«Не їдьте на Донбас – це помилковий патріотизм» – колишній бойовик

Російський підприємець Бондо Доровських, що займався нафтовим бізнесом, а потім працював у московській будівельної компанії, вирішив відправитися добровольцем на схід України. Він був переконаний, що їде воювати з фашизмом.

Доровських взяли у бригаду «Привид» Олексія Мозгового, яка діяла у Луганській області, потім він воював на з угрупованням «ДНР». Але, опинившись на Донбасі, Бондо Доровських з’ясував, що там відбувається зовсім не те, про що він мріяв, і «жодної» російської ідеї «там немає». Усвідомивши, що пропаганда його обдурила, Бондо Доровських повернувся до Росії.

«Все так перевернулося у голові, що хочеться вступити до лав нацбатальйонів України, щоб відстоювати їхню незалежність», – пише колишній бойовик.

– Багато хто їде воювати за гроші. Ви – бізнесмен, забезпечена людина. Що Вас спонукало поїхати на війну?

– Я дійсно думав, що Росія в небезпеці, там воюють найманці, які прагнуть захопити нашу країну, думав, що Донбас – це форпост Росії, де ми повинні стояти і захищати свої інтереси.

– Тобто виключно ідеологічні міркування без матеріальних?

– Про матеріальне мови не могло бути, тому що я купував всю амуніцію самостійно, бронежилет. Мені обійшлося приблизно у сто тисяч, щоб туди вирушити і зібратися самому. Тому про гроші не йшлося. Та там грошей особливих і не платять, там зараз 360 доларів, і то не всі їх отримують. Туди люди їдуть хто за пригодами, хто за бойовим досвідом... У кожного свої причини. Звичайно, якась невлаштованість здебільшого у цих людей. Як в «Ісламської держави», чому туди їдуть люди? Думають, що вони будуть там потрібні, будуть затребувані. Тут те ж саме. Коли потрапляєш туди, буквально з перших хвилин розумієш, що це не військовий підрозділ – це банда справжнісінька.

– Пам'ятаєте, що було останньою краплею, коли Ви остаточно вирішили їхати? Якась передача по телевізору чи щось в інтернеті прочитали?

– У мене у голові постійно був канал «Росія-24», де показували новітню історію України. А потім я собі навіть говорив: я туди не поїду, мені це не потрібно. Щоранку собі це говорив. Але варто було включити телевізор, де з ранку до вечора тільки про це і говорили... Звичайно, засоби масової інформації вплинули.

– А раніше Ви бували в Україні, знаєте цю країну?

– Ні, ніколи не був – це був мій перший візит.

– Куди Ви звернулися для того, щоб стати добровольцем?

– Є декілька можливостей в інтернеті. Є інтербригада від партії Лимонова «Друга Росія», відправляється анкета невелика на адресу електронної пошти, вони повідомляють, що потрібно приїхати, наприклад, до Шахт, а з Шахт вже переправляють до району ополчення. Я писав всім, написав у інтербригаду, у Москві був відкритий військкомат «ДНР», я написав туди, мені дали контакти, схвалили нібито мою анкету. Там схвалюють анкету всім. Потім дають номер телефону. Коли приїжджаєш у Ростов-на-Дону, за цим номером дзвониш, тобі кажуть, куди потрібно під'їхати, де знаходиться перевалочний пункт.

​– Тобто жодної перевірки немає, вони не цікавляться військовим досвідом, не перевіряють, чи не провокатор ви?

– Взагалі жодних перевірок немає. Ба більше, були випадки, коли хтось з ксерокопією кордон переходив, у когось взагалі документів не було. Коли ми приїхали в ополчення, там просто запитали прізвище, ім'я, по батькові і все. Ти фотографуєшся, тобі на прізвище, яке ти назвав, видають посвідчення особи.

– І зброю видають?

– Швидше за все, зброю видають тобі відразу. Взагалі я був снайпером, у мене був автомат, у мене була рушниця. Був і гранатомет, і кулемет, в принципі стрілецька зброя була вся. Коли ми прибули на позицію в Нікішине, на передову, там стояли місцеві ополченці, у них був один ріжок на кожного і автомат, вони майже не одягнені, а у нас було все, ми були екіпіровані повністю – і гранати, і кулемети, і РПГ , і заряди до них, все абсолютно. У нас навіть були дві свої машини, на яких ми могли пересуватися.

– Це все вам видали у Ростовській області в тренувальному таборі

– Ні, в Ростовській області нічого не видають, це все видали на території Донбасу. У Ростовській області ополченців, які раніше були танкістами в армії, відправляли на полігон, там на цьому полігоні їх навчали, формувалися екіпажі. Там їм видавали зброю. Я це бачив сам. На тралах ці танки довозили до кордону Росії і України, там вже перетинали своїм ходом і вирушали безпосередньо до зони бойових дій. А мені зброю видавали на Донбасі.

– Як Ви переходили кордон?

– Нас через поле перевезли. Вперше ми приїхали на КПП офіційно, але у мене було обмеження на виїзд за кордон, мене там не пропустили. Потім прикордонник мені сказав: проблем ніяких немає, вас хлопці проведуть. Нас дійсно провезли, сформували групу побільше, чоловік 15, і вдень поїхали полем просто, там кордону як такого немає.

– У Вас було боргове обмеження на виїзд?

– Є невеликий борг у судових приставів, тому в мене був закритий виїзд за кордон, я про це не знав.

– Підрозділ було сформовано ще в Росії чи вже на території Донбасу?

– До підрозділу вливаєшся вже на території Донбасу. У Ростовській області кілька перевалочних пунктів, там збираються і чекають відправки. Хтось хоче в «ДНР», хтось хоче в «ЛНР», хтось хоче в бригаду «Привид» – це враховується, вас відправлять саме туди. До бригади «Привид» вночі приїхали, зранку приходять з різних рот, пропонують: хочете в Вергулівку, де була сутичка, хочете у розвідку, хочете в танкісти, хочете у контррозвідку – будь ласка, куди хочеш, туди і йдеш.

– Але ж необхідні якісь навички?

– Теоретично так, повинні бути якісь навички. Але які навички у контррозвідці? Яка там контррозвідника? У них просто відкритим свавіллям займаються. Необхідні навички, якщо ти, наприклад, танкіст. А стріляти чи сидіти в окопі, які там навички потрібні? Сидиш собі та сиди, відбувається артилерійська війна. А потім все це стадо починає рухатися, танки в один бік, причому у цих танках елементарно не буває танкового переговорного пристрою, у них немає рації, піхота не може докричатися до танкістів, танкісти йдуть в один бік, піхота в інший, причому немає ні злагодженості, ні навчань, нічого. Ви думаєте, це стадо могло виграти війну? Війну влітку, знаєте, як вигравали? Залітали «сушки» з Росії. Один з ополченців, який був на зенітній установці, сказав: надійшов наказ, зараз залетять «сушки», по них вогонь не відкривати. Влітку були російські війська, швидше за все. Що літаки були, я від ополченців чув. Сам я російських військ не бачив. Офіцерів, так, дуже багато бачив, «відпускники», які там були. У штабі тієї ж «Примари» є кілька російських кадрових офіцерів.

– Спілкувалися чи просто бачили випадково?

– Я їх дуже добре знав, я дуже часто бував у штабі. Я знав начальника розвідки штабу бригади, начальника штабу, начальника штабу менше, стикався, коли приїжджали добровольці. З начальником розвідки дуже часто спілкувався, недалеко живемо, обидва росіяни. Я хотів до розвідки більше, тому більше спілкувалися.

​– Чим займалася бригада «Привид» під час Вашого перебування там?

– Коли я був у «Привиді», фактично бригада контролювала повністю місто Алчевськ. Наші бойові частини були на лінії зіткнення у Вергулівці, у Комісарівці і ще у кількох населених пунктах. Осіб 100-150 у Вергулівці пребуває, у Комісарівці невеликі підрозділи, а всі інші перебували в Алчевську. В принципі, «ДНР», «ЛНР» не визнавали бригаду «Привид». У них внутрішня конфронтація була, вони робили обмеження у постачаннях озброєння. Був час, коли озброєння не дуже йшло з Росії, ні артилерія, ні танки, але якось вони примудрялися у «Привиді» ці питання вирішувати. Кілька гуртожитків: добровольці постійно прибували з Росії, з інших країн теж. Єдині, хто тренувався, – це іспанці, інтернаціональна у них була рота: іспанці, італійці, французи. У всіх інших розпорядок такий: зранку ротний встав, провів перекличку, шикування, така ж перекличка ввечері. Весь інший час «ополченці» ходять Алчевськом, знімають металобрухт, десь залізні ворота знімають, мародерством займаються, здають його, щоб гроші були на випивку, покурити купити. Вони самі по собі. Десь нап'ються, один одного перестріляють. Було таке навіть: один напився, в кімнату хотів гранату кинути, вчасно скрутили. Така мирне життя. Кому нудно, відправляються на передову.

– Тобто взагалі не платили, доводилося заробляти збором металобрухту?

– Фактично так. Хто і зброю продавав. Росіяни збирають гроші, рації, амуніцію надсилають, бронежилети – це все продавалося, пропивалось. Таке було життя.

– Яке приблизно співвідношення між місцевими в бригаді «Привид» і приїжджими з Росії та інших країн?

– Десь, думаю, відсотків 10, максимум 30 приїжджих, інші – це місцеві.

– Як місцеве населення до вас ставилось?

– Коли ми прибули до Алчевська, наступного дня ми пішли на ринок обміняти рублі, ми зустріли бабусю, яка каже: ти ж проти нас? Потім буквально через півгодини пішли до церкви, жінка до мене підійшла, каже: скоро будуть вибори у нас, за кого нам голосувати? Я кажу: голосуйте, за кого душа велить. Вам хіба хтось може сказати, за кого голосувати? «Нам Путін не потрібен, ми не хочемо у Росію. Ми хочемо, щоб у нас була Україна незалежна». Це перше, що я став зустрічати, причому відразу ж після приїзду. Потім у Нікішиному до однієї жінки підійшов, спеціально поцікавився. Я кажу: коли Нікішине було під збройними силами України, як вони тут, свавілля чинилм? Вона каже: ні, все було дуже добре, до них питань не було. Але, каже, «Оплот» коли зайшов – Захарченко очолював «Оплот», це його підрозділ, – вони нас просто вивели з будинків і просто підганяли машини, просто грабували. Росіяни, врятуйте нас, ми, каже, боїмося «Оплот», ми боїмося «ополченців». Ось це, що я зустрічав. Ще були різні висловлювання від людей, які нас в принципі вважають окупантами. У них питання: навіщо ви сюди приїхали?

– Місцеві люди, які служили з Вами у бригаді, були ультрапатріотами Донбасу, чи у них були меркантильні інтереси, чи просто байдужі до політики?

– Мені здається, їм на політику начхати. Здебільшого це раніше судимі, причому неодноразово судимі. У мене є фотографії, які висіли у нас у казармі, я їх сфотографував. Комічність в тому, що ці раніше судимі розшукують колишніх співробітників міліції. Ні, вони всі далекі від політики. У «ДНР» платили гроші, вони йшли туди виключно пересидіти війну, щоб платили хоч якусь зарплату. Всі інші – це просто відморозки, яким дали до рук зброю. Більш того, у нього як у «ополченця» є влада яка не яка. Адже там немає жодих законів, а коли їздить транспорт, на червоне світло «ополченці» завжди проїжджають. Якщо місцеве населення побачить, що їдуть озброєні люди, звичайно, вони завжди «ополченців» пропускають, бо вони озброєні. «Ополченці» кажуть: нас поважають, ми можемо їздити і на червоне світло, не повинні зупинятися.

– Ви інтелігентна людина, Вам напевно було важко знайти з ними спільну мову. Як у Вас складалися стосунки?

– Особливо і не складалися. Був у мене товариш, він 10 років прожив у Німеччині, ми з ним спілкувалися. Було кілька росіян. З Росії дещо інші люди їдуть, не всі, але є люди, з якими можна поспілкуватися. Потім іспанці, один хлопець з Мадрида був молодий. Було, з ким поспілкуватися, але не так багато таких людей. Тому, напевно, я поїхав. Я з Алчевська хотів виїхати відразу, але я хотів ще доїхати до передової, подивитися, що відбувається там. Там я почав співчувати протиборчій стороні. Тому що це було перемир'я, а їх крили важкою ствольною артилерією, реактивною артилерією, «Градами» просто попіл. Коли по рації чуєш, коли наші хлопці під Нікішиним спалили два «Урали» з живою силою, коли чуєш, як там люди кричать, звичайно ж, ти розумієш, що все відбувається з точністю навпаки, ніж ти думав. Почуття жалю до тієї сторони, яку просто там знищують. А знищують їх звичайні головорізи, їм без різниці, проти кого воювати, у них спосіб життя такий бандитський.

– Це було відразу після підписання перших Мінських угод?

– Так. Я у Нікішиному був з листопада, листопад-грудень. У Вергулівці було абсолютно те ж саме. Бомбили з нашого боку протилежну частину.

– А українці дотримувалися перемир'я і не відповідали?

– Ні, вони, звичайно, теж бувало по нас били. Але я дивився, які втрати, наші ж робили постійно вилазки туди. Два «Урали» спалили при мені, потім танк підбили, потім БТР підбили. Як понапиваються, підуть кошмарити блокпост. З того боку до нас вилазки не робили. Хоча я прекрасно реально розумів, що нас просто перебити, нас в цьому Нікішиному було, може, осіб 80, нас просто перебити з Кам'янки, де величезна кількість противника було... У них просто бажання такого не було.

– Багато було загиблих у Вашому підрозділі?

– Ні, на нашому боці у Нікішиному за місяць одна людина всього лише загинула, осколком снаряда поранило в голову. На іншому фланзі, де був ротний, позивний його «Байкер», від них я не чув теж, щоб люди гинули.

– Ви сказали, що у бригади «Привид» були конфліктні стосунки з «ДНР». У чому цей конфлікт полягав і які його причини?

– «ДНР» і «ЛНР» бригаду «Привид» не хотіли визнавати, політичне якесь питання. Пропонували Мозговому увійти до складу «ЛНР» не всією бригадою, а частини розформувати, щоб у нього не було влади. Він, звичайно, на це не йшов, хотів залишатися самостійною фігурою.

– А Ви з ним спілкувалися безпосередньо?

– Вітатися вітався, але не спілкувався. Я спілкувався зі Стрєлковим, але це ще в Москві. Я випадково зустрів Стрєлкова, і ми розмовляли з приводу Мозгового. Він сказав, що це єдиний командир, якому він ще довіряє.

– А коли вперше Ви відчули розчарування – коли зрозуміли, що те, що Вам говорили по «Росії-24», взагалі не відповідає дійсності? Це був повільний процес усвідомлення чи Ви з самого початку це відчували?

– З самого початку. Тільки ми перейшли кордон, перше, що ми побачили буквально через 5 хвилин, – це була бійка між ополченцями. Потім прийшла колона десь години через дві, замкомбрига Мозгового Миколайович ходив з пістолетом, хотів розстріляти двох водіїв. Я відразу ж зрозумів, куди я потрапив, тут армією не пахло. У мене розчарування було відразу ж, надалі воно тільки підтверджувалося.

– Чому ж Ви півроку протрималися?

– Було так: я прийшов у липні, пробув тиждень, вийшов звідти, повернувся до Російської Федерації. У Москві зустрівся зі Стрєлковим, просто випадково ми з ним зустрілися на Рубльовському шосе у торговому центрі. І якось я подумав, що, можливо, я не до кінця все подивився, можливо, десь все по-іншому. Спочатку я хотів поїхати до Стрєлкова, я думав, що, можливо, від командира щось залежить. Потім я вирушив ще раз, якраз у жовтні приїхав. Пробув у «Привиді» і переконався, що все так, як я думаю. Потім я вирушив до «ДНР», до Нікішиного, і побачив те ж саме абсолютно. Ба більше, я там розмовляв з іншими людьми, як справи у «Зорі» в «ЛНР», скрізь все одне і те ж.

– Як Ви думаєте, чи довго протримаються «ДНР» і «ЛНР»?

– Якби Росія не допомагала, цього всього б не було. Росія налаштована далі підтримувати цей рух, тому «ополченці» будуть ще довго триматися.

​– Що б Ви хотіли сказати слухачам в Росії?

– Я хотів би порадити не їхати на Донбас – це помилковий патріотизм. Ніякої Росії там немає, там справжнісінька агресія. Більше того, ви просто потрапите до банди. Коли я нещодавно побачив інформацію, що поліцейський з Москви, слідчий залишив свою роботу і відправився туди, у мене просто волосся дибки стало. Він вирушив просто в лігво справжнісіньке. Я не знаю, як він там буде жити серед таких людей. Я хотів би порадити людям туди не їздити, тому що це до захисту батьківщини жодного стосунку не має. Нам показують по телевізору так, ніби це вже Велика вітчизняна війна, насправді це не Велика вітчизняна війна, а це справжнісінька агресія. Ми зайшли на цю територію, і російська влада підтримує терор. Якби ми туди не їздили, якби Росія не допомагала «ополченню», не було б тисяч убитих, там взагалі нічого б не було. Почалося з чого? Приїхав Стрєлков туди зі своєю групою, Стрєлков людина військова, дай можливість – він все життя буде воювати.

– Легко покинути загін? Ви просто кидаєте автомат на стіл і говорите: все, я повертаюся до Росії? Чи це доводиться таємно робити?

– Ти доброволець, кажеш: все, досить, я хочу поїхати. У Нікішиному, щоправда, мене просили залишитися, тому що говорили: тут вас не так багато, залишся, куди ти поїдеш? Я кажу: добре, залишуся ще на тиждень. Через тиждень знову. Про місцевих я взагалі мовчу, у мене склалося враження, що вони підневільні. Десь через два тижні я просто прийшов, здав свою гвинтівку, бо вона була на мене записана, була можливість наступного дня виїхати, машина їхала, я здав гвинтівку і сказав: я їду до Росії. У мене перед ними абсолютно жодних зобов'язань не було. Командир твій ротний туди двічі на тиждень приїжджає на півгодини і швидко звідти тікає, там ні командирів, нікого немає. Я там як гарматне м'ясо. І воювати нема за що. Головне, там нема за що воювати! Я б і радий був би чимось стати в нагоді, але там не та війна, коли варто ризикувати найдорожчим, що в тебе є.

– Ваші політичні погляди за цей час змінилися на прямо протилежні?

– Так. Більше того, я й раніше негативно ставився до нашої чинної влади, тому що колись у мене був бізнес досить успішний, нафтобаза, я займався великим оптом. Потім я втратив її, завдяки нашій владі. Але рік тому я змінив свою думку про Путіна, про чинну влади, думав: який молодець. А зараз ця пелена спала.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода