Увага, терпіння та любов подолають «донецький синдром» – Глузман

Київ – Що робити, коли чоловік не спить ночами після повернення з фронту? Як пом’якшити біль втрат? Як допомогти повернутися до норми? Найперше – треба запастися терпінням, бути уважними й дослухатися до порад психологів. Психіатрична допомога у більшості випадків непотрібна, каже президент Асоціації психіатрів України Семен Глузман.

– Посттравматичний стресовий синдром (ПТСР), у більшості випадків, спеціалізованої психіатричної лікарської допомоги не потребує. Психіатри потрібні рідко, й то, у більшості випадків це не проблема класичної психіатрії, а тих психіатрів, які у нас називаються наркологами.

Адже, якщо ми не зуміли втішити людину, якщо ніхто не хоче вислуховати, якщо не звертають увагу – тоді люди з ПТСР будуть намагатися зняти біль алкоголем. І це дійсно серйозна проблема. Це не тільки у нас, це у всіх суспільствах. Але, наприклад, в США є спеціальні програми підтримки для вояків у таких випадках.

Однак, переважно, люди, які повертаються з війни, найперше потребують соціальної допомоги. Найкраще, щоб ця допомога виходила від родини – це найкраще. Найкращі ліки – обійняти свого сина чи доньку, матір, дружину чи подругу.

– У багатьох випадках рідні, батьки чи дружина самі потребують допомоги, вони не знають, що їм робити й до кого звертатися за порадою...

​– Воїни та їхні рідні потребують порад та допомоги кваліфікованих психологів. У нас поки з цим проблема. Зараз, фактично, тільки створюється відповідна психологічна служба. Раніше у нас цього не було. Міністерство соціальної політики тільки розпочинає працювати у цьому напрямку. Фонд Ахметова створив курси для 300 психологів, які будуть вже знати, що робити з такими людьми.

– Можете Ви дати якісь конкретні поради?

– Перше, якщо хлопець повернувся з війни до дружини й родини, не треба його посилати вже завтра шукати роботу. Дайте йому можливість кілька днів, тижнів, а, можливо, й місяців відпочити й прийти до тями.

Не заважайте зустрічатися з такими, як він, навіть якщо хлопці разом хильнуть по чарці. Це ще не алкоголізм, це реакція. Вони повернулися з боїв, вони вижили, а їхні друзі, побратими загинули. З цим важко змиритися й цього неможливо забути.

Тому це нормальна реакція на ненормальну ситуацію. І це пройде. Треба тільки терпіння й любов.

Я пам’ятаю, коли я відбував свій термін, а я дуже тяжко сидів, то довгий час на волі я продовжував у нічних жахіттях все те переживати. Майже кожну ніч мені снилося, що я ховаю «ксиви» (інформацію, яку требу було передати на волю) від обушку, а потім забуваю, куди сховав. Мені було так страшно у тих снах, що я підвів товаришів, що я навіть не можу описати. Але це пройшло.

І у них, у цих хлопців, спогади залишаться (і це нормально), але вони не будуть такими виразними та емоційними. Вони не будуть заважати любити дружину, дітей, життя, не будуть заважати працювати.

Зараз просто треба нашим воїнам дати трохи більше уваги. Якщо сусід намагається вам вдесяте розповісти про війну – щось страшне чи смішне, і ви вже знаєте все напам’ять, все ж слухайте його.

Людина має виговоритися. І це стосується і дружини, і батьків, і дітей. Треба запастися терпінням й знати: це пройде. У когось за кілька тижнів, у когось за кілька місяців, у когось протягом кількох років. І потім буде нормальна сім’я.

Так було після 1945-го, так було після Афганістану, так є зараз.