Феномен Дніпропетровська, як міста, що встояло і не пустило до себе «русский мир», криється у страху перед війною. Саме навколо цього, крім любові до України, гуртуються українські міста. Таку думку в інтерв’ю Радіо Свобода висловив історик, уродженець Дніпропетровська Андрій Портнов, який зараз працює над книжкою про своє місто. На його думку, Дніпропетровськ, Харків, Одесу, Запоріжжя найбільше єднає банальна річ: побоювання руйнації та небажання стати черговою «ДНР» і «ЛНР».
– На мою думку, феномен того, що сталося в Дніпропетровську упродовж останнього року – це поєднання низки факторів. Перший є дуже банальним: Дніпропетровськ не є прикордонним містом як Донецьк, чи Луганськ, чи навіть Харків. Друга річ, що Коломойському і, ширше кажучи, його людям із групи «Приват» вдалось дуже вправно використати настрої, які в місті і так були. Маю на увазі настрої того, що місто має максимально засвідчити свою лояльність до України, аби уникнути ситуації a la Донецьк. І аби показати всьому світу і Путіну самому, що Дніпропетровськ – не є простір «русского мира». Що це не є те російськомовне населення, яке потребує його захисту.
І от Ігор Коломойський блискуче відчув цей настрій, використав ситуацію. І далі вже доклав зусиль, аби ресурси групи «Приват» працювали в цьому напрямку. А на відміну від Донецька і Луганська перемога Майдану, те, що Янукович утік і так далі, не були сприйняті цим містом як якась страшна загроза дестабілізації усієї країни. Просто тому, що партія Регіонів – це була донецька партія і сильної ідентифікації з нею у Дніпропетровська ніколи не було. Навпаки, там завжди була проблема з тим, що ця сила ніколи не сприймалась як своя. І от, власне, збір усіх чинників і створив цей феномен, який називають «дніпропетровське диво». Він показав усій Україні, а і всьому світу, що навіть російськомовна східна Україна аж ніяк не є проросійською чи пропутінською.
– Російські медіа часто говорять про «юго-восток» України, утім чи взагалі доцільно так об’єднувати регіони в одну дефініцію?
– Я абсолютно погоджуюсь і завжди кажу про це при нагоді в західному світі, що російськомовність сама по собі жодним чином ані є ознакою того, що ця людина є росіянином. Ані того (не означає – ред.), що ця людина є лояльною до Росії чи Путіна, як це хоче всім показати Путін. Тобто логіка їхня така: раз вони російськомовні, значить – росіяни, значить, усі за нас. Але це абсолютно не так. Це стосується не лише Дніпропетровська, а і Києва – теж російськомовного міста, здебільшого.
Я вважаю, що Дніпропетровськ відрізнявся і надалі відрізнятиметься за низкою однак. Це (серед іншого – ред.) відмінність у структурі економіки. Тобто, оця традиція ракетно-космічного виробництва, яке в радянський час взагалі визначало обличчя міста: Південмаш (Південний машинобудівний завод – ред.) і бюро «Південне» (Державне конструкторське бюро «Південне» – ред.) і всі ті секретні технології.
Нагадаю, що Дніпропетровськ, на відміну від Харкова чи Донецька, був у радянський час закритим містом – тобто, іноземці не мали права туди приїздити. Якщо поглянути на це історично, то є дуже важливий момент: потужна міфологія Дніпропетровська як міста особливого з точки зору його єврейства. Це завжди був центр єврейського життя і зараз є один із найбільших центрів єврейського, хасидського релігійного і політичного життя в Європі й світі.
– А забракло встояти тій частині Донбасу, яка зараз по інший бік барикад?
– А тепер ще такий нюанс важливий: те, що сталося з Донецьком і Луганськом, не є наслідком того, що там була, умовно, інша російськомовність, ніж у Дніпропетровську. Я вважаю, що та трагедія, що сталась із Донбасом, вона була наслідком аж ніяк не мовної чи ще якоїсь проблеми. Перша річ – це російська інтервенція, яка стала можлива тому, що це прикордонний регіон, а по-друге, завдяки нейтральній або зрадницькій позиції місцевих еліт. Якщо ми зараз згадаємо, як у Донецьку займали будівлю міської адміністрації в квітні того року, то побачимо страшну річ.
Міліція не лише не намагалась захистити цю будівлю – вона сприяла тим протестувальникам, які зайняли її. А Україна, як ми знаємо, не наважилась ту будівлю штурмувати і вигнати тих злочинців, хто це зробив. Тобто, все це жахіття, яке почалось в квітні того року, стало наслідком російської інтервенції і зради місцевих еліт. І про це, на мою думку, треба говорити частіше і жорсткіше, ніж ми це робили дотепер. Бо ми воліємо списувати на особливості регіону, а це відводить від головної причини.
Ми, на жаль, не маємо найменшого уявлення, як далі складеться доля Донецька і Луганська. Я ризикну припустити, що вона складеться достатньо проблематично з низки причин. Головна – це те, що ці регіони Донецької і Луганської областей, які стали тереном бойових дій, це регіони, які 8-9 місяців жили в ситуації війни. Отже, в будь-якій країні світу реінтеграція регіону, який пройшов через війну, є дуже тяжкою. І ми будемо це десятиліттями питання вирішувати, навіть якщо б ця війна закінчилась сьогодні, а вона ще не закінчилась.
– На чому надалі може базуватись нова українська ідентичність, як українців сформує війна?
– Що стосується нової єдності України, я вважаю, що, власне, оце дивовижне переродження Дніпропетровська як центру України, як українського міста стало можливим, перед усім, як захисна реакцією проти війни, проти путінської агресії. Тобто зараз, об’єктивно: Дніпропетровськ, Харків, Одесу, Запоріжжя, найбільше єднає банальна річ: страх війни і небажання стати черговою «ДНР» і «ЛНР».
Інша річ, що ця мотивація не може бути перманентною, а український уряд має щось зробити, щоб показати, що Україна здатна, будемо відверті, адекватно вирішувати соціально-економічні проблеми. Я вважаю, що зараз найбільша проблема для України загалом, не лише для сходу – для Києва, для західної України і центру – це економічна криза.
Отже, українська держава повинна показати усім свої громадянам дві речі. Що вона здатна, по-перше, бути економічно ефективною: побороти корупцію, сприяти інвестиціям. А по-друге, що здатна захистити громадян. Тому справа Надії Савченко і Олега Сенцова такі важливі. Тому що це для всього світу (свідчитиме – ред.) про те, чи здатна Україна захистити своїх громадян, яких нахабно викрала інша держава і вони так розцінюються як злочинці.
Ці речі повинні бути в основі легітимізації нової України. І в принципі, багато таких речей робляться, неправильно вважати, що все безнадійно і погано виглядає. Але саме ця основа і є ціннісною базою для побудови економічної держави. А щодо Донбасу нам треба відверто визнати, що цей регіон має специфічний досвід воєнний дій. А по-друге, що навіть той формат мінських домовленостей, про який ми так багато говоримо, залишає багато питань без відповідей. Іншими словами, стратегічного бачення майбутнього Донбасу наразі бракує і в Києві, і в Брюсселі, і в Берліні, і в Москві, і де завгодно ще. Стратегії немає, її треба чітко формулювати: як ці терени можна і треба реінтегрувати в Україну. Але успіх України в реформуванні тієї частини Донецької і Луганської областей, які є дотепер під контролем України, буде головним аргументом для тих людей, які ще проживають на території так званих «ДНР» і «ЛНР».
– Це не перша російсько-українська війна в історії двох народів. Чому ж Україну застали зненацька?
– Я був особисто дуже вражений тим, що після знаменитих публічних заяв Путіна, що Україна є failed state (держав, яка не справдилась і розвалюється – ред.), що після цього ми продовжували руйнувати наші збройні сили і службу безпеки. Я кажу ми, бо Януковича не з космосу прислали і навіть не просто з Донецька.
Оце вражає, оця самогубна політика останніх, принаймні, 5 років – вражає. Те само стосується газової політики, енергетичної сфери. І давайте зрозуміємо логіку Путіна, яка виходила з того, що і колишній президент і міністр оборони, і колишній голова СБУ і купа міністрів і генпрокурор усі тепер у Росії з усіма секретами і контактами. Він думав, що Україна швидко розвалиться.
Україна не розвалилась і тепер питання чому? Думаю, в першу чергу, тому, що на превеликий подив Путіна і всього світу, виявилося, що в Україні громадянське суспільство, різні громадські ініціативи багато в чому сильніші за державу. І навіть у деяких випадках можуть її замістити: скажімо, забезпечували армію, коли держава була не здатна займатися цим на початку війни. Зараз можуть опікуватися правами тих людей, які були змушені виїхати з терену бойових дій. Те, що громадянське суспільство і низові ініціативи всі ці речі робили і роблять надалі – це диво пострадянської України.
А помилка принципова пострадянської України у тому, що ніхто не вірив у загрозу російської агресії попри усю риторику і заяви Путіна. Попри те, що Крим роками фінансувався частково з бюджету Москви. Попри те, що були постійні заяви Лужкова (екс-мер Москви – ред.) і Жириновського (політик – ред.) про незаконність передачі Криму в 1954 році. І те, що Україна і її політичні еліти усім цим злегковажили – це страшна помилка, за яку, як ми уже знаємо, тисячі, а ймовірніше, десятки тисяч українців заплатили своїм життям.
– Тож яку політику щодо сусіда-агресора обрати далі?
– Щодо Росії – вона так чи інакше залишиться нашим сусідом, найближчим сусідом. Це важливо тому, що Україні варто попри всю цю війну попри всі ці жахіття, слід думати про те, як українська держава хоче бачити свої відносити з Росією. І тут є кілька питань: є рівень енергетичний, де ми, на щастя, постійно зменшуємо своє залежність від Росії. Є рівень політичний, військовий і культурний. Про кожен із них треба серйозно і стратегічно думати.
Тому що Росія нікуди не дінеться, вона залишиться нашим сусідом. І оце питання сусідства з Росією є таким історичним викликом для України – на це потрібно знайти рішення. Тому що цей потенціал нестабільності і агресії нікуди не зникне. Тому що недавно Путін вкотре повтори свою думку, що українці і росіяни – це один народ. І теж усю риторику, яку ми чудово знаємо: про один народ, історію, про Київську Русь. Стратегія має бути серйозною і раціональною після закінчення цієї війни. Але поки кордон російсько-український не контролюється Україною, усі розмови про мир є, м’яко кажучи, наївними.
