Юрій Примачук
Київ – Невідомі раніше документи, фотографії та рукописи українських письменників-емігрантів показали загалу у рамках виставки «Українські письменники-емігранти». Організував цей захід Центральний державний архів зарубіжної україніки.
Виставку приурочили до Міжнародного дня рідної мови, який відзначають 21 лютого. Як кажуть організатори, показувати свою ідентичність особливо важливо якраз у складний час, в умовах агресії. Тож це гарний привід згадати митців-емігрантів, які зберігають українську культуру на чужині і не дають землякам забути своє коріння
Збереження української мови є нагальним завданням. Мова – саме той інструмент, який може підняти на боротьбу багатьох, піднести бойовий дух
«На сьогодні така виставка вкрай актуальна, бо збереження української мови є нагальним завданням. Мова – саме той інструмент, який може підняти на боротьбу багатьох, піднести бойовий дух тих, хто зараз захищає Батьківщину», – вважає директор Центрального державного архіву зарубіжної україніки Владислав Берковський
«Основний мотив цієї виставки – показати, що красне слово – невмируще, і українська література зовсім не обмежується Шевченком, Франком і Лесею Українкою. А ще нам важливо бачити, чого може досягнути українство за рубежем. Адже в агресивному іншомовному середовищі вони зберегли себе, свою ідентифікацію. Для нас це вкрай актуально, враховуючи події на Сході. Там теж було агресивне середовище, русифікація, тож цей досвід дуже важливий і зараз», – розповів Радіо Свобода Владислав Берковський.
Експозиція присвячена двом основним темам. Це еміграційна творчість 20-30 років, зокрема «Празької школи», яка дала поштовх розвитку сучасної української літератури. А ще – література другої половини ХХ століття. У центрі уваги тут – творчість Об’єднання українських письменників «Слово», заснованого у Нью-Йорку.
Письменники: відомі й невідомі
За словами головного наукового співробітника Олени Гуменюк, акцент робився на діяльності і значенні «Празької школи». Тож для відвідувачів підготували рукописи, статті і фотографії, із яких можна довідатися більше про долю Олени Теліги, Олега Ольжича, Юрія Дарагана, і не лише їх.
Крім добре знаних постатей, колектив архіву опублікував і дані про маловідомих авторів. Ці люди не менш значущі, ніж їхні відоміші сучасники, проте зараз про них забули, каже Олена Гуменюк.
Таким є, наприклад, український літератор Дмитро Геродот (справжнє прізвище – Івашина). Свого часу його знали як впливового політичного журналіста і поета, а зараз він маловідомий. Проте його творчість, присвячена народній боротьбі, зараз якраз на часі.
Є й експонати, присвячені Василю Гренджа-Донському – маловідомому нині поету і одному з творців Карпатської України, – зокрема йдеться про його роман «Червона Скала», темою якого є, знову-таки, війна народу проти загарбників.
Повоєнна частина виставки присвячена долі українців, котрі вимушені були емігрувати до Європи та США. Прикладом такого шляху є показана в експозиції доля Петра Голубенка. Цей автор був відомий як літературний критик, написав чимало розвідок. А ще він розглядав вкрай цікаву зараз тему русифікації та українсько-російських взаємин і видав книгу «Імперія та культура: нариси українсько-російських взаємин», представлену тут же. Окремий стенд Наталії Замулко-Дюбуше представляла сама поетеса, яку архівісти назвали одним із основних наповнювачів їхніх фондів.
У планах – залучати відвідувачів
За словами Олени Гуменюк, вони сподіваються донести до відвідувачів ідею про те, що українці зарубіжжя тісно співпрацювали із тими, хто лишився на Батьківщині і зробили великий внесок у світову культуру. На думку ж Владислава Берковського, ці документи є живим прикладом того, як діяти, як розвивати бізнес, як працювати в агресивному середовищі, як працювати з молоддю. І багато дослідників на них працюють. Однак вони хочуть донести цю інформацію до якомога більшого числа громадян. Адже поки такі виставки більше цікавлять фахівців, а не широкий загал.
«Ми надсилаємо інформаційні листи в усі установи України: до нас прийшли такі-то документи, можете ознайомитися, – каже він. – Також ми оцифровуємо наші виставки і надсилаємо їх нашим діаспорянам, уже надсилали в Аргентину, Великобританію, тощо. У нас уже є угоди з університетами, домовленості щодо культурних заходів».
Попри це в установі відзначають деяку недовіру, оскільки за кордоном побоюються, що документи тут вкрадуть чи пошкодять, а іноді там просто не розуміють їхнього значення.
У Центральному архіві кажуть: для багатьох українців зарубіжжя останні роки стали часом розчарування Україною, а тут тема діаспори звучить дуже рідко. І тому вони зараз виконують роботу сполучної ланки між діаспорою та Україною.
