весь цивілізований світ став в обороні територіальної цілісності України. І ми переможемо. І повернемо борг Василю Стусу
Так воно і сталось. І зараз нас не «малесенька шопта», а весь український народ, славне українське військо, добровольчі батальйони, волонтери, українська діаспора і весь цивілізований світ став в обороні територіальної цілісності України. І ми переможемо. І повернемо борг Василю Стусу.
Повернемо Схід України, де озброєні до зубів путіноїди – адепти «русского мира» разом з колаборантами, в тому числі працівниками деенерівського невідомо якої нації «ДонНУ», знищують все українське разом з його носіями. Прийде час, вони за це відповідатимуть. А ми очистимо українську Донеччину від непрошених головорізів «з розкосими очима», повернемося в рідні стіни ДонНУ, повернемо на місце меморіальну дошку, яку під покровом ночі викрали варвари. В цьому нам допоможе незламний дух Василя Стуса.
А поки що проукраїнський мільйон беззбройних донеччан, що не змогли виїхати з «ДНРу», терплять цих путінських мавп:
Повз мене ходять мавпи чередою,
У них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
Бо ж ні зубила, ані молотка
Вони прибули сюди з Росії на тисячах танків, БТРів, уралів, захопили адміністративні будівлі, пограбували банки, майно, автомобілі та підприємців, знищили всі українські школи і зараз знищують все, що їм заманеться. А їм допомагають колаборанти, які так боялися бандерівців, спалення книг і приниження «русского языка». Де їх обурення з приводу цього акту вандалізму?
Ненависті до цих горе-інтелігентів, патріотів «Новоросії» чи «Деенеру» у мене немає, тільки огида, глибока огида. Вірю, що час розплати скоро. Український Донбас буде звільнений.
Катерина Полякова, інженер, м. Донецьк
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.or
