(Рубрика «Точка зору»)
Диспозиція така. 5 лютого 2015. Президент Франції Олланд заявляє, що він з канцлером Німеччини Меркель летять до Києва-Москви залагоджувати з Кремлем ситуацію на південному сході України. Держсекретар Керрі в цей час вже в Києві, і американці налаштовані рішуче, аж до постачання зброї Україні. Президент Путін у Москві проводить Раду безпеки, на якій «відбулося детальне обговорення ситуації на південному сході України, у тому числі в контексті майбутньої зустрічі в Москві з президентом Франції Франсуа Олландом та Федеральним канцлером ФРН Ангелою Меркель».
Майже одночасно з цим з’являється доповідь великих американських експертів найрізноманітніших політичних поглядів, які сходяться на думці, що ситуація на південному сході України і позиція Москви реально загрожують миру в Європі і саме час надати Україні пряму військову допомогу. Американські ЗМІ оприлюднюють також закриту до цього доповідь спецгрупи Пентагону, в якому передбачається, що Путін, можливо, страждає синдромом Аспергера. Financial Times публікує фінальну частину диптиха «Битва за Україну», де, зокрема, наводиться цитата Путіна, який нібито сказав, що зі своєю «1,2-мільйонною добре озброєною армією Росія за бажання була б через два дні в Києві чи Талліні, Вільнюсі, Будапешті – в будь-якій столиці Об’єднаної Європи і країн-членів НАТО». НАТО, в свою чергу, цього ж дня приймає рішення розгорнути шість нових командних центрів в країнах Балтії, Польщі, Румунії та Болгарії. І для повноти картини: 6 лютого в Мюнхені відкрилася Конференція з безпеки, де тема Росія-Україна, а вірніше, загроза європейської безпеки з боку Росії стала ключовою.
В англійській мові є слово leverage, яке в смисловому плані тонше за російське слово «тиск». Швидше, це комплекс зусиль задля досягнення мети. Усе сказане, написане і зроблене Заходом в останні кілька днів – leverage, сигнал Путіну: не варто випробовувати далі наше терпіння.
За кадром досить багато того, що ми знаємо з чуток і з власних джерел. Не Олланд і Меркель нібито пропонують план з врегулювання, а Москва надіслала їм свій план. Тільки їм, не президентові Порошенко. Вони тут же зібралися і полетіли з цим або з якимось вже своїм планом до Києва. Не тільки тому, що там Порошенко, без якого, на їхню думку, жоден план щодо України не може обговорюватися, але й тому, що там Керрі, а американський план може відрізнятися від європейського. Французькі газети пишуть: «Олланд і Меркель між Москвою і Києвом». Не зовсім так. Олланд і Меркель сьогодні між Москвою і Вашингтоном. Тому що Вашингтон, судячи з усього, не вірить в успіх варіацій на тему Мінських угод і налаштований рішуче. А нічого іншого, окрім варіацій, Олланд і Меркель запропонувати не можуть.
Я не знаю, що повинно бути нового в цьому плані, щоб він не виявився черговим приводом для президента Росії потягнути час, а потім відірвати ще шматок української території. Можливо, міжнародні війська на лінії розмежування. Але де намалюють цю межу, теж питання.
Мій скепсис щодо місії Олланда-Меркель пояснюється не запереченням зусиль Європи уникнути війни на своєму континенті. Ніхто не хоче кризи, невизначеності, не кажучи вже про війну. А слово, до речі, вже звучить, буквально останніми днями, коли й Америка і Європа перестали грати в іменники і прикметники та означили ситуацію на південному сході України як війну.
Впевнена, що Європа не хоче війни – жодної, ні локальної, ні тим більше великої. Але я не впевнена в тому, чого хоче Москва. Вірніше так, я впевнена: Москва не вірить, що Захід перейде від численних планів і варіантів «Мінських угод» до конкретної протидії Москві в Україні. Зрештою, у Москви є досвід з Грузією і Заходом, тоді за сприяння Заходу Грузія позбулася своїх територій. І весь цей leverage останніх днів Москва розглядає лише як спосіб тиску на неї задля укладення чергової мирної угоди з урахуванням інтересів України. Виходячи з небажання Європи реалізовувати більш радикальні плани щодо врегулювання російсько-української війни, Москва пропонує варіант чергового перемир’я, який її влаштовує (судячи з того, що розсилає його тільки в Німеччину і Францію, цей план не в інтересах України). Досить цікаво, якою мірою план Путіна реалізується у фінальній угоді. Сам же російський президент зараз тихо посміхається у відсутні вуса, бо знає: з якою б пропозицією Меркель і Олланд не приїхали до Москви, чиї б підписи під нею не стояли, він порушить її, коли захоче.
Чому ж він заметушився і зробив все зі свого боку, щоб ще до початку конференції з європейської безпеки в Мюнхені у Заходу виникло бажання повернутися за стіл переговорів? Працює на випередження. Щоб у роздратованого Заходу не виникло єдиного пориву, бажання зупинити черговий виток російської агресії якимось більш кардинальним способом, Путін грає в стурбованого ситуацією миротворця, попередньо, і не вперше, розпаливши цю саму ситуацію.
Росія не здатна виграти велику війну у НАТО. Ну, просто статистично це їй не під силу. Вона може теоретично виграти війну з Україною. І Москва не вірить, що Америка чи НАТО наважаться за будь-якого розкладу вступити в цей конфлікт і силою відповісти на її силу. Тобто Кремль впевнений, що може робити що завгодно на чужій території, не отримуючи здачі від адекватного (хоча б адекватно збройного) або більш сильного противника. І ось тут засідка. Влаштувати Кремлю таке випробування, адекватно відповісти – ризик ескалації і великої війни. Нескінченно закривати очі і обмежуватися угодами, які для Росії лише відстрочка перед черговим ривком на території України, – значить виглядати безглуздими фігурками на дошці, яку Путін кожен раз перевертає.
Росії зовсім не потрібний мир на південному сході України. Інакше там давно був би мир. Це її leverage на Київ, інструмент, за допомогою якого вона підвішує нову владу, Порошенка і їхнє політичне сьогодення та майбутнє, блокуючи можливості спокійно займатися реформами, економікою, що зараз життєво необхідно Україні. Чи сподівається Путін, що таким чином він спровокує новий Майдан і чергову зміну влади? Можливо. Так чи інакше, південний схід України – це дієве знаряддя Путіна проти Києва.
Я вважаю, що воно ж залишається поки дієвим інструментом внутрішньої політики Росії. Саме ця війна – стрижень сьогоднішньої російської пропаганди. Саме нею перекривають (поки) реальні витрати для країни і громадян через санкції і падаючої ціни на нафту. Тільки війна дозволяє закликати народ не нити і затягнути пояси, забути про зарплати і пенсії, що зменшуться, неминуче зростання безробіття, скорочення витрат на всі, крім армії.
Саме «війна» – той стереотип, що пробуджує в пам’яті народній назавжди в ній вкорінене «будемо жерти мерзлу картоплю, але не здамося». Хоча і ситуація інша, і вожді інші, і зовсім не всім світить жорстка картопляна дієта, і є досвід краху СРСР після афганської війни на низьких цінах на нафту за непомірної гонки озброєнь. Хоча ніхто на Росію не нападає, а навпаки: Росія ставить світ раком. Але в умілих устах пропагандистів захоплення чужих територій легко трансформується в «идет война народная, священная война». До того ж як би за свої колишні території, що також гріє і підбдьорює закомлексованних співгромадян. За низьких цін на нафту і економічних труднощах саме ця патріотична хвиля покликана підперти рейтинг незамінного лідера і забезпечити йому четвертий термін. І на мій погляд, кремлівські експерти розраховують: південний схід України буде тліти і вибухати за їхньою забаганкою до 2018-го, тобто стільки, скільки їм потрібно, щоб утримувати на високій позначці електоральні шанси верховного головнокомандувача. Ну, або до скасування виборів зовсім.
Російське суспільство повинно насамперед перешкоджати цій війні. Але воно поки в більшості «за», в меншості не активне. Кажуть, Путін нервово реагує на вантаж-200. Я особисто вважаю, що цю війну всередині Росії можуть зупинити солдатські матері. Просто бунт солдатських матерів за підтримки тих, хто не втратив остаточно голову. У всіх є діти. Всі розуміють, як це нестерпно – втрачати дітей. Понад 5000 чоловік в цілому загинули в цій війні, тисячі людей просто збожеволіли, тисячі інших продовжують обробляти всіма можливими способами на користь підтримки конфлікту, який потрібен тільки одній людині.
Путін звик вигравати. Йому фантастично щастило 14 років. З ціною на нафту, на якій він побудував все і всіх, з не найсильнішими, що вже говорити, світовими лідерами, на тлі яких навіть він здається (сам собі точно) лідером світу, з народом, звичайно, з дефіцитом в Росії бунтарів і людей, готових віддати не те що життя, а навіть зарплату за свободу. Він ось прямо потрапив – в потрібне місце в потрібний час. І він упевнений, що надує всіх цих західних слабаків, які намагаються з ним домовитися, як робив це не раз і не два. Він упевнений, що обдурить весь світ і виграє, тому що він незрівняний і везунчик. Він ще не зрозумів, що етап його везіння завершився. Він просто цього не розуміє, не чує, не бачить, не хоче чути і бачити. А коли до нього летять Меркель і Олланд, він чує не їхню заклопотаність, а власне: я крутий.
Путін не герой і не злодій. Він нагадує банального рекетира. Сподіваюся, Заходу не знадобиться ще 15 років, щоб це зрозуміти. Досвід показує, що «лягати» під рекетирів завжди означає програти. Що перед силою вони пасують. Дуже сподіваюся, що ще один мирний план може бути тільки останнім, а не черговим. І що Меркель і Олланд зроблять все, щоб Путін це зрозумів.
Наталія Геворкян – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакціїї Радіо Свобода
