Чи існують вільні медіа у вільному світі?

Лондон –​ Кілька тижнів тому головний коментатор відділу політики провідної британської газети Daily Telegraph пішов у відставку у зв’язку зі скандалом навколо відносин газети з одним з провідних британських банків. Журналіст звинуватив редакцію газети у тому, що вона не висвітлювала належним чином скандал з банком HSBC, бо той щедро оплачував рекламу в цій газеті. Цей випадок ще раз порушив питання про незалежність преси у Британії, країні, що традиційно пишається незалежністю і впливовістю своїх засобів масової інформації. Але чи вдасться зберегти незалежність виданням у час нових викликів? Це питання досліджував у Лондоні кореспондент Радіо Свобода Олесь Ковач.

Скандал довкола одного з найбільших міжнародних банків, HSBC, та його впливу на британські медіа після кількох років тління розгорівся у лютому з новою силою. Політичний коментатор Daily Telegraph Пітер Оборн звинуватив редакцію своєї газети у тому, що вона навмисно уникала публікувати повідомлення про махінації банку зі швейцарськими рахунками своїх клієнтів, бо не хотіла ризикувати грошима, які банк платив газеті за рекламу.

Два роки тому банк HSBC досить болісно відреагував на матеріал, що його розмістив поважний часопис The Daily Telegraph щодо ухиляння від сплати податків цим банком на британському острові Джерсі. Зрештою, банк обрав позицію ображеної сторони і вирішив зняти свою рекламу на шпальтах часопису. Це, у свою чергу, спричинило серйозні фінансові проблеми The Daily Telegraph, і керівництво часопису змушене було шукати спосіб вирішення проблеми у плані вмиротворення своїх потужних рекламодавців з HSBC.

Британський незалежний медіаоглядач Джессіка Олґейт каже, що за нинішніх умов просто не можна не озиратися на великий бізнес, який подекуди і «замовляє музику».

«Ми всі живемо у матеріальному світі, і давайте визнаємо відверто, що незручна правда вилазить на поверхню час від часу. Ніхто не має імунітету від впливу великого бізнесу на сучасні засоби інформації. І тут байдуже, наскільки вільними є оті засоби. Випадок з часописом The Daily Telegraph та банком HSBC цілком відображує стан речей у цій царині. Періодичне видання, яким би успішним воно не було, просто не може собі дозволити відмовитись від доходів, що надходять від великого бізнесового клієнта», – вважає Джессіка Олґейт.

Інша справа – суспільне британське телебачення «Бі-Бі-Сі». Британська телерадіомовна корпорація залишається зразком класичної незалежної журналістики, бо фінансується громадськістю через телевізійну ліцензію, нагадує Джессіка Олґейт.

«Найбільший гравець на британському телеринку, «Бі-Бі-Сі», не має жодної реклами у своїх програмах! Кошти надходять від платників так званої телевізійної ліцензії. Хтось може сказати, що це, мовляв, є трохи незвичною і ба навіть ексцентричною практикою, проте результат тут є цілком чітким. Немає нікого, хто б казав «Бі-Бі-Сі», що робити. Тут редакційна незалежність існує у її хрестоматійній формі», – зазначає медіаексперт.

Для чого російському олігарху британська газета?

Але тим медіа, які залежать від реклами, у нинішній час скорочення тиражів друкованих видань доводиться скрутно. Особливо доводиться зважати на тих бізнесменів, які намагаються нібито врятувати видання від фінансового краху, попереджає дослідник Королівського інституту стратегічних досліджень у Лондоні Джон Воллмут. Він згадує, як кілька років тому в ролі такого собі «рятувальника» виступив російський мільярдер, і що з того вийшло.

«Якщо ми візьмемо до уваги нинішній стан речей у медіасвіті і ту загрозу, яка надходить від базованих на інтернеті джерел інформації та мовників, коли аудиторія змінюює свої симпатії у доволі непередбачуваний і миттєвий спосіб, тут рука бізнесу, яка нібито пропонує свою допомогу, не завжди є такою, що несе покращення. Тут, у Лондоні, ми бачимо кілька останніх прикладів цього, надто з придбанням лондонської вечірньої газети The Evening Standard разом з шанованим щоденним часописом The Independent колишнім агентом КДБ, а нині російським олігархом Олександром Лебедєвим. Чи ж це придбання допомогло редакції, чи це були добрі новини для читачів?» – запитує Джон Воллмут.

В одному з нещодавніх інтерв’ю Лебедєв заприсягся, що не втручається в редакційні чи політичні рішення журналістів, які працюють на його видання у Великій Британії. А його видання The Independent не зраджує своїй назві, що саме значить «незалежний».

У випадку з Лебедєвим, тут ще йдеться й про його сина Євгенія, який керує усіма тими друкованими та інтернет-виданнями у Лондоні від імені свого батька. Отож, за таких умов йдеться про подальшу незалежність цих видань чи ж вже про сімейний бізнес? На додаток до часописів, російський олігарх, бажаючи зробити те, що робиться в нього вдома, вирішив здійснити наступ широкою лінією медіафронту, придбавши ще й лондонський телеканал London Live, справи в якого після цього пішли не так вдало, як очікував російський олігарх. Вже подейкують про звільнення третини штату цього каналу. Отож, не всі, вочевидь, моляться на бізнесових «рятівників» вільних засобів інформації у вільному світі.

Навіть більше, висловлюються певні погляди щодо причин, чому саме деякі представники бізнесу взагалі бажають мати у власності часописи і телеканали, зокрема, у Британії.

Зокрема, професор Ейдріен Монк, колишній декан факультету журналістики Лондонського міського університету (City University London), а нині голова відділу зв’язків з пресою Світового економічного форуму, вважає, що купівля Лебедєвим популярних британських засобів масової інформації у Британії не має на меті фінансовий зиск чи бажання допомогти у скрутну хвилину. Як і не має аж такого зиску його земляк Роман Абрамович, витрачаючи мільйони на західнолондонський футбольний клуб «​Челсі»​. Тут йдеться про дещо інше.

«Потенційно всі ці засоби інформації було куплено, як якийсь такий коштовний приз, або ж щось таке, чим можна було б похизуватися. Все це зроблено у цілковито подібний спосіб, як, скажімо, мільярдери купують яхти десь там у Монте-Карло. Або щось таке дуже-дуже подібне. Отож, всі ці часописи не було куплено, аби врятувати їх від фінансового колапсу у наші складні кризові часи, або ж аби принести панові Лебедєву прибуток. Все це зроблено для того, аби зробити його цікавим і впливовим на лондонській медіасцені», – зазначає Ейдріен Монк.

Отож, справа більше стосується впливу: нині можливість мати за собою певні медіаімперії стає ключовим двигуном участі бізнесу у справі володіння, а відтак, і контролю за засобами інформації навіть у найвільніших країнах західної демократії. Відтак, цілком слушно постає запитання: чи існують за таких умов справді незалежні і вільні видання?

«Теоретично так, залежно від ширшого трактування терміну «незалежний», – зауважує Джон Воллмут. – Тут все залежить від того, як на це подивитися. Ми можемо сміливо сказати, що навіть у вільному світі за кожним виданням, за кожною новинною мережею за кожною теле- чи радіостанцією стоять певні бізнесові чи політичні інтереси.

Отож, ясна річ, що ми не можемо зробити цілковито чистою і незайманою саму природу незалежних медіа. З іншого боку, існують якісні медіа. Зрештою, ми не можемо, і, на щастя, не мусимо порівнювати вільні засоби інформації на Заході зі, скажімо, путінською Росією або, збав Боже, з якимись подібними пригноблювальними режимами у цілому світі. Отож, без того, аби перебільшувати все це, можна сказати, що незалежні мас-медіа таки існують, водночас, постійно розвиваючись і змінюючи форму».

І саме цей постійний розвиток засобів масової інформації на Заході, зокрема, у Британії, і певні рамки, за які заходити просто не можна, не втративши самоповаги і довіри аудиторії, постають тим санітарним кордоном, який і тримає купи саму концепцію вільних і незалежних мас-медіа у країнах західної демократії.