АТ
Уродженка Луганської області Алла Вискваркіна разом з дочкою у вересні минулого року переїхала до Білорусі. Кілька днів Радіо Свобода провело з родиною, яка мешкає тепер у Боровлянах під Мінськом, щоб подивитися, в яких умовах живуть українські мігранти в Білорусі.
«Так, так, ми з України», – на інтерв'ю і фоторепортаж 42-річна Алла погоджується на місці – в офісі Червоного хреста, де вона того дня отримувала ваучери на одяг.
Ще до квітня минулого року, згадує Алла, про війну ніхто не міг і подумати. Сьомого квітня, на Благовіщення, почалися бойові дії, а в травні вже Ірміно почали обстрілювати. 29 травня, відразу після лінійки в школі, Алла забрала дочку і відвезла до родичів у Білгородську область Росії: «Це моя прийомна дочка, вона нічого доброго до 6 років не бачила. Я не могла її залишити у війні».
Алла працювала контролером у відділі технічного контролю на підприємстві з вуглепереробки. З весни минулого року вона стала часто брати доньку на роботу, тому що там були кращі бомбосховища: «Не думали, що колись вони знадобляться. Бомбосховища були закинуті, і все місто було зайняте прибиранням, підведенням комунікацій до них».
Дочка залишалася в далеких родичів у Росії, і в липні Алла поїхала, щоб перевезти її до більш близьких родичів. Опісля думала повернутися назад, але це вже було небезпечно. До осені вони пожили в Росії, а потім приїхали до Стовбців, де були далекі родичі по батьківській лінії і друзі дитинства: «Нас в Росії дуже багато було, в двох кімнатах – дванадцять чоловік, і ми там не могли залишатися».
Поживши три місяці у подруги в Стовбцях, Алла з Олею стали винаймати кімнату за мільйон рублів на місяць. Влаштувавшись в пральню місцевої лікарні, Алла отримувала зарплату 1,5 мільйона. Ще близько 1,5 мільйона допомоги платили за прийомну дочку: «Гроші тут заробляють приблизно ті ж, що і в Україні, – говорить Алла. – Але в Білорусі все набагато дорожче».
Стовбці і Боровляни – різні країни
До Білорусі вони приїхали майже без нічого. Якщо у Олі були якісь речі, то Алла виїжджала буквально з одним паспортом. Тому повинні були пристосовуватися на ходу.
«Ось у мене була жилетка, – показує куртку Алла. – А я дов’язала рукави і ходила в цій куртці всю зиму».
До того ж, старий одяг вже не підійшов би за розміром, адже тільки за останні чотири місяці вона схудла на 18 кілограмів: «Якщо припиняєш їсти, припиняєш спати, в постійних думках і на нервах, ще не таке трапиться з організмом».
Коли ми вперше зустрілися з Аллою, вона тільки тиждень як переїхала зі Стовбців до Боровлян. У неї було відчуття, що вона приїхала до іншої країни, так відрізняється ментальність місцевих людей: «У Стовбцях було дико, там кожен сам по собі, а тут люди самі пропонують допомогу».
Маючи білоруське походження, я б за місяць могла оформити посвідку на проживання. Але щоб отримати всі документи з українських архівів, потрібно заплатити 400 доларів
Влаштувавшись санітаркою в дитячий онкологічних центр, Алла тепер чекає місце в гуртожитку. Зарплата тут удвічі вища, ніж в Стовбцях. Однак головне, чого не вистачає, – це документів, щоб отримати посвідку на проживання. Якщо на руках немає нічого, окрім паспорта, звернення до будь-яких державних інстанцій ускладнюються: «А щоб зробити тільки одну довідку, мені потрібно заплатити 55 доларів в українському консульстві. Маючи білоруське походження, я б за місяць могла оформити посвідку на проживання. Але щоб отримати всі документи з українських архівів, потрібно заплатити 400 доларів».
Алла дивується, що в Білорусі у неї є пільги, а в Україні немає. Цілу низку документів жителям Донецької та Луганської областей в Білорусі оформлюють безкоштовно.
Хто за довідкою про несудимість, а хто хоче одружитися
Коло консульства України людей як ніколи багато. Абсолютна більшість – українці з південного сходу. Вони чекають документів.
«А ви також довідку про несудимість чекаєте?», – запитує Алла. Це найнеобхідніша довідка для отримання дозволу на роботу, на підставі чого можна жити в Білорусі.
«Ні, ми хочемо одружитися», – каже хлопець. Ще на серпень 2014 року в Сергія Бурлакіна з Луганська було заплановане весілля. Але через війну довелося його перенести. У грудні разом з нареченою вони переїхали до далеких родичів у Мінськ, тому що на залізниці, де він працював, стали платити тільки половину зарплати.
«Я працюю касиром в торговельній мережі. Моя дівчина теж знайшла роботу. Абияк на прожиття вистачає. Ось уже треба шукати кімнату, їхати від її двоюрідного дідуся. Але це складно зробити, оскільки мало хто погоджується укладати договір найму».
У черзі люди консультують один одного, як оформити посвідку на проживання, які довідки для чого потрібні. Але ані Сергій, ані Алла до консульства того дня не потрапляють. Незважаючи на великий потік відвідувачів в останні місяці, воно працює, як і колись, до обіду.
Якщо є вода – не можу не прибирати в будинку
Наступного разу Алла зустрічає нас вже вдома – поки не виділили гуртожиток, вони з дочкою живуть у друга дитинства в Боровлянах. Алла працює на 1,25 ставки і повертається додому близько шостої години вечора.
«Чим займаюся після роботи? Ось прибираю, готую».
У Білорусі її здивувало, що вода з крана тече цілодобово. Ще до війни в їхньому будинку в Ірміно воду давали двічі на день: дві години вранці і дві години ввечері.
Коли я приїжджаю кудись, де вода тече цілий день, для мене це свято. За звичкою я тоді починаю прибиратися і прати одяг
«Коли я приїжджаю кудись, де вода тече цілий день, для мене це свято. За звичкою я тоді починаю прибиратися і прати одяг».
Ще Алла багато готує. Розповідає рецепт справжнього борщу, в якому повинна ложка стояти. У Білорусі ж їй не подобається хліб, тому що «чистого – без родзинок, горіхів і кмину» – тут майже не знайти. А ще їй не вистачає домашнього молока.
«У нас хоч і місто, але завжди на ринок селяни привозили свіже молоко. Два рази на тиждень я брала там 3-літрову банку свіжого молока. А ваше молоко з магазину не можу пити».
Хочу зберегти місто в пам'яті мирним
Увесь час в розмовах Алла згадує рідне місто. Там, каже, на відміну від Білорусі, дуже багато розаріїв.
Там навесні так красиво... Було красиво
«Там навесні так красиво... Було красиво, – весь час вона виправляє дієслова на минулий час. – Чесно кажучи, я, напевно, вже туди не повернуся. У моїй пам'яті це мирне, гарне місто, де всюди ростуть троянди. Я хочу, щоб воно таким і залишалося для мене».
Там, в Ірміно, у Алли залишилась мати і подруги. Зв'язок з ними нетривкий, адже часто немає електрики. Чи залишилася цілою її квартира, вона не знає: «Коли питаю, мої подруги постійно ухиляються від цього питання. І я думаю, що немає там нічого».
Майже все життя пішло на ту квартиру. А тепер, коли її немає, треба ще одне життя?
На свою квартиру вона збирала гроші половину життя, працюючи в трьох місцях. Потім ще довгий час обставлялась. Виховуючи сина і прийомну дочку без чоловіка, витратила на це багато зусиль: «Майже все життя пішло на ту квартиру. А тепер, коли її немає, треба ще одне життя?»
У тій квартирі залишилися й спогади. Єдині фотографії з довоєнного життя у неї – тільки в телефоні і в профілі соцмережі.
Ні, про майбутнє більше не думаємо. Раніше – так, завжди будували плани, мріяли про щось. А тепер такого немає. День прожили – і це вже добре
«Ні, про майбутнє більше не думаємо. Раніше – так, завжди будували плани, мріяли про щось. А тепер такого немає. День прожили – і це вже добре».
Ні в що вже не вірю
Додому до Алли приїхали 7 квітня – на Благовіщення. Саме цього дня почалися активні військові дії на сході України. Але до церкви, говорить Алла, йти не хочеться: «Віднедавна ми перестали в усе вірити. Якщо ось таке переживаєш, ти перестаєш вірити в те найвище».
Навіть на звичайні свята з минулого літа не було ні часу, ні настрою. Ні Різдво, ні Новий рік, ні дні народження – було не до веселощів.
«Ось на 8 березня дочка подарувала квіти. Ми ще в Стовбцях були, я приходжу додому – а там червоні тюльпани. Це перший раз після від'їзду було. Я навіть заплакала від радості».
Оля згадує, як у Стобцях вона разом з однокласниками ходила колядувати. Мати виправляє: «Щедрувати ви ж ходили? Це ж було після Різдва?» «Ні, – відповідає Оля. – Тут мені говорили, що ми колядуємо».
У російськомовних Алли і Олі проблем з розумінням в Білорусі немає. А українська мова допомогла Олі швидше вивчити білоруську. Але при цьому багато є слів, яких Алла не розуміє, а деякі її слова незрозумілі білорусам.
«Ось у вас кажуть – шухлядка. Це ж просто ящик. А мого «тремпель» теж ніхто не розуміє. А у нас так називають плечики».
Скрізь чужі
Живучи в Білорусі з вересня, Алла каже, що скрізь виділяє з натовпу українців. Вони хоч і приїхали з війни, але чомусь більш позитивно налаштовані, ніж білоруси.
Якщо в магазин ідемо з нашими, то жартуємо, і ваші люди на нас завжди озираються
«Ми – інші. Чомусь білоруси все більше самі по собі. А ми ще веселіші, ніж ви. Якщо в магазин ідемо з нашими, то жартуємо, і ваші люди на нас завжди озираються».
Ось тут, у Боровлянах, – перше місце, де нам затишно
Про себе і про інших земляків, що рятуються в Білорусі від війни, Алла каже – наші, «донбасяни». Її мати – росіянка, батько – білорус, народився і все життя прожив в Україні. Але в сьогоднішніх умовах вона вже сама не знає, до кого себе віднести: «В Україні зараз дуже складно, наше місто вимирає. У Росії, де в мене живуть родичі, вже нас стільки, що немає на всіх місця. Не відчували ми себе добре і в Стовбцях. Ось тут, у Боровлянах, – перше місце, де нам затишно».
Робота є, скоро дах над головою буде, не голодуємо – на що нам скаржитися?
Ще не дає розчаровуватися турбота про дочку. Торік жінка поховала сина, який загинув в автокатастрофі. Каже, що ось це єдине, що важко пережити – поховання дітей. А всі інші матеріальні та побутові труднощі – з ними можна впоратися.
«Робота є, скоро дах над головою буде, не голодуємо – на що нам скаржитися? Так, зустрічаються погані люди, але ви про них не пишіть. Тому що, я вважаю, більшість людей всюди – вони все-таки хороші».
Оригінал матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
