В Україні Майдан показав запит українського суспільства на правові відносини з державою. Але як їх реалізувати в державі, чия правова система ще не була реформована, коли обізнаність про свої права і про спосіб їхнього захисту і реалізації перебуває на низькому рівні? Що змінив рік, що минув, у тому, як українці поводяться з державою у правовій царині? Про це говоримо з Олександрою Матвійчук, головою правління Центру громадянських свобод.
– Після Майдану ми можемо говорити про таке явище, яке зараз багато людей називають «енергією Євромайдану». Вона полягає у запиті великої кількості звичайних людей, які до цього не були задіяні в жодній громадській активності, на активну діяльність, а також на освіту. Зараз створюються і працюють сотні великих і маленьких ініціатив, які допомагають переселенцям, допомагають пораненим, одягають нашу армію, займаються безкоштовним правовим консультуванням, виконують величезну кількість різної роботи. І у всіх них відчувається нестача знань і у зв’язку з цим великий запит на їхнє поповнення.
Наприклад, сьогодні я викладала майбутнім міліціонерам патрульно-постової служби. У нас на занятті майбутні правоохоронці зачепили тему контролю над владою. Вони мене абсолютно серйозно питають: «А як же ми можемо контролювати владу?» Я говорю їм, що це питання адвокатів, питання моніторингу, питання контролю. Ви можете записати назви сервісів, на яких можна знайти інформацію. Я не тішу себе ілюзіями, що всі вони відкриють і запишуться на семінар з громадській адвокації і моніторингу, але це дуже симптоматично.
– Ви мені якраз нагадали про випадок в Чехії, свідком якого я була. Коли прийшла помічниця чеського сенатора до підприємства громадського транспорту і запитала, як пан сенатор може сплатити свій штраф, тому що його оштрафували в трамваї, бо він не мав з собою квитка. Вона принесла цей електронний квиток, але штраф все одно мусить заплатити. Коли я розповідала цю історію київському таксисту, він казав, що в Україні неможливо це просто. Чи це зараз в Україні можливо?
В Україні стали можливими тисячі речей, які не були можливими до Євромайдану
– Я не знаю, чи зараз це в Україні можливо, якщо так переносити, але в Україні стали можливими тисячі речей, які не були можливими до Євромайдану. Навіть те, що я сьогодні викладаю правоохоронцям, що таке права і свободи людини, як вони мають їх забезпечувати в своїй діяльності – це було важко просто уявити ще рік тому.
– Сусідня Росія і Україна вийшли з тієї самої радянської системи, де закон був лише інструментом в руках влади, і вона використовувала його довільно. В Росії ця ситуація триває і, найголовніше, мало кого вона турбує. Бо, якщо вірити статистиці, то 86% громадян підтримують політику президента Путіна, і їх цілком влаштовує це ставлення держави до населення, я не кажу вже до громадян. Чому в Україні виник цей запит до змін?
Запит на знання, який зараз існує в Україні, дуже мало кому є обслуговувати і задовольняти
– В Україні запит був завжди. Питання, яка кількість людей бажала цього запиту. Я думаю, що майдан був для нас таким каталізатором, коли велика кількість людей, які ніколи не були активними в громадському житті, стали активними, і саме тому це стало можливим. Але тут я маю зазначити іншу сторону медалі. Оскільки для нас наш Майдан ще не закінчився, бо ми маємо і неоголошену війну, яку веде Російська Федерація на сході, і окупована частина нашої території – Крим, непідконтрольні частини Донбасу, то ось цей запит на знання, який зараз існує в Україні, дуже мало кому є обслуговувати і задовольняти. Тому що багато організацій, так само, як і наша, яка займалася просвітницькою діяльністю, зараз переорієнтовані.
Ми зараз вчимо членів мобільних груп, як документувати воєнні злочини, наприклад. Тому тут величезне поле для діяльності, особливо, на cході, на звільнених територіях, де люди позбулися інформаційного пресу Росії, але досі перебувають в інформаційному вакуумі, який наша держава подолати не може. Явно бракує просвітницьких програм, які спрямовані на широке населення, коли людина має розуміти, що вона має право, і що вона має можливості його відстоювати.
Саме тому Марек Новицький, відомий польський правозахисник, говорив, що людина, яка знає свої права – вже не беззахисна. Навіть якщо вона живе в умовах, які далеко не можна назвати правовими.
– У Росії до освітніх програм ставляться скептично, і навіть викладачі університетів говорять про те, що громадяни краще розберуться в ситуації, якщо будуть щоденно спілкуватися з державою, і так по ходу з досвіду навчаться захищати свої права. Чи цей підхід має місце? Чи все ж таки потрібно йти іншим шляхом?
В Росії існує дуже репресивне законодавство, і багато громадських правозахисних організацій зараз займаються тим, що намагаються захистити себе від знищення і переслідування
– Шлях, який обрала Росія в розвитку і побудові відносин між державою і людиною, абсолютно неправильний і далеко не демократичний. Якщо говорити про просвітницьку діяльність в Росії, то має бути 3 чинники. Перший – це має бути суб’єкти, які навчають, тобто є провайдери, так назвемо, навчання. Зрозуміло, що держава цього виконувати не буде, отже, мають бути недержавні структури, які здійснюють навчання правам людини. Ну і тут незайвим було б нагадати, що в Росії існує дуже репресивне законодавство, і багато громадських правозахисних організацій, які раніше цю функцію виконували, зараз займаються тим, що намагаються захистити себе від знищення і від переслідування.
РФ поставила бар’єр для отримання фінансування з-закордону на впровадження просвітницьких програм.
Друга обставина, яка має бути – це підтримка такого навчання. І, знову ж таки, якщо в демократичних країнах держава підтримує різні форми навчання, як формального, так і неформального, правам людини, то в Росії про це говорити взагалі не доводиться. Більше того, РФ поставила бар’єр для отримання фінансування з-закордону на впровадження просвітницьких програм.
Ну і третє – що важливо – з чого ми починали, це має бути запит у суспільства на отримання цих знань.
– Наскільки змінилася правосвідомість українців за цей рік?
– Люди зрозуміли, починають розуміти, що свобода означає відповідальність. Відповідальність за своє життя, відповідальність за життя своїх близьких, рідних, а також відповідальність за життя країни. Люди перестають думати патерналістськи, думати, що буде якась влада, якісь політики прийдуть і вирішать всі проблеми, а самі підставляють руки і самі зроблять, по суті, державну роботу – допомагаючи переселенцям, пораненим, армії. Не шукають, коли хтось прийде із державних чиновників і все повирішує, а роблять це самі – це надзвичайно гарний знак для нашої країни.
