(Рубрика «Точка зору»)
Перед відрядженням на Донеччину мене просили вести публічний щоденник, але я не знала, що туди писати: більшість історій були «не для друку», а без імен, дат і цифр такі речі не мають сенсу. Тепер, коли повернулась, питають про настрої людей. Ну що, вони за Україну чи за «ДНР»? Що значить «по-різному»? Як думає більшість?
Проблема в тому, що нема ніякої «більшості», вона інертна і знебарвлена, як і в Києві. Тут у мене є знайомі, близькі мені люди, які не говорять зі мною «про політику», щоб «не занурюватись у негатив». Так само і там: коли ми говорили з мешканцями будинків у Краматорську, куди під час обстрілу міста на початку лютого влучили снаряди, та їхніми сусідами, звучала думка, що людям все одно, хто стріляє, головне – щоб припинили.
Є люди, які переконано розказують про злочини «хунти», не будучи їхнім безпосереднім свідком. В принципі, як і в Києві, в принципі, як і за кордоном. Є люди, які, щиро ненавидячи «хунту», їдуть отримувати у неї пенсії, бо «я ж 40 років пропрацювала на Україну», байдуже, що Україні – 23.
А є люди, що виходять на мітинги під національними прапорами. Є діти, що пишуть на малюнках «Слава Україні!». Є журналісти, що натхненно розповідають про українських дисидентів із Донеччини, обурюючись, що «ну, як же ви не знаєте, це ж соратник Стуса».
І водночас, різні люди з різних міст говорили про корупцію під час отримання пропусків, із якими можна перетинати межі підконтрольних Україні і підконтрольних сепаратистам територій, про випадки хабарництва на українських блокпостах, не на всіх і не завжди, але все ж таки... Про те, що на своїх посадах «середньої ланки» залишились ті, хто був і за Януковича, і за «ополченців». І тоді зрозумілою стає інертна більшість, адже фактично зміни режиму люди не відчувають. Я зараз не звинувачую, просто ретранслюю.
А потім ми виїхали із зони АТО. І десь між Запорізькою і Херсонською областями нашу машину двічі якось особливо ретельно обшукували, бо в мого колеги – донецька реєстрація. Звісно, такого формулювання не було, але запитання про це на блокпостах виникали кожного разу, коли це відбувалось. Один раз чоловік у камуфляжі довго гортав знайдений у рюкзаку колежин блокнот, допитуючись, навіщо там конспект вживання німецьких прийменників. Інший раз юнаки із автоматами наполегливо цікавились, де ми всі фактично проживаємо, бо, бачте, вони отримали «телефонограму» (це цитата, щоб ви розуміли), що у всіх має бути «прописка», а в переселенців – ще й довідка, що вони – «біженці», і ні я, ні мій колега не можемо жити у Києві, якщо ми там не зареєстровані, а декларована у Конституції свобода пересування – це зовсім не те, що ми думаємо.
А потім ми були на кількох мітингах вшанування пам’яті Небесної сотні. «Бачили жінку у чорному пальто?» – мимохідь поцікавилась демонстрантка у Бердянську. Це, каже, регіоналка, секретар міськради. Погуглили. Дійсно: була у Партії регіонів, сьогодні покладає квіти і сумно стоїть хвилину мовчання.
Якби це все треба було б виразити через якийсь візуальний образ, то такий знайдеться на центральній площі Краматорська. Там на постаменті досі стоїть здоровенний Ленін, тільки ноги статуї пофарбовані у синьо-жовтий.
Анастасія Москвичова – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
